Тишко підморгнув Славкові: "Не бійся, мовляв, усе буде як треба!"
А тато вирішив змінити небезпечну тему й запитав:
– І як же ви, юначе, вилізли з моєї вежі? Її начебто надійно охороняють кажани? – він з усмішкою подивився на дракониху.
– А він уміє літати! – квапливо відповів за Славка Тишко.
– Он як! – підняв брови Дра.
Славко скромно опустив очі.
– Обід давно захолов, – втрутилася рішуче мама. – Баба-Яга із сусіднього лісу радить: спершу нагодуй, а потім розпитуй. Усі – обідати.
Тишкова мама намагалася не відставати від часу, і тому в неї були найширші знайомства з гідними й велемудрими сусідами. Вона була дуже освічена дракониха.
Покликали Оксану, яка солодко заснула в кімнаті для гостей. За хвилю всі з великим задоволенням наминали печену картоплю, оладки з яблучним варенням і запивали смачним вишневим соком.
Тишко весь час поривався заговорити, та мама суворо сказала:
– Їж пиріг із грибами і тримай язик за зубами!
На що Тишко пробурмотів ледве чутно:
– Як пироги споживаю, то слухаю і розмовляю!
І заробив од тата потиличник.
Нарешті все з'їли. Дра підвівся із-за столу на весь свій зріст, і Славко тільки зараз зрозумів, який іще маленький Тишко.
– Гадаю, тату, моїм друзям пора додому, – не дуже рішуче мовив Тишко.
– А я гадаю, що грізний Дра повинен помірятися силою з таким героєм, як твій друг Славко. А то Славкові нічим буде хвалитися вдома. Він повинен перевершити мене в спритності, хитрості, умінні або… – Дра захитав великою колючою головою і сказав хрипким голосом: – Або загинути, як справжній чоловік!
– Ой, – скрикнула Оксана й кинулася до хлопчика, – ви з глузду з'їхали – загинути?!
– Загинути – це що? – поруч зі Славком з'явився блакитний вітер, який ніколи не втрачав сміливості.
– Це ще що за примара? – грізно блиснув очима Дра.
– Яке невігластво – вважати мене примарою! – обурено вигукнув вітер.
Він із цікавістю роззирався довкола, шукаючи, на чому б сісти. Йому сподобався гірський кришталь, що прикрашав дамський стіл з улюбленими цяцьками драконихи. Якби ви побачили вітер, який сидить на прозорій брилі блакитного кришталю, то запам'ятали б це чудернацьке видовище надовго. Здавалося, наче кришталь димить, випаровується і водночас залишається таким, як і раніше. Похитуючись, сидів вітер на гірському кришталі й без тіні страху роздивлявся Дра.
Дра це не сподобалося.
– Що вам тут потрібно? – запитав він сухо, усім своїм виглядом показуючи, що не має наміру витрачати час на щось майже невидиме й досить безцеремонне.
– Це мій друг вітер! – усміхнувся Тишко. – Він стільки разів нас рятував!
Але Дра вже дивився зовсім в інший бік. Намагаючись не рипіти, до кімнати обережно, бочком, заходив паркан.
– А це ще що таке?!
Дракон-тато опустився на свою улюблену тахту, і з ніздрів у нього повалив дим. Навряд чи це було ознакою доброго настрою.
– Ось ми й усі разом! – Оксана кинулася до паркана й допомогла йому влаштуватися коло себе.
– Я ж тобі про нього розповідав! – вигукнув радісно Тишко. – Це ж наш паркан!
– Боже мій, що виросте з цієї дитини?! – обхопивши лапами голову, заволав Дра. – Замість того, щоб дружити з тиграми, вогняними блискавками і драконами, він водиться з привидами та парканами!
– Тату, ти говориш не те, що думаєш, – м'яко заперечив дракон-син. – Я ж знаю, що ти щодня літаєш до малинника. І зовсім не для того, щоб роздерти на шматки оленя чи антилопу.
