"Тут, на Віпплінгерштрассе
У мешканні подібнім на наше
Жив Франко, ваш великий поет".
Вечоріло. На Віпплінгерштрассе
Ми знайшли той будинок відразу.
Старовинний поважний фронтон,
Вікна, ніби вітрини на Рінгу,
Мабуть, видно сніги Семмерінгу,
Недосяжні й прекрасні, мов сон.
Ми заходили в пишну квартиру,
Де палали свіяки, де горіли
Канделябри у стилі ампір,
Де було так багато народу,
А тому чий ти, звідки і хто ти,
Не цікавився жоден, повір.
Люди в масках... Принцеса салату —-
В чудернацьких салатових шатах
І зеленій перуці. Дива!
Поряд з нею правдиві пірати,
Їм би злото і срібло шукати,
Але де там. Хмільна голова.
Тут були Дон Жуан, Коломбіна,
Котра мала оголену спину,
Чорт з рогами —— не гірше химер,
Що пильнують славетні собори.
Ця кумедна кудлата потвора —-
З'ясувалося —— міліонер.
Грала музика. Різні наїдки
Подавали "святі" кармелітки
У смиренних монашеських рясах.
Та як тільки вони обертались,
Бо кокотки найвищого класу
Йшли під ритми там-тамів Таїті
І тіла їх були ледь прикриті.
Наш господар з'явився неждано
З елегантним сивіючим паном
І представив його, як годиться:
"Ваш колега, посол у Парижі,
Дуже любить Распутіна Гришу
І шука тих часів очевидців".
Мила пані, дружина послова,
Виглядала, їй-право, чудово
І подібна була на Данаю.
То ж промовила рівно по хвилі:
"Ваш костюм —— це берізна Росії,
Ну а мій, то русалка Дунаю".
О, безвинні і лагідні жарти...
Шинка з Бельгії, фрукти з Суматри,
Незрівнянний угорський "Токай",
І голландські шпалери на стінах...
Я ж промовила: "Ми з України...
За горами, тут поряд цей край".
"Україна?" —— замислилась пані.
Це для неї було у туманію
"Так! Шевченко, Франко і Дніпро,
Древня Русь, православ'я і Київ..."
Пані в розпачі і без надії
Обхопила руками чоло.
І Тоді —— тест останньої проби...
Я промовила слово "Чорнобиль".
Пані скрикнула, ніби дитя:
"О, Чорнобиль, о, горе, о, бідні,
Взявся попелом квіт ваш у квітні,
Стала мертвою ваша земля..."
З карнавалу вертались додому
Ледь живі від прекрасної втоми —-
Dolce vita, fantastishe, dream,
Але ми, не погідні хорали,
Свій тягар у душі відчували
І були, мов розчавлені ним.
Той тягар —— цей якийсь катаклічний
Страх життя, що нас мучить одвічно,
І Цього найлютішого звіра
Не сховає ніяка порфира
І ніяка рука не уб'є.
От і знову провіщення слово —-
Чорна зірка, зоря полинова.
Димитрі Халс
Під знаком магії цей дім.
О, скільки таємниць у нім.
Господарка з Еллади.
Уся у чорному вбранні
Ледь-ледь всміхається мені
І йде назустріч садом.
Знаннями містики основ,
Неначе амфора вином,
Наповнена по вінця
Її душа. В самотині
Дива відвідують її,
Як істинних провидців.
Їй заміняють їжу й сон
Madam Блавацька і Платон,
А квіти з Пірінеїв
Найліпші друзі й слухачі:
"Я їм читаю уночі" —-
Почула я від неї.
Вона закінчує трактат
Про дух, матерію, про сад
І щось езотеричне.
Я заздрю їй. Це —— наче грот,
Який рятує від гризот,
Щоб думати про вічне.
Так, є на світі серед нас
Ці диваки, для котрих час,
Щось майже ірреальне.
Вони існують. А віки
Усі на відстані руки,
Немов перо звичайне.
Вже сутеніло і ліхтар
Горів, немов Волосожар,
Яскраво й фейерично.
Сад шелестів, а чи співав
Чи шепотів якісь слова,
Якісь слова магічні!
Іще порожній ресторан,
Ще сяє мармуром фонтан
І непорочно, і дитинно,
І мовчазний метрдотель,
І оксамитовий фотель.
І В барі вишукані вина.
У Відні грецький острівець,
А я натомлений плавець,
Ступила враз на теплу сушу
Й мої гризоти застарі
Лишила вдалині в імлі.
Я мушу жить й радіти мушу.
І Тепла сонячна земля
Мені всміхнулася здаля.
Ковток вина —— яке блаженство.
