Парад планет

У руслі Цієї атеїстичної пропаганди слід розцінювати й статтю, що появилась на сторінках районної газети і в якій з матеріалістичних наукових позицій робилися аналітичні спроби пояснити феномен грибка маслючка. Звичайно, стат­тя мала сприяти у войовничій боротьбі з забобонами, а також давала гідну відсіч усіляким органам буржуазної лжеінформації, що намагались погріти свої слизькі руки на старшому куди пошлють.

В статті стверждувалось, що Хома, знавець космогонії, в дитинстві своєму був переконаний, наче Земля три­мається на трьох слонах, а слонів тримає на твердій панцирній спині черепаха-велетень, і ця черепаха-велетень плаває у безмежному молочному морі. І коли малому грибку маслючку дехто з ровесників силкувався доказати, що Земля з обітованою Яблунівкою тримається на трьох китах, то принциповий Хомко, відстоюючи засади своєї космогонії, ліз битись, обзиваючи шмаркатих опонентів і собачою печінкою, і чортовим насінням, і внуками кузьчиної матері.

У дитинстві малий Хомко, який іще тільки палко мріяв вибитись на старшого куди пошлють у колгоспі "Барвінок", умів задобрювати вітер. Еге ж, коли до Хомка приходив вітер (отой хтось та брав щось, а бігти за ним — не знаєш за ким, бо пішов туди — не знаєш куди), то хлоп'як потай від рідної матінки Варвари затикав у жме­ню пухкеньке борошно, висипав на причілку хати, ка­жучи: "Гей ти, без рота, без носа, а голос маєш! Не гнівайся, заспокойся, славний вітриську! Бери пшеничне борошенце і неси своїм дрібненьким діткам, які співають, свищуть і плачуть, а ніхто їх не бачить! "

Пасучи в полі корову, малий Хомко звертався до струм­ка: "Бережок-татко, водиця-матка, благословіть води взя­ти!" Щоб заприязнитися з калиною, на її гілля чіпляв гостинці — хай то блакитна биндочка, цукерка в цяць­ковій обгортці чи зірвана в житі волошка. А взимку малий Хомко крадькома набирав у дерев'яну ложку ки­селю, виходив у сіни і з порога задобрював киселем шпаркий мороз, що лютував надворі: "Гей ти, морозе-морозенку, приходь їсти мій кисіль, тільки вівса не морозь! "

Хомко, пастушачи в полі коло череди, сподівався, що в будяках, коло кринички, у вівсі можна знайти смерть, від якої вмирають люди. Смерть можна було б заховати в полотняну чередничу торбинку, міцно зав'язати моту­зочком — і віднести в отой ліс, що чорніє ген-ген далеко. Там залізти на високе дерево, прив'язати торбинку на вершку так, що тільки пташки могли б і бачити її. І від тієї пори перестали б мерти люди в Яблунівці, і баба Явдоха жила б на цьому світі вічно, поки й сонця. Усі народжувалися б — і ніхто не вмирав, і тоді ніхто б йому, малому Хомкові, не загадував загадки про мерця, якого несуть на цвинтар. Мовляв, одгадай, дитино, що то таке вчора сталось у нашій Яблунівці: п'ять голів, чотири розуми, на восьми ногах, а мають сто пальців? ! Але хоч і як пильно видивляв очима оту смерть, сподіваючись знайти і сховати до фарбованої бузиною торбинки, проте не знайшов, десь вона по світах никала...

Малий грибок маслючок учився викликати дощ: у спеку ловив на болоті жабу, накривав консервною бляшанкою і бив по бляшанці дрючком, щоб жаба заквакала. Авжеж, бо коли жаби розквакаються — неодмінно чекай на дощ. А коли замість жаби траплявся рак, то закопував його живцем у пісок. А якщо не було під рукою ні жаби, ні рака, а сонце смажило, то хитрий Хомко викидав із хати надвір віника й терпляче очікував, коли небо затягнеться хмарами й піде дощ. Траплялось, що жаба, рак чи віник таки помагали, дощ збирався і крапав якщо не через день, то бодай через тиждень, але що ж ви хотіли, в дитинстві Хомко тільки вчився магії, отож не дивно, що його могли спіткати невдачі.

Які тільки хотіння опосідали в ту пору буйну голову грибка маслючка! Потай праглося знайти в лузі чи в полі цапків слідочок, витиснутий його ратичкою, щоб із того слідочка випити дощової води. От якби трапився цапків слідок, от якби випив чародійної води, то обернувся б на цапка, гасав на волі й ніхто ніколи в Яблунівці не знав і не відав, що то хоч і цапок, але насправді — малий Хомко у цапковій шкурі та з цапковими ріжками.

Батько Хома, доглядаючи колгоспну кошару, підстрелив вовка, що темної ночі намірявся поласувати ягничкою чи овечкою. Здерта з вовка шкура сохла на бантині на горищі в хаті. Хіба ж не додумався Хомко темного вечора нацупити на себе вовчу шкуру, хіба не шукав на обійсті й на вигоні великих каменів і не стрибав через ті камені? І знаходив, і стрибав, мліючи у вовчій шкурі від гарячого страху, бо все здавалось, що ось-ось таки обернеться на вовка, ось-ось має трапитись такий чародійний камінь, який перетворює людину на сіроманця. Бо є такі камені, є, стрибнув у вовчій шкурі через камінь — і ти вже вовк, стрибнув назад — і ти вже людина. А коли не пощастить перестрибнути назад, то на все життя зоста­нешся звіриною хижою, батько та мати не впізнають і відцураються, нипатимеш по хащах лісових, полюватимеш на дичину, підкрадатимешся темної ночі до колгоспної овечої кошари, аж поки тебе сторож устрелить, поки вб'є, — й лише по смерті своїй ти загубиш вовчу шкуру й знову обернешся на людину, на Хомка...

Уже тоді, на зорі юного віку, малий Хомко вірив, що зуміє колись якщо не горами рухати, то бодай розсувати яблунівські горби; що зуміє не тільки викликати дощ у спеку, а й збирати дощ із небес і тримати його у вели­чезних гладущиках і макітрах; що навчиться ховати до міцних шкіряних торбинок цілі табуни норовистих вітрів — і випускати їх тоді, коли заманеться, а то навіть прода­вати на ярмарку в районі; що зуміє висушувати річки, щоб зорати дно й засіяти хлібом; що навчиться зцілювати хворих, лікувати недуги. Хомко мріяв стати на такій силі, щоб украсти місяць із неба над Яблунівкою, сховати в комині чи в коморі, а коли всі перелякаються — випу­стити місяця на волю, хай би світив для всіх, бо Хомко не скнара.

Стаття в районній газеті закінчувалась обіцянкою: "Далі буде". Наукові матеріалістичні позиції в статті були лише заявлені, проте, либонь, її наскрізь пронизував дух об'єктивізму та схиляння перед забобонами. Можливо, малий грибок маслючок і не цурався забобонів, можливо, в дитинстві ці забобони вплинули на його психіку, на ріст і накопичення феноменальних здібностей, що в до­рослому віці обернули старшого куди пошлють на над­людину, але ж чи не слід було всі ці чинники осмислити з критичних позицій? Авжеж, саме з критичних позицій!

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ,

де блідо й невиразно сказано про великий день вікопомних діянь яблунівського чудотворця

При нещасті і розумний подурнішає, сяка-така напасть, а спати не дасть... Що ж тоді про старшого куди пошлють казати, коли оті напасті валились на нього так, як галузь на ведмедя: коли мала галузь, то ведмідь спересердя бурчить, а коли велика, то бурмило мовчить.

Мовилось уже про те, як, буцнувшись лобами, грибок маслючок із рідною жінкою геть здитиніли, бавились у дворі коло криниці. Оте нагле здитиніння, та ще навідини начальника районної міліції самого товариша Венецій­ського, галас буржуазних органів дезінформації, туманний виступ районної газети (з отією, наче з "чорного гумору" взятою погрозою "далі буде") — усі ці чинники спричи­нились, либонь, до помітної макоцвітності в голові старшого куди пошлють.

Макоцвітність Хоми насамперед помітила його рідна жінка Мартоха, яка завжди заднім розумом була міцна, бо в неї й голова виросла, й ума багато винесла. А вгледіла вона, як уранці Хома взяв глек молока — й ніяк не вмудриться випити. Й так хотів голову свою встромити у глечик, і сяк, і перетак — не лізе голова ніяк! То взяв чоловік корито для свині, вилив туди молоко — й давай посеред хати навіть без ложки їсти. Мартоха так отетеріла, що змовчала, наче свого язика на позички віддала аж у Велике Вербче, а його їй і досі не повернули.

Старший куди пошлють, поснідавши молоком із корита, подався з хати.

Потім довго сперечались: це був великий день у житті грибка маслючка чи, навпаки, грибок маслючок сам був великий у цей день?..

На подвір'ї колишньої пройдисвітки та спекулянтки Одар­ки Дармограїхи горів огонь. Горів огонь саме на тому місці, де колись старшого куди пошлють уп'ято на лан­цюгу до криниці, а позичений чоловік побоювався так смикнути за ланцюг, щоб не перевернулась уся Яблунівка, а разом із Яблунівкою та й не перевернувся білий світ із військовими кораблями в морях і океанах, із корупцією усяких мастей у США, Японії та Ізраїлі, із сексуальною революцією в країнах буржуазного Заходу...

Отож, горів огонь, а сама Одарка Дармограїха у цю хвилю поралась коло великого закіптюженого казана, підвішеного над вогнищем. Тепер, живучи чесним життям, Дармограїха схудла, проте багатий і розкішний квітник, на який скидалось її буйне тіло, чарував чоловіче око, як і колись, і хто б не подумав про неї: "Добра жінка чоловіка дванадцять раз на день одурить, а як отака вогненнощока Одарка — то й без числа! "

— Готуєш вечерю? — поспитав грибок маслючок.

І він, забувши, що має квапитись на ферму до худоби, заходився допомагати Одарці Дармограїсі, не боячись пе­ресудів людських.

І тих голубів, що набила Дармограїха на голубину печеню, п'ятеро славних турманів, кинув до казана. А в казан линув повне відро води. А під казан докинув кілька березових поліняк, щоб багаття горіло веселіше. Господи­ня, зачарована старатливою роботящістю грибка маслюч­ка, позирала так, наче бачила: біда пішла з дому, а любов — у дім.

Хома приніс із криниці ще двоє відер води й долив у казан, а згори накрив кришкою, а до багаття знову до­кинув палива, і язики вогню скакали завзятіше, ніж язики всіх тещ на світі.

— А тепер, Одарко, дивися!

І артистичним рухом колгоспника-віртуоза зняв із ка­зана гарячу кришку.

— Ой! — сказала Дармограїха, злякано затуляючи об­личчя руками.

Та й хто б на її місці не сказав "ой", хто б злякано не затуляв обличчя руками, якби зненацька перед його очима з казана, підвішеного над вогнем, та й не випур­хнуло п'ятеро голубів! Еге ж, п'ятеро отих голубів, яких господиня побила на голубину печеню, яких грибок мас­лючок варив в окропі. Живі птахи, вирвавшись із казана, залопотіли крилами й полетіли на гілля саду, а потім спурхнули — й невдовзі потонули в лагідній синяві яб­лунівського неба.

— Мама за багача, а багач навтікача, — розгублено пробубоніла Одарка Дармограїха, зазираючи до казана.