– Мовчи! – тупнув ногою Дра. Він зовсім не хотів, щоб усі зараз почули про його улюблені ласощі. – Геть уже розбестився! Гей, жінко, де моя реміняка?
– Ви, здається, говорили про змагання? – втрутився Славко. Йому стало шкода Тишка, який квапливо позадкував. – Я готовий.
– Ми готові, – поправив його вітер.
– Ми готові, – рипнув паркан.
А Оксана мовчки підійшла і стала поруч зі Славком. Іззаду вони почули сопіння Тишка, який осмілів і вирішив підтримати друзів.
Дра поглянув на всю цю компанію, чомусь повеселішав і заявив:
– Тим ліпше! Тож почнемо!
Випробування
– Мабуть, нам краще вийти на подвір'я, – запропонував Дра. Ніхто не став сперечатися.
І ось усі вони розташувалися біля водограю. Дра підняв голову й почав пильно вдивлятися в небо. За ним звели голови інші.
– Що ти там бачиш? – втратив терпіння Тишко.
– Хмари, – була відповідь. – І я хочу, щоб о-о-ось цю гарненьку біленьку хмарку Славко опустив на верховіття ось цього дуба.
– Я заперечую, – заявив вітер.
– Що? – не зрозумів Дра.
– Заперечую я. Мені більше подобається берізка, – І вітер оббризкав листя молодого деревця пригорщею води з водограю.
– Ну, нехай буде берізка, – нетерпляче скривився Дра. – Це все одно.
– Дякую вам, – церемонно вклонився вітер, і тієї ж секунди Славко полинув угору, розставивши руки й вимахуючи ногами, ніби він плив у річці. Не сам він, звичайно, полинув, а його підняв у повітря вітер, але видовище було чудове. Хмарка, на яку показав Дра, заколихалася і знехотя відокремилася від інших.
Коли Славко знову стояв на землі, вона білою пухнастою шапкою присіла на маківці берези.
– Ну-ну! – багатозначно сказав Дра. – А якщо я попрошу тебе пройти по воді фонтана, та так, щоб і ніг не намочив?
Славко не встиг нічого відказати, як паркан стрибком опинився біля водограю, і Славкові залишалося тільки ступити на його рипучі дощечки і пройти до середини фонтана й назад.
– А вогонь пускати з рота ти, звичайно, теж умієш? – уже з усмішкою запитав Дра, сідаючи на мармурову лаву.
– Може, – відповів за нього Тишко, а потім став поруч і випустив довгий струмінь полум'я.
Оксана заплескала в долоні. Дракониха поправила своє чудове намисто й поблажливо усміхнулася.
– Ну, а сам особисто ти щось можеш? – дракон уже давно не гнівався ні на кого з них.
– Можу, – відповів Славко. – Завжди і скрізь боротися за справедливість. Адже я – людина, хоч і маленька ще.
– Людина-дитина, – сказав Тишко.
– Знаєте що, залишайтесь ви в нас жити. Усі. Ви мені, слово честі, дуже подобаєтеся, – зовсім по-домашньому запропонував тато-дракон.
– Подобається – це коли не хочеться розлучатися? – з незвичною серйозністю перепитав вітер. Він підкинув білу хмарку високо в небо, і вона поплила, рожевіючи в променях сонця. – Дуже шкода, – продовжував вітер, – але мені пора вже повертатися. Я й так забарився. Адже нас сорок братів-вітрів. Вони вже, напевно, усі гори й моря обшукали.
І щоб зробити приємне грізному дракону Дра, додав:
– Ви мені теж дуже сподобалися.
– Вибачте, б-будь ласка, – мовив, трохи заїкаючись від хвилювання, паркан, – але я лишився б. Мені так подобається ваш сад, ліс, водограй… Я б міг усе це огороджувати. Якщо потрібно, звичайно!
– Та я просто мріяла про те, щоб хто-небудь погодився обгородити он ту галявинку! – вигукнула дракониха. – Я тебе пофарбую найкращими фарбами та лаками!