Пахучі трави і сири —-
Дари долин і гір дари,
Південна щедрість і шаленство.
Хто вигадав рецепти з трав,
Які Пракситель куштував,
І як вони вціліли досі?
Невже для людства смертна плоть
Важливіша, хоч сам Господь
Сказав, що тіло дух возносить?
О, скільки років берегли
Настій пахучої трави.
Це нам послання з мису Спата,
Дві краплі —— і буденний день
Горить від сміху і пісень,
Ну а душа стає крилата.
Ця екзотична смакота
В мені неначе пророста.
Я мов стеблина з Піерії.
Так будь благословен цей край,
Земле богів, не відпускай
Мене за гори золотії.
В свіжім злоті форзицій Відень тоне і тане.
Як я хочу спиниться і вдихнути духмяне
Зілля це великоднє, цей чаруючий трунок.
Каже муж: "Не сьогодні. Гість чека з Камеруну".
А вікно ресторану теж у злоті форзацій.
Кожна пані тут пава, кожен пан —— справжній лицар.
Діаманти і злото, конкуруючи грають,
А мені кущ негордий, квіт форзиції сяє.
Непомічена вийду на терасу весняну.
Скоро крокуси зійдуть, гіацинти і кани.
А в селі наддніпрянськім у біленькій сорочці
Між зеленого рясну млосно диха первоцвіт.
Я збагнула: доцільність наших дій не у слові.
Лиш вприроді є спільність доброти і любові.
Таємнича, велична, ніжта і безсловесна.
Наш рятунок правічний, світло в душах чудесне.
"Я в юності перегоріла,
Відшаленіла, відлюбила
І більш душа не сполохне,
Не забринить, мов ніжна нота,
Щоб всі дрібні земні турботи
Ураз облишили мене".
"Ти посміхаєшся скептично:
"Вогонь любові —— то довічна
І чиста сила у душі.
Він не щезає, не зникає
І вирватись на світ бажає,
Мов ці весняні сториші".
"Але ж минає рік за роком.
Душа, немов у сні глибокім".
"О, ні, душа твоя не спить.
А вірить в диво неминуче
І знає, мудрий Ерот влучить,
У серці пісню воскресить".
За вікнами отелю "Захер"
Стоїть платан, неначе знахар,
Поміж платанів, мабуть цар.
Такий могутній і крислатий,
Що годен площу всю сховати,
Від спеки врятувать задар.
Ми зупинились під платаном.
Ну що між нами? Nic' між нами...
Лиш хвиля злагоди. Лиш флер.
А може флірт? А може сон це?
Чи теплий промінь у віконці?
Гра загадкових ніжних сфер?
Підійшли до вікна і застигли нараз перед ним.
Ти промовив: "Останній листок облетів із тополі".
Це кінчається осінь, мій любий. Врочисто й поволі.
Так іде несходимим шляхом молодий пілігрим,
Він у мандрах один, цей міцний, загартований муж.
Тіло звикло до вітру, а очі до пилу дороги.
Він долає і спрагу, і втому, і скруту, й знемогу,
Але є ще душа, що волає людини чимдуж.
Ні з ким слова промовить і хліба шматок розділить,
І нікому не скажеш: "Кінчається осінь, мій любий".
Так, самотність для серця —— важка і немислима згуба,
Що приречений він до останку з собою носить.
І Божественна хвиля мене огорнула ураз,
Ніби води любові хлюпнули на безміри суші.
Ми з тобою родинні і Господом обрані душі
Це кохання здолає і простір, і космос, і час.
Не втомлююсь я дивитись у очі бездонні твої,
Не втомлююсь відчувати щоки, Мов наврочену свіжість,
Не втомлюсь дарувати тобі нерозтрачену ніжність
Й ревно дякувать Богу за всі Богом послані дні.
Вже кінчається осінь, мій любий, кінчається осінь.
І Я Притулюсь до плеча і сховаюсь від зимної стужі.
І побачу ві сні молоді зачудовані ружі.
Це надворі весна, і щасливо зітхнула земля.
Все минає колись. не минає лиш наша любов.
Все минає колись, не минає лиш злагода наша.
Так доп'ємо до денця цю повну божественну чашу,
Бо на грішній землі —— це єдина основа з основ.
З книги
"Оливкова віть", Київ, 1994
Наливали вино і спускалися сходами в сад,
Де стояли корінфських колон почорнілі уламки,
Гомоніли, сміялись і, ох, танцювали до ранку
Під чудовий оркестр золотих опівнічних цикад.
О, між нами давно панували терпіння і лад,
Я не чула ніколи ні грубого слова, ні сварки;
Хто ми —— друзі, колеги, а може, ми просто канарки,
Дивовижне сімейство майстрів віртуозних рулад.
