Пригоди молодого лицаря

Ви­стріл пішов у небо. Третій з подорожан огрів лежачого довбнею просто в писок. Гайдуцькі коні потягнулися мордами до Павлового і тремтливими ніздрями обнюхували його. Чоловіки, жінки й біль­шенькі діти стояли мовчки, розкидано позираючи то на Павла, то одне на одного, меншенькі горнулися до материних запасок.

— Що ви за люди? — спитав Павло, засуваючи пістоля за по­яс. — Чого ці кляті пси напали на вас?

Озвався той, що з довбнею.

— Ми — утікачі з-під Умані… Тікаємо на той бік Дніпра.

— Утікачі? Від кого?

— Від пана Потоцького…

— Потоцького?! — аж скрикнув Павло. — "І тут він… Потоць­кий той…" — подумав про себе. — Чого ж ви тікаєте?

— Бо далі вже, козаче, нікуди терпіти — життя стало гірш за пекло.

— Таж пан, кажуть, ніколи й дома не сидить, а воює…

— Пан, може, й не сидить, зате підпанки, панські посіпаки си­дять, жиди-орендарі останню драну сорочку і з дитини ладні здер­ти, якби за неї хтось хоч півшага дав. Дожилися до того, що все стало не наше, а панське, навіть живоття, бо як розгніваєш жида, то він цькує панських посіпак, а вони виробляють із нами таке, як оцих двоє, земля б під ними запалася!..

— Чом же не боронитесь громадою? — обурився Павло.

— Чим? — перезирнулися чоловіки. — Голими руками проти шабель, мушкетів та гармат?.. Та й збери ж ти громаду тую, коли кожен боїться й зизом глянути не тільки на пана, а навіть на пар­шиве жиденя. Хто зміг, то втік уже на вільні землі за Дніпром, а ми оце за ними, та ба… наздогнали прокляті посіпаки… Сам Бог по­слав тебе, козаче, спасибі тобі…

Він та інші низенько вклонилися йому. Павло відмахнувся.

— Ат, пусте!.. Подбайте краще сліди замести, — кивнув він головою на трупи. — Та не гайтеся, щоб другі не наскочили.

Подорожани-чоловіки знову перезирнулися, посміхнувшись.

— Не турбуйся, козаче, других не буде. Там чекатимуть цих назад… Нехай же чекають… Ми занесемо їх глибоко в хащу: там сі­романці дадуть собі з ними раду.

— А коні?

— А коні згодяться: бачиш же, що в нас на дві поганенькі шкапині аж дві пововдині, а тепер, — слава Господові й тобі, мо­лодий, завзятий братчику, — і в нас буде запряг панський: дві шкапині в одну повозчину, а другі дві, трохи кращі, — в другу, сі­дла на дно в повозку, та й вйо-вйо! — ще сьогодні, як смеркне, з Дніпра коней напоїмо та й самі нап'ємося.

Павло слухав, дивився на них і дивувався, що навіть у таку хвилю лиху, після всього, що сталося, не кидав їх жартівливий на­стрій.

"І на палі сидячи, мабуть, жартують наші люди", — подумав про себе.

— Ну, то й добре, — додав голосно. — Щасти, Боже!.. А мені треба поспішати.

— Далеко?

— Та поки що до Чорного лісу на Чорний шлях.

— Навпростець?

— Еге ж.

— Так отак і їдь, козаче, просто. Ще раз дякуємо, що від наг­лої смерті врятував. Скажи ж хоч, за чиє здоровля будемо Богу молитися, щоб і тебе, красний та молодий лицарю, Господь ряту­вав від смерті й на морі, й на суші.

Павло всміхнувся й, дивлячись кудись убік, на мить замисли­вся.

— Спасибі й вам за тепло слово, люди добрі, — промовив уре­шті, — коли згадаєте, бува, то помоліться за раба Божого Павла та неньку його стареньку Марію. А про те, що бачили мене, нікому не кажіть… Щасливо!..

Здійняв шапку, вклонився й лишив подорожан з їх турботами й печалями.

