Як будується оповідання

Не думаю, щоб він хоч на крихту одступив від просто-таки біблійної правди. Він розповів мені, як його вбито — він зійшов униз у льохи під Лондоном подивитись, де утікає газ, і казав, що він був старшим учителем англійської мови в одній Лондонській приватній школі, коли це сталося".

"Бідне!" — сказав я.

"Отак я й собі подумав, і чим більше він казав, тим більше я це думав. Такий він був нікчемний у житті й нікчемний поза ним. Він казав про свого батька й матір, про свого принци­пала. 1 про все, що мало для нього якесь значіння в житті, і про все погано. Він був занадто чутливий, занадто нервовий, ніхто з них, мовляв він, не оцінив його як слід, не розумів його, як треба. Здається, в нього зроду не було в житті справ­жнього друга, він ні в чім не мав успіху. Він уникав спорту й провалювався на іспитах. — Буває отаке з людьми, — казав він, — варт мені було ввійти в екзаменаційну кімнату, чи що, і вже мені здавалось, що все пропало. Він був заручений, оче­видно, теж з якоюсь зверхнервозною особою — коли не­обачність з утечею газа поклала край його ділам. "Де ж ви тепер? — спитав я. — Чи не в..."

Він не дав мені ясних відомостей у цій справі.

В мене залишилося вражіння непевного, посерединного місця, спеціяльно для душ занадто невизначених щодо таких певних речей як гріховність чи святість. Я не знаю. Він був занадто егоїстичний і неуважний, щоб дати мені ясне понят­тя про те місце, ту країну, що є потойбіч усього сущого. Де б він не був, він, здається, потрапив у товариство споріднених душ, духів плохеньких роззяв [21][21], як-от він сам, що були проміж себе на "ти", і в них було багато балачок про те, щоб "явля­тися" і тому подібне. Так, "являтись" здавалось їм надзвичай­ною пригодою, і більшість з них ввесь час про це базікали. Отак підготований, бачите, він прийшов.

"Ну дійсно!" — сказав Віш, звертаючись до вогню.

"Таке вражіння зосталося в мене, як хочете, — сказав Клейтон скромно. — Можливо, звичайно, шо я був у трохи некри­тичнім стані, але таке було вражіння від усієї його особи. Він пурхав ото взад і вперед, і його тоненький голосок балакав без краю про його мізерне "я", і хоч би одно слово було ясне, тверде, послідовне з початку до кінця. Він був ще плохіший, дурніший і безцільніший, ніж якби він був на­справді живий. Але, в такім разі, я вам скажу, його не було б отут у моїй спальні — якби він був живий. Я б його викинув геть!"

"Звичайно, — сказав Івенс, — бувають отакі бідні смертні".

"І вони з таким самим успіхом можуть являтись, як при­види, як і всі ми", — погодився я.

"Єдине, що ніби було в його подібного до мети, — це той факт, що він не міг видертися з цього світу. Неприємна істо­рія, в яку він устряв з своїм "появленням", страшенно його гнітила. Йому розповідали, що цс надзвичайно сенсаційне діло, він на це сподівався, і що ж! Ще одна невдача до довгого списку його попередніх невдач! Він казав, що він сам — одна самісінька халепа. Він казав, і я цілком цьому вірю, що він не брався ні разу за що-небудь, щоб не зробити все догори но­гами, і, мабуть, що й иовіки-віків так з ним буде й надалі. Хіба що, може, якби йому співчували... Він тут спинився і деякий час дивився на мене. Він сказав, що, дивна річ, але ніхто ніколи досі не виявляв до нього такої симпатії, як я. Я одразу побачив, куди він гне, вирішив ураз його здихатись. Може, я свиня, але бути "єдиним справжнім другом", довіре­ною душею цих егоїстичних плохут, чи живих, чи духів, — це повище моїх фізичних сил. Я узявся до справи прикро.

"Не сушіть собі голови над цими питаннями, — сказав я. — Вам треба зробити одне — вибратись з цього діла. Підтяг­ніться й спробуйте".

"Я не можу", — одповів він.

"Спробуйте!" — сказав я. І він спробував.

"Спробував! — сказав Сандерсон. — Як?"

"Паси", — сказав Клейтон.

"Паси?"

"Складна система жестикуляції й пасів руками. Отак він прийшов і так він мав вибратись назад. Боже! яка мені була морока!"

"Але як могла будлі-яка система пасів?.." — почав я.

"Дорогий друже, — сказав Клейтон, повертаючись до мене й кладучи сильний наголос на деякі слова, — ви хочете, щоб я все пояснив. Я не знаю, як! Все, що я знаю, це те, що треба робити... принаймні, що він зробив кінець кінцем. Бо через страшенно довгий час він зробив паси правильно і зник.

"Чи ви, — сказав Сандерсон, — спостерегли, які паси?"

"Так, — сказав Клейтон і ніби замислився. — Це була страшенно химерна річ, — сказав він. — Ми були вдвох, я і цей розпливчастий привид у цій мовчазній кімнаті в оцім мов­чазнім порожнім готелі, в оцім мовчазнім місті, в п'ятницю, вночі. Ані звука, окроме наших голосів та його дихання під час, коли він робив паси. Горіли дві свічки — одна коло ліжка й друга на туалетнім столикові — це було все, і час від часу одна чи друга спалахувала високим тонким, здивованим по­лум'ям на кілька секунд. А тут робилися химерні речі. "Я не можу, — казав він, — я ніколи..." І раптом він сів на малень­кому дзиґликові коло ліжка й почав ридати й ридати. Боже, яке воно було змучене і базпорадне.

"Спробуйте підтягтися, взяти себе в руки", — сказав я і спробував хлопнути його по спині... але моя проклята рука пройшла крізь нього. Під цей час я, бачите, вже зовсім не був такий нечувственний, як отам на ґанкові. Я вповні відчував химерність становища. Я згадую, що смикнув руку геть од ньо­го, аж затремтів сам і одійшов до туалетного столика.

"Візьміть себе в руки, — сказав йому я, — і спробуйте". І щоб допомогти йому, я теж почав пробувати й собі.

"Що? — сказав Сандерсон. — "Паси"?

"Так, паси!"

"Але..." — сказав я, під впливом непевної думки, яку сам не міг ухопити деякий час.

"То цікаво, — сказав Сандерсон, стромляючи пальця в свою люльку. — Ви хочете сказати, що оцей ваш привид усу­нув..."

"Зробив усе, що міг, щоб усунути цей проклятий бар'єр? Так!"

"Він цього не зробив, — сказав Віш. — Він не міг. Інакше ви щезли б теж".

"От, тож-то й є", — сказав я, знаходячи, що моя блудлива думка знайшла собі вираз у словах.

"От, тож-то й є", — сказав Клейтон, глядячи на вогонь замріяними очима.

На коротку мить усі замовкли.

"І нарешті він зробив це?" — спитав Сандерсон.

"Нарешті він це зробив. Мені не легко було його підтри­мувати, але нарешті він це зробив — і то зненацька. Він був зневірився зовсім, у нас була навіть сцена, і потім він прикро обірвав і попрохав мене повторити всю процедуру поволі, так, щоб він міг бачити. "Я гадаю, — казав він, — якби я міг бачити, я б ураз упізнав би, де я робив неправильно". І він упізнав. "Я знаю", — сказав він. — "Що ви знаєте?" — спи­тав я. — "Я знаю", — повторив він. Потім він сказав сварли­во: "Я не можу, коли ви дивитесь на мене — не можу та й все; почасти це мені й заваджало увесь час. Я такий нервовий суб'єкт, що ви мене збиваєте з пантелику". Ну, ми поспере­чались трохи. Ясна річ, я хотів дивитись; але він був упертий як ішак, і раптом я відчув, що стомився як собака; він мене вимотав. "Гаразд, — сказав я, — я не буду на вас дивитись" — і повернувся до дзеркала на гардеробі коло ліжка.

