Питання так руба не ставив. Боявся, що й тут присутні схопляться за животи і почнуть кишки від сміху надривати. Перше запитання: як харчують будівельників на віддалених від міста об'єктах, – я поставив керуючому одного з трестів.
– Як харчують? – перепитав він мене, і я похолов.
"Ну, – гадаю, – зараз у кабінетах від реготу додолу люстри попадають". Коли ж ні.
– Добре харчують, – цілком серйозно почали вони. – У нас на об'єктах є їдальні-роздатки. Вранці ