Він зупинився лише тоді, коли відчув крижаний подих завірюхи, яка кружляла, мов дзига, поміж стовпами, гула у колючому дроті, танцювала скажений одноманітний танок біля теплих крематоріїв, збивала з ніг в'язнів. Штюльпнагель, ледве живий, висів на шиї Холодного. Потім вони попленталися вдвох туди, де стояла мовчазна шерега табірників. Отам вони й почули те найстрашніше слово, яке звучало ніжно, мов тихий передзвін лютні:
СЕЛЕКЦІЯ
Так, читачі мої любі, починалася селекція, і зараз ви зрозумієте, що це таке. Били світлом прожектори, стояв табірний лікар, доктор Больм, стояв, розкарячивши ноги, рапортфюрер Гаус і з ними кілька есесманів. Повз них поодинці проходили в'язні. Випещений палець доктора Больма вказував їм шлях: праворуч чи ліворуч, ще кілька зайвих днів животіння або порція "циклону" зараз, негайно.
Холодний ішов байдужою ходою, порожньо у нього було в серці. Він згадував останнє своє кохання, свою солодку дівчину, і своїх вже дорослих дітей, і дружину згадував, і ще кількох жінок, але так, наче не був він з ними знайомий, а читав десь про них, і ненависть стояла в його очах. Він знав, що зараз усе скінчиться, і його лише дратувало, що з ним розігруватимуть улюблену їхню комедію: дадуть шмат мила, паперового рушника, заженуть до газових камер, де на кранах акуратні написи: "вода хол.", "вода гар."... Він навіть ступнув був ліворуч, але палець доктора Больма застережливо піднявся і вказав на гурт юдей ближче до бараків.
І тієї ж миті професор Холодний почув розпачливий зойк за спиною: докторові філософії Герхардові Штюльпнагелеві доля вготувала інший шлях. Десь у небесах обірвалася ниточка його життя, невблаганний палець лікаря Больма скерований був ліворуч, туди, де трусилися якісь постаті у смугастих куртках.
– Хайль Гітлер! – вигукнув Герхард Штюльпнагель, але рапортфюрер Гаус жартів не любив: він шмагонув доктора філософії нагаєм, залишаючи на його нордичному тілі останній слід – кривавий пруг, що перетнув навскоси гостру лінію докторових хребців. На доктора вирішили "циклон" не марнувати, його потягли просто до крематорію, де пикаті в'язні із зондеркоманди поклали Штюльпнагеля на залізну вагонетку і поволі покотили у палаючий отвір печі. Гуло полум'я, ядуче рипіли коліщатка вагонетки, але крізь цей гармидер проривався патріотичний крик доктора філософії: "Хайль Гітлер!" Це здалося трупарям із зондеркоманди дуже кумедним, і вони реготали, дивлячись, як підіймає у римському привітанні руку пан Штюльпнагель. Щоправда, коли вагонетка вже в'їжджала в брами пекла, піднята рука доктора Штюльпнагеля стала на заваді, бо отвір був завузький – адже не могли передбачити інженери, які проектували цю систему, що хтось побажає в'їхати в те тепленьке місцечко з простягнутою рукою і з вигуками "Хайль Гітлер!". Тоді один з трупарів натиснув на важіль вагонетки, і квола рука колишнього співробітника "Центральштелле Ост-Європа" впала, щоб вже ніколи більше не піднятися, а там уже й худі ноги зникли в отворі печі. Важкі чавунні дверцята зачинилися за ним назавжди...
...Потім була весна – така весна буває раз на сто років: щасливі голуби парувалися на черепичних дахах крематоріїв; трава пробилася крізь попіл; водою повнилися ріки; брудні крижини, іржаві бляшанки, каністри, телеграфні стовпи, архівні папери – все попливло до гирла рік, які захлиналися од повені; це було свято очищення землі. Шляхи трохи попідсихали, а рілля була ще грузька – ні, не свіжа рілля, а залишки передвоєнного землеробства, майже забутого, від якого де-не-де зосталися бліді сліди озимини. Над землею стояв тривожний паркий запах, мов уривчасте дихання молодої жінки, що кілька років не знала любощів і нарешті їх дочекалася. Сонце нещадно палило, пріли підшоломники в касках, бійці порозстібали гімнастерки, заболочені "студебекери" буксували в калюжах, над синіми верхівками Татр гули "ільюшини" та "петлякови". Ви розумієте, що таке армія, яка після стількох поразок рвалася до перемоги? Ні, ви народилися пізніше, ви цього не розумієте, ви не знаєте, що таке поразки й відступи і що означає побачити нарешті білі прапори капітуляції противника, що означає ступити нарешті на землю ворога. Армія гуркотом своїх двигунів сполохала міщанські затишні вулички прусських містечок, армія нарешті побачила конкретні обриси перемоги, яку можна було вже помацати пальцями: ось плазма лежить повалений у порох чавунний кайзер – якийсь сержант з танкового ремзаводу прийшов з автогеном, відпиляв імператорський ніс на пам'ять, на згадку про цю весну. І от одного дня танки стали навпроти залізних брам, за якими починався концтабір. Мертве поле зустріло танкістів, сіра застигла лава, кістки й суглоби, замість трави – волосся, що мляво ворушиться на теплому вітерці, безкрає поле, мовби порепана і зіжмакана алебастрова маса, сірий, брудний алебастр. І раптом десь далеко підвелася на тому полі постать і, похитуючись, пішла назустріч танкам. Над танками курився чад відпрацьованих газів. Запала над полем мертва тиша, тільки у командирському танку радист настирливо повторював, одноманітно, байдуже бубонів: "Я – Весна, я —Весна, я – Весна... Як мене чуєте? Прийом, прийом, прийом..." Чоловік простував полем, спотикався, падав, знову підводився і прямував далі, туди, де склали свої крила залізні імперські орли, де готичний напис похмуро попереджав:
"КОЖНОМУ – СВОЄ"
Це був Микола Сидорович Холодний.