Я заглибилась в сад, в чорноту цих пахучих дерев,
Тут було джерело, як казали, для дивів і мев,
І невдовзі знайшла цей струмок кришталево-сріблистий.
Зачерпнула води, напоїла й омила уста.
Як все просто, о Боже, яка таємниця проста:
Тож прекрасне —— це все, що існує безгрішно і чисто.
О важкі злотаві віти,
Саду дивні вітражі.
Скільки ж нам лишилось жити?
Мудра липо, розкажи.
Я тебе благаю, дубе,
Не змовкай, гуди, гуди.
Не надійде мертва згуба,
Доки ти існуєш, ти.
Вербо тиха над водою,
Глоду кущик у гаю,
І паслін попід горою.
Ви пребудьте, я молю.
Неділиме і єдине —-
Ми, і сонце, і вода,
І руда правічна глина,
І калина молода.
І капустянка ляклива,
І повільні журавлі,
І оця старезна слива
Біля ганку у дворі.
Ми єдине, ми предивне,
Найдивніше диво з див.
Ми до скону невіддільні
Від полів і від садів.
Але ми існуєм доти,
Доки світ пречистим є.
Що це, заповідь природи
Чи провіщення чиє?
Знаю, розпогодиться,
Вляжеться і стишиться.
Збудеться задумане,
Вірші ще напишуться.
На душі розвидниться,
Стрепенеться, зрушиться.
Світлом опроміниться,
Від ніжності примружиться.
На пагорби обухівські ляга
Важкий туман. Все зимнішають ранки.
Пливе ріка. На березі селянки.
Незгасний сон. Невтолена жага...
А нині я стою на цій землі.
І Древні липи, мов біблійні діви,
Лепечуть щось ласкаве і щемливе.
І Знову життя запалює вогні.
Це музика безплотна, мов душа.
Це загадка, це доля многотрудна.
Це світла радість, чи, точніше, чудо,
Яке з'явилось і не залиша.
Дитя заснуло. Спала спека,
І розімкнулась мушля ночі,
Ввібравши все, близьке й далеке,
І заховавши враже й отче.
Було не темно і не світло,
Скоріше, мабуть, світло-темно.
А я хотіла присвітити,
Свічу шукала надаремно.
Та опівночі серед саду
(Коли вже й не чекала я)
Воскресло весело і радо
Безсмертне сяйво солов'я.
Тезаурус дрібниць, скарб милий і безцінний.
Ось ягідки суниць, ось матіоли іній,
І гойдалка в саду, і ця стара криниця,
І жовтий какаду у лазуровій клітці,
І чашка голуба на білій скатертині,
І на даху димар, і дим із нього синій,
Троянди восени, а навесні фіалки,
І виноград рясний, той, що довкруг альтанки,
Ще озеро між гір, смарагдова діброва
І на столі папір, який чекає слова.
А й справді, що воно таке —— природа?
Чи дощ, чи сніг, чи сонце, чи негода,
Люби її, прекрасну і всевладну.
Вона не зна ні відчаю, ні страху,
Дарує нам снагу і рівновагу,
Рятує у хвилину безпорадну.
Отак блукать у лузі між дібров —-
Ні вітру, ні пташиних голосів.
Зима немов завмерла на хвилину.
І Розуміть: цю річку, і лугу,
І непорочні голубі сніги
Не обминуть, не зрадить, не покинуть.
Облога фіалок, облога конвалій —-
Це ліки найліпші від втоми й печалі.
Це вої чарівні, ця армія ніжна
Свій наступ веде планомірно й успішно.
Сьогодні уранці я вийшла на ганок,
А далі —— ні кроку, там море фіалок.
О милі мої, мої рідні чужинці!
Чого ж ще бракує цій змореній жінці?
Доню моя, ти подібна сьогодні
На ніжну троянду —— квітку господню.
Юність безгрішна —— ніжність ранкова,
Все ще в почині —— і дія, і слово.
Та я вже бачу і серцем знаю —-
З квіту такого зла не буває.
Як повільно й велично надходить весна,
Так пливе золота каравела.
І Бринить тятива, і спиває струна,
Ніби вірш молодого Гомера.
День прозоро-п'янкий, мов нектару ковток,
Теплий бриз, юна млость, сині хвилі.
І Вагання солодке зробити ще крок,
Щоб злетіти над морем у вирій.
Переповім тобі я зміст вікна,
В яке дивлюсь щоранку і щоночі.
Зміст цей простий і водночас урочий,
Здається, є в нім певна таїна.
Спочатку два дубки, а далі сад.
Алея саду пролягла до річки.
На березі ялиці і смерічки
Й стара купальня —— прихисток наяд.
Оце і все.