"Уявляю собі!" – подумав Тишко, але вголос, звичайно, нічого не сказав.
– Тільки мені потрібна хвіртка, – квапливо додав паркан, – ошатна, ажурна й без замка. Для краси.
– Звичайно, і хвіртка, – закивала дракониха.
І її можна зрозуміти. Дра часто літає в справах, Тишко незабаром підросте й теж буде кудись літати, а їй не дуже весело бути самотою у своєму замку. А так у неї буде паркан. Вона фарбуватиме його різними барвами по три рази на тиждень, вони балакатимуть про всяку всячину, згадуватимуть про свої пригоди.
– Ох, який чудовий зустрівся нам дракон! – вигукнув блакитний вітер і вдарив об землю своїм непоказним капелюхом.
Зробив він це просто так. Геть незрозуміло, чому він не робив цього раніше.
Але тут казна-звідки перед здивованими очима присутніх з'явилася скринька, клацнула кришка, і вискочили з неї двоє вірних слуг.
– Що накажеш, пане? – запитали вони хором, як ото завжди запитують вірні слуги, що тільки в такий спосіб і з'являються в казках.
– А ми хотіли викинути цього капелюха! – згадала Оскана.
Чарівний капелюх
А капелюх справді виявився чарівним!
Вітер упав з лави додолу та й сидів там нерухомо. Славко з Оксаною дивилися на слуг, роззявивши роти. Паркан завмер біля драконихи. Тільки Тишко підійшов ближче й недовірливо запитав:
– Ви що ж, справді все можете?
– Усе можемо! – чітко відповіли вони.
– І через річку перевезти?
– І через річку.
– І через гори перенести?
Раптом почувся незрозумілий шум. Чи то шелест листя, чи то шепіт дощику. Це шарудів вітер. Він уже весело стрибав по гілках берізки, куйовдив кучеряву Славкову чуприну, сміявся, кружляючи навколо Оксани.
– Ви уявляєте, – крізь сміх говорив він, – якби ж я раніше знав! Так просто: вдарити об землю капелюхом – і все! І ніяких турбот! Через річку – будь ласка! Нетів перехитрувати – будь ласка! Оце капелюх! Ти ба!
Усміхнувся Славко, засміялася Оксана, і всі почали реготати й допитуватися в слуг – просто так, задля веселого сміху:
– І нетів нагнати можете?
– Можемо!
– І повітку відчинити?
– Можемо!
– І цвяхів дістати?
Слуги сміялися разом з усіма і відповідали:
– Можемо, усе можемо!
– Уявляєте, друзі, – раптом серйозніше мовив Славко, – стількох труднощів нам вдалося б уникнути, якби вітер додумався раніше кинути свого чарівного капелюха на землю. Ти що ж, справді не знав, у чому його чари?
– Не знав, – щиро відповів блакитний вітер. Помовчав і додав: – А може, це й добре, що ми не знали нічого про капелюха, га?
Так мудро розсудив завжди легковажний вітер.
Ось як вийшло із цим капелюхом.
На якусь мить усі замовкли, думаючи кожен про своє. Тільки слуги віддано дивилися на вітер і чекали його наказів.
Але звернулася до них Оксана.
– І все-таки є одне прохання, – сказала вона тихо, зніяковіло заплітаючи й розплітаючи косу, що геть вигоріла на сонці. – Допоможіть нам зі Славком додому дістатися.
І тут міг допомогти тільки чарівний капелюх. Адже ніхто не знав до ладу, де ж розташований дім, в якому живуть діти.
Як бачите, розповідь про чарівний капелюх найкоротша з усіх оповідок у цій книжці.
До дому!
– А в мене крила виросли! – Тишко ворухнув двома довгастими плавцями, які з'явилися з боків, і вони відкрилися, обернувшись двома блідо-зеленими віялами. Він обертав голову то праворуч, то ліворуч, і вигляд у нього був розгублений і задоволений.
– Ви, певне, жартуєте? – суворо запитав вітер вірних слуг.
– Нітрохи! – виструнчившись, відказали вони.