Ви мене спитаєте: а що ж було далі і яка надлюдська сила підтримувала професора у концтаборі?
Отож розкажу вам наостанці, як через багато років після звільнення професор Холодний, якому вже було за вісімдесят, отримав міжнародну премію ООН за відкриття виняткової ваги. Це відкриття сповнило надією мільйони голодних людей у всьому світі. Ви розумієте, справа в тому, що повітря містить 75 % інертного азоту – речовини, з якої будуються білки. Досі ми не вміли використовувати цю необхідну для життя речовину. А коли я розповім вам це, ви одразу зрозумієте, звідки бралися оті містичні 2200 калорій, що не давали вмерти професорові Холодному. Микола Сидорович бездоганно поставленими експериментами та складними біохімічними дослідженнями довів, що в стані високої емоційної напруги людина здатна поглинати цей інертний азот повітря і перетворювати його на білки. А потім Холодний вивчив увесь ферментативний процес синтезу білків з повітря і відтворив його у промислових масштабах. Завдяки цьому відкриттю проблема голоду на землі зникає з обріїв XXI століття. Ось звідки з'явилися великі червоні газгольдери та алюмінієві цистерни, схожі на орбітальні лабораторії, шо стоять нині на березі Богунки. Це – перша в світі промислова установка для виготовлення синтетичних білків з повітря.
Сказання п'яте, де автор, впадаючи в солодку настроєвість, згадує призабуту історію поїзда "Париж – Яропіль", рівнобіжно з чим досліджує проблему кохання з першого погляду в міжнародному аспекті, розповідаючи передовсім хвилюючу історію сучасних Ромео та Джульєтти.
Я годинами слухав цю пісню, яка починається з перестуку людського серця: поїзд на далекому перегоні, нічний вокзал, мов залізний птах, порожній, із запахом тирси, дешевих парфумів; перестук серця і незнайомі французькі слова, ніжні, як шелест вітру в квітах; може, й тривіальні це слова, але незнані і через це таємничі, а невідомість ніколи не буває тривіальною; нічний присмак таємниці відчуваю я; червоно виблискують рейки, і в цій тиші чиєсь серце вистукує ритм дивної пісні. Завжди, коли слухаю цю пісню, я згадую Івонну, її далеку останню подорож до Ярополя...
Ах, пробачте, ви, мабуть, чокаєте розповіді про Париж: площа Етуаль, вітрини паризьких магазинів – старий просмолений баркас (реклама перлів) у вітрині найбільшого універмагу на Єлісейських полях, запах моря і мандрівок у дешеві пансіонати Нормандії, дивні паризькі трамвайчики із дверцятами ззаду, а інколи навіть і без дверцят, такий собі рухомий балкончик, де замість дверей – ланцюжок. Ви чекаєте на різні паризькі дива: біле різьблення ампіру, чавунні грати Людовиків впереміж з нерухомими обличчями кав'ярняних дівчат, очі яких підведено синіми олівцями втоми, натхненної нічної роботи; а може, технології кохання чекаєте ви? О ля-ля! – паризьке кохання, легке, мов дотик метелика, мимохідь, доведене до ніжного автоматизму, ніби рухи дівчини, яка скидає з ноги тонку чорну панчоху. А може, чекаєте гангстерських історій, шляхетних бандитів з обличчями Жана Габена та прізвищами маркізів, чи смішних деталей – як цюцяють під цегляним муром полковники з військової академії, поклавши на травнику свої велосипеди? Чи не цього ви від мене чекаєте? Але Івонна не парижанка, живе вона на околиці тихого містечка; в неї є старий "пежо" – влітку можна відкрити дах і їхати зі швидкістю 100 кілометрів, увімкнути приймач та слухати повідомлення про автомобільні катастрофи, потім програму легкої музики. Потім зустріч з нареченим – художником-декоратором, який чекає її в сусідньому місті за маленьким коньяком; чорні шкіряні поліцаї на білих мотоциклах посилають Івонні повітряні поцілунки або погрожують пальцем – мадемуазель, чи справні гальма вашого "пежо", пробачте, мадемуазель, попереду небезпечний відтинок шосе, там на повороті розбилася автоцистерна з прованською олією, шосе тепер намащене й блищить, мов паркет у Версальському палаці, і на тому повороті вже лежать у кюветі п'ять автомобілів – білий західнонімецький "мсрседес", що велично перекинувся догори колесами, два "рено", чорний "вольво" та "хамбер" з червоними шкіряними сидіннями, що належить старій англійській балерині, яка наприкінці свого життя зламала ногу. Може, зустрінемось сьогодні увечері, о п'ятій у мене кінчається чергування. Дякую, мосьє, але у мене надто ревнивий наречений – у нього є пістолет, він уб'є вас, мосьє, а я не хочу, щоб його повели на гільйотину, бо голова – це найкраще, що в нього є. Мадемуазель, в мене є речі, ліпші від голови... Дякую, мосьє, за попередження, і до побачення...
Ні, даруйте, краще розкажу вам про яропільський вокзал: це така залізобетонна клуня, зведена в часи реконструкції, до якої потім прибудували кілька корінфських колон і пустили по верху ліпний орнамент – коліщата, трансмісії, гайки, болти, грона винограду, кукурудзяні качани, поросята, відбійні молотки – тут попрацювала творча фантазія художника Д.