Сонечко підбилося вже геть-геть височенько. Їхав знову по­під лісом. Ставало варко, але не звертав уваги. Думки, як оси, ро­єм закрутилися в голові… Чи встигне своєчасно на місце, чи дове­деться доганяти братчиків? Ну, та буде треба, то й дожене, тільки навдак, щоб вони випередили його: знав же запорозький звичай — жодної корчми по дорозі не минуть.

Думки вернулися до того, що допіру скоїлося. Ніколи не ду­мав, що так легко чоловіка вбити. А, отже, вбив, і нічого… Може, й той… польний пропав, то це вже, виходить, двох на той світ по­слав: пана й панського посіпаку… А третього поміг забити, як пса… Й вони — ті посполиті — так легковажно поставилися до цьо­го, що навіть жартувати пробували. Чого ж тоді варте життя люд­ське? Так само гайдук той міг застрілити його, якби він не поспі­шився всадити йому кульку в губу, й лежав би тепер він, Павло, в лісі, як і ті гайдуки, чекаючи, поки не збіжаться паювати молоде­цького трупа лісові сіроманці. А там… там, вдома… Серце його со­лодко-солодко защеміло. Махнув рукою й одігнав думку про це.

Голова йшла обертом од важких дум, що напосіли на нього вперше за все його життя. Поклав собі неодмінно розпитатися про все у братчиків, як тільки нарешті пристане до них під Чорним лі­сом. А поки що відігнав од себе докучливі мислі й почав роззира­тися довкола.

Сонечко котилося все вгору та вгору, не стояло на місці. Тре­ба було поспішати.

IX

На своїй обраді по гетьманській промові запорожці заговори­лися про те, що не до шмиги їм заклик польного, хоч би то й прав­да була, ніби він вийшов від короля. Достотно волі всього січового товариства вони ще не знають і про неї повинні почути від своєї старшини, а не від польного, чи старости, чи ще когось там. А то­му жодних обов'язків класти на себе не хотять, а той, що з ним вирядило їх товариство на Україну, вони гаразд виконали й мають негайно вернутися додому на Січ.

Цей пішенець братчиків і переказав запорозький полковник із писарем, прийшовши до староства саме тоді, коли підпилий поль­ний встав із-за бенкету, щоб перейти до того покою, де мав іншу розвагу й де спіткала його, як ми вже знаємо, зовсім несподівана пригода. Польний погано вилаявся, почувши таку запорозьку від­повідь, загрозив братчикам королівським гнівом і карою, махнув зневажливо рукою й відпустив післанців.

Доручення, що з ним вирядило наших низовців на Україну сі­чове товариство, полягло в тому, щоб закупити по наддніпрянсь­ких містах та селищах якомога більше борошна для Січі, де малося всякої поживи подостатком, а борошна не було, бо запорожці не хліборобили й борошно купували або міняли на сіль та сушену ри­бу на Україні. Діло було зроблено. З багатьох місць на Дніпрі вже давно попливли на Низ байдаки, навантажені мішками з борош­ном, під охороною братчиків, а тепер ще попливуть із Канева. Десь аж у Переволочній переймуть їх більші ватаги Війська низо­вого й, боронячи від татарських наскоків, перепровадять аж до лугу Базавлуку на Січ.

Другого по приїзді до Канева польного дня вранці січовики вирушили з міста. Останнє, що почули, лаштуючись нашвидку в дорогу, це була звістка із старостянського двору, що польний вно­чі тяжко занедужав.

— Перепився, стерво, на бенкеті, — говорили, сідлаючи ко­ней, братчики, — панська кишка не запорозька — дуже тонка.

Тільки старий полковник знав, у чім справа: ще вдосвіта, як він тільки підвівся й вихилив цілий глек сирівцю на похмілля, до нього добувся Крига й розповів йому те, що сталося, прохаючи прийняти під захист свій і протекцію молодого міщуха, що його зу­стрінуть братчики край Чорного лісу. Коли полковник довідався, що це той самий парубок, що так добре жбурляв городовими коза­ками біля уряду кілька день тому, був вельми втішений, обіцяв свою поміч молодикові дуже охоче, а з усієї пригоди так реготав­ся, що забув навіть ще зайвий раз вилаяти Кригу за зраду, як він казав, неньки Січі Запорозької; навпаки — обняв його щиро й по­цілував.

— А шкода — нехай мені куций біс у самісіньку твар начхає, коли брешу! — говорив старий козарлюга. — Добрий з тебе, браті­ку, вояка був… Ну, та як наостобісіє волам хвости крутити, йди знов до нас у товариство.

— Та вже ж не куди, батьку, — відповів Крига, — як до вас. Іншого й шляху для правдивого козака нема, як лицарство січове.

— От за те спасибі, що шануєш нас, братчиків своїх! — утіши­вся полковник і ще раз почоломкався з новим лейстровиком. — А за того молодого… як його…

— Павлом Похиленком звуть, — нагадав Крига.

— Ага… я й забув, бач… Я ж батька його добре знав… Не тур­буйся, догляну…

Крига вклонився:

— Спасибі, батьку!.. Прощавайте.

— Ходи здоров, сину.

Лейстровик вийшов, а старий почав збиратися в дорогу.

І знов закомашилася головна канівська вулиця цікавим мі­щанством, знову зачервонілася кармазинами, заряхтіла ясною зброєю та цяцькованою збруєю на конях, але цим разом не в без­ладді, як у звичайні дні: попереду їхав полковник із осавулою та писарем, а за ним кінними лавами по чотири в ряд січові братчи­ки. Которі молодші з канівчан, проводжали козаків аж за місто й тепло прощалися, махаючи брилями, хусточками й просто руками.

Ще довго було балачок про січових гостей, ще довго й Лейба, замкнувшись у валькирі від власних кревних, лічив багаті бариші.

Цим разом братчики, нехтуючи запорозьким звичаєм зачіпа­тися по дорозі за жидівські корчми, їхали, не зупиняючись ніде. Ті­льки в Росі понапували коней. До Чути, минувши Чорний ліс, при­були смерком і стали табором серед села, щоб підгодувати коней і самим покріпитися, — хто тим, що мав із собою, хто по селянських хатах, а в кого що бряжчало в чересі — в жидівській корчмі. Але не впивалися, бо вже перед світом мусили бути на конях.

Полковник ще був у таборі, коли до нього під'їхав конем Пав­ло. Впізнавши старого, він зіскочив з коня, зняв шапку й низенько вклонився.

— Добривечір, пане полковнику! — привітався звичайненько.

— Здоров, здоров, синку! — відповів старий, пильно оглядаю­чи в сутінках гостя. — Еге, та ти той самий молодець, що про ньо­го казав мені сьогодні Крига! Данило чи як тебе?..

— Павло, пане полковнику.

— Еге ж, еге, Павло — так, либонь, і він казав… Старого По­хила синок… Мого колишнього приятеля… Бач, і не пізнати в коза­цькій одежі, а я ж бачив тебе тоді… на майдані, хе-хе-хе… Добре ти їх тоді, хе-хе-хе! І Потоцького добре почастував, далебі, наси­лу, кажуть, прочунявся — слабий лежить, паскудник…

— То він прочунявся?! — аж скрикнув Павло.

— Прочунявся, синку, але ти не бійсь за дівку: її не зачеплять більше — не до дівчат йому після твоїх обіймів; а от тебе, голубе, шукатимуть — це вже запевне, і нехай мені сам люципер межи очі чхне, коли брешу!.. Та нехай шукають, — до матері Січі руки ко­роткі!

Коло них зібралося кілька братчиків, розглядали молодого незнайомого товариша, слухали старого отамана, але нічого не розуміли.

— Ну, я рад, синку, — казав далі полковник. — Я й тоді ка­зав, що бути тобі з нами… Маю око, голубе, хе-хе-хе…

Павло знову низенько вклонився:

— Прийміть мене, пане полковнику, до товариства.

— Е, синку, це не наша воля: це на Січі кошовий скаже, чи бути тобі в товаристві, чи ні.