Він почав робити дуже швидко. Я намагався стежити за ним у дзеркало, щоб побачити, що саме було неправильно. Він крутив руками отак і отак, і отак і потім з силою зробив останній жест — ви стоїте випроставшись і одкриваєте обій­ми, і так, бачите, він стояв. А потім він уже не стояв. Він не стояв. Його не було. Я повернувся від дзеркала до нього. Нічого не було. Я був сам з тремтячими свічками й розгубленими дум­ками. Що сталося? Чи сталось що-небудь? Може, я спав?... І тут з якоюсь абсурдною нотою довершености годинник над ґанком вирішив, що наспів час пробити годину першу. Отак: — Пінг! І я був такий серйозний та тверезий як суддя, все віскі й усе шампанське зникло в безмеж­ному просторі. Химерне почуття, скажу вам, гаспидськи химер­не. Химерне! Клянусь Богом!"

Він подивився на попіл від своєї сигари.

"Це все, що було", — сказав він.

"А потім ви пішли спати?" — спитав Івенс.

"А що ж я ще мав робити"?

Я подивився в вічі Вішеві. Нам хотілося поглузувати, але щось таке було, щось було, мабуть, у голосі й поводженні Клейтона, що сковувало наше бажання.

"А щодо отих пасів?" — сказав Сандерсон.

"Мені здається, я міг би їх зараз повторити".

"О!" — сказав Сандерсон; витяг ножа й сів виколупувати сажу з своєї люльки.

"Чого ж ви їх оце не повторите?" — сказав Сандерсон. закриваючи свого ножа так, що він клацнув.

"Я саме це збираюся зробити", — сказав Клейтон.

"Вони не дадуть ефекту", — сказав Івенс.

"Коли б вони дали..." — натякнув я.

"Знаєте, я за те, щоб ви не робили цього", — сказав Віш, витягуючи ноги.

"Чому?" — спитав Івенс.

"Я за те, щоб він не робив", — сказав Віш.

"Але він не запам'ятав їх як слід", — сказав Сандерсон, пхаючи забагато тютюну в свою люльку.

"Все 'дно я проти цього", — сказав Віш.

Ми поспорилися з Вішем. Він сказав, що для Клейтона по­вторити ці жести було б неначе глумитись з серйозної речі. "Але ж ви не вірите?.." — спитав я. Віш позирнув на Клейтона, що дививсь неодривно на вогонь, зважуючи щось у мізкові. "Я вірю, більш як наполовину, в усякім разі, я вірю", — сказав Віш.

"Клейтон, — сказав я, — ви занадто високої мар­ки брехун для нас. Більшу частину ви розповідали доб­ре. Але оце зникнення... гм... не переконує. Скажіть нам, це казка про білого бичка?" ^[22][22]

Він подивився, не звертаючи на мене уваги, став на сере­дину килима й став віч-на-віч зо мною. Один момент він за­мислено дивився на свої ноги, а далі ввесь час його очі були на протилежній стіні; вираз їх був напружений. Він звів обидві руки повільно до рівня своїх очей і почав...

Треба сказати, що Сандерсон масон, член ложі чотирьох королів, що присвячує себе студіюванню і висвітленню всіх теперішніх і давніх масонських таємниць, і поміж учнів цієї ложі Сандерсон не останнє займає місце. Він стежив за руха­ми Клейтона з особливою якоюсь цікавістю в червонуватих очах. "Непогано, — сказав він, коли Клейтон скінчив, — знає­те, ви дійсно робите все до ладу, Клейтон, як це не дивно. Але ви пропускаєте одну маленьку деталь".

"Так, — сказав Клейтон.