щоб чогось не сталося? – перелякано говорила Марта.
Степанів крик наближався. Марта побігла до хати, забрала дітей і перебралася до батька. Тим часом Степан вже на подвіррю. Не випрягаючи коняки, залишив її, а сам почав стукати у двері. Але двері були не зачинені. Він штовхнув їх, з гамором увалився в сіни і подався до хати.
– Гей! – крикнув він. – Хто тут є? Марто!
Але ніхто не обізвався. Старий Яків виняв свою стару рушницю, сів на стільці, оперся об стіну і прислухався, що він там робить. Марта тремтіла в куті. Вона бачила, що батько є рішений, що його спокій це запорука того, що далі він не буде цього терпіти. Хай тільки спробує ступити на його поріг. Положить на місці і кінець.
Степан шумів, щось бурмотів, потім затих. Довший час його не було чути. Мабуть, ліг і заснув. Зробилося так тихо, що навіть Марта заспокоїлась. Пройшов час, але нічого не чути... Години тягнулися, почало світати. Марта, втомлена і знесилена, прикорхнула на полу біля дітей. Старий Яків все сидів з рушницею на варті. Але тиши ніхто не порушував. Настав день і Яків через вікно побачив під дверима хліва мокру, змерзлу коняку в запряжі. Він вийшов з рушницею на двір, замкнув за собою двері, розпряг коняку і пустив її до хліва. Потім вернувся. Його дивувало, що скрізь така тиша. Встала Марта, прокинулись діти. Марта захотіла вийти, діти почали домагатися їсти. Старий Яків все ще не знав, що діється. Він відважився заглянути до хати зятя. Вступив туди, але там нікого немає. Де ж він? – подумав старий. Невже кудись змився? Але ж він так прислухався і зовсім не чув, щоб він кудись виходив. Оглянув хату, всі кутки, подивився у запічок, заглянув під піл. Немає, тихо... Знайшов тільки зятьову мокру вовняну шапку, знайшов батога, що лежав серед хати, але більше нічого...
З сіней стояла на горище драбина. Старий чогось подивився на неї і помітив, що на її щаблях залишилось свіже болото. Щось стрільнуло йому в голову. Він зробив кілька ступнів на горище, голова його заглянула у темноту. Спочатку нічого не видно. Все темно. Але, як тільки очі його призвичаїлися до темноти, старий одразу зрозумів усе. Під бантою, підогнувши ноги, на посторонку висів Степан.
Все рішено. Старий зійшов з драбини. Він тільки тепер зрозумів, що уночі йому здавалось, що хтось ніби потиху лізе на драбину. Але він більше вслухався до того, що діється у хаті, ніж думав про той новий шелест. Тепер він зрозумів. І старий зітхнув з полегшою. Він мовчки прийшов до дочки і сказав їй:
– Марто, забери дітей та йди до Уліяна...
– А що таке? – з острахом запитала вона. По батькові бачила, що щось мусіло статися. Він, правда, спокійний, але по його очах, устах видно, що душа його не така спокійна, як зовнішність. Марта забрала дітей і пішла до сусіда Уліяна... Яків пішов скликати людей, щоб помогли йому здійняти зятя... Так скінчив своє буття останній прямий нащадок Ляша...
Ніхто спочатку не міг сказати, чому так сталося. Але пізніще вияснилося. Була масниця. Степан гуляв по всіх усідах і вертався п'яний через село. Він співав, кричав, лаявся, як звичайно, як це було усі минулі роки. Він хотів заїхати до своїх добрих знайомих, але куди він не приїздив, скрізь знаходив своїх знайомих не дома. Це були переважно ті, які належали прямо чи безпосередньо до банди Казмірця. Цієї зими всі вони були бідні і сиділи, як миш під мітлою. Степан з горя почав ще більше, як казали, казитися, але на дорозі зустріли його дядьки:
– Стій! – почув він у темноті. (Був уже вечір).
Степан хотів було протирічити, зірвався і почав лаятись.
– Ей, ти! Ляше, диявольська душе! Мовчи, бо і тебе відправимо на масницю до твого приятеля Казмірця.
Цього вистарчило, щоб Ляш замовк. Він був п'яний, але він знав і розумів, що значить, коли попасти в руки "народові". Ні. Такого він ще не заживав і заживати не збірається.
– Люди добрі! Чому не даєте дороги чесному п'яниці? Пустіть грішну душу на покаяніє та й все. А з собою я й сам впораюсь... – проговорив Степан.
Всі засміялись і пустили його. Степан поїхав.
– Вйо, кобила! Вези! Поїдемо просто в пекло!
Це були, як розказують, Ляшові слова у селі.
Але він поїхав не додому, а до своєї польки, там йому також не пощастило і це виповнило по вінця чашу терпіння того бурхливого, жадобого на гріх та спокусу життя.
4.
Це була досить гостра, з морозами та сніговіями, зима. Самкова хата, що стоїть останньою від поля на краю Запорожжя, була геть по димар завіяна снігом. Старі люди кажуть, що ще під час турецької війни була така зима. Тоді у Дермані стояв баталіон війська. У кожній хаті "стояв на кватирі" один москаль. Там, де він жив, там він і столувався. Розповідають, що Самкова хата була так завіяна, що москалі брали сніпок, яким криють стріхи, виходили на Самкову хату до самого димаря і сховзалися звідти вниз, як малі хлопці.
Ця зима навіяла також стільки снігу. Були також порядні морози. Олексій Гуца, як звичайно, ходив кудись на роботу. Тепер він різав у чехів трачку. Заробляв денно по пятьдесять, шістьдесять, а часом і вісімдесять копійок на своїх харчах. Інколи чех погостить тим, то сим. Як попадеться порядний, як ось старий Кодешка, то кожний день закличе, дасть кусок ковбаси і кухоль пива. На Видумці у той час будували "гулянку". Це великий будинок з коршмою та залою, де мали відбуватися ріжні чеськи забави...
– От, різун їх матері, – казали дерманці. – Що то значить чехи!.. Захотілось їм погуляти, так ось який будинок будують...
Тієї зими у м'ясниці десь перед Стрітенням у Олексієвої жінки вродилась дитина. Син. Олексій дуже радувався. Перед тим він дістав дочку, але йому хотілося мати сина. Хай росте, буде поміч на старість. Олексій не вмів якось особливо висловлювати своєї радості. Він тільки ще з більшим завзяттям брався до роботи, виганяв ще більше сажнів трачки, приносив додому кожний день по вісімдесять копійок... Він собі міркував так: "Ось діждуся весни. Кажуть, що на Лебедщині Лазаревич має знов продавати землю. Добре було б там захопити собі так десятинок п'ять і побудувати порядний хуторець. От старий Федір молодець. Він не чекав. Як тільки появилась купівля, одразу кинувся. І молодець. Так і треба, якщо хочеш на цій землі щось мати...".
Олексій так міркував, тішився, працював з останніх сил. А мав він їх досить. Не може поскаржитись на безсилля. Міцний був чоловік. Тягнув пилою цілий день, як паротяг, і ніколи ніхто не чув, щоб він на щось скаржився. Тільки що дома тіснота. Чотири брати, батько, мати... Ось у нього вже двоє дітей. Прийшов зо служби Никонор, оженився і має також діти. Така семейка, і все то тиснеться у одній хатинці, у одній кімнатці з трьома віконцятами. Треба десь шукати місця. Далі так не може бути. На весну конечне треба буде кудись вибратись...
Його наміри перекреслила несподівана подія, що внесла в родину Гуців багато смутку. Після породу Олексійова Ганна задумала дивну річ. Їй треба було щось там випрати. Але для того є братова, є свекруха. Ні. Вона мусить це сама зробити. Ще не минуло і два тижні, як вона встала з пологів. Свекруха Лукія казала їй:
– Ганно, Ганно! Ти би луче не йшла на ту криничину...
– Ай, мамо... Нічого мені не станеться. У криничині вода тепла...
Унизу в яру за Нестеровим лішником була викопана велика криничина для прання. Вода у ній чиста, джерельна, у зимі парує, така тепла. До тієї криничини пішла прати Ганна. Але бідака ледве звідти вернулася. Почало їй боліти в середині.
Вона звивалася, як черв, якого з одного кінця наступили. Олексій швидко поїхав до Мизоча по хвершала, але коли вернувся, все скінчилося. Добра його, тиха, працьовита Ганна лежала на лаві під образами, маленький Гнатко плакав у запічку, діти тулилися одно до другого, у хаті стояли і хрестилися баби. Прийшла стара Улітка, щоб обмити мертву. Олексій не чув під собою землі. Його тяжка неповоротна фігура стояла, мов витесана з каміню. Невже це правда. Він кинувся до жінки: "Ганно!" – вирвалось з його грудей. Опустився на коліна і ридав. Перший і останній раз у життю...
Ганну поховали. Остався Олексій вдівцем з двотижневим немовлям. Він ніколи не чув себе таким безпорадним, як у цей час. Треба женитись. Без жінки він зараз не може нічого робити. Мати його Лукія переняла на себе всі турботи дітьми, але це не вихід з положення. Але женитись одразу не можна, бо надходить піст, та й у них нічого не приготовлене для весілля. Ціла велика родина жила як могла. На весну збіралися купувати землю, і це забирало всі прибутки. Їли хліб з цибулею, картоплю з огірками. Свині і вся зайва худоба має бути продана на гроші, бо їх так треба... До всього Олексій не міг забути своєї жінки, до котрої вже призвичаївся і яку по-своєму любив. Він, правда, не мав часу нею займатися. Він був завжди на роботі, поза домою, але коли вертався утомлений, він завжди знаходив і для жінки одно слово, ліпше, тепліще, щиріще...
– А ти, Ганно, май і на себе огляд, – казав він їй, коли бачив, що Ганна виглядає не зовсім добре.
– А, – казала вона. – Мені нічого не бракує...
Вона була вагітна і Олексій весь час так і уявляє її такою. Не може її забути.
Минув Великий піст, настала після гострої зими прекрасна весна. Гарна, лагідна, рівна. Запорожжя зазеленіло, зацвіло. Сади облилися цвітом, дикі груші, що стояли поза лішником, зовсім побіліли. Берези у яру між Гуцівським та Трихоновим городами обсипались свіжими, зеленавими листочками. За ровом на Балабівському кукукає зозуля і її голос луною відбивається на всі боки. У гаях виспівують соловейки. Їх тут стільки, що не переслухаєш. Ніде на світі, мабуть, не має кращого закутка, як тут. Поверхня землі химерно покраялась ярами. Їх схили поросли стрункими, високими ясенами, розлогими дубами, барвистими дикими черешнями, величезними липами. Попід ними гущавиною росли кущі ліщини, черемухи, калини. Все то цвіло, пахло, співало. По землі росли медяники, братки, на соняшних місцях безліч фіялок. Бджоли та джмілі гули без перерви. Метелики цілими роями маяли своїми ріжнобарвними крильцями по прозорому пахучому повітрі. А як тут затишно, тихо. Ніякий вітер не має сюди доступу. Внизу на копанках скрекочуть жаби...
Там, саме унизу, біля копанок, була криниця з дерев'яними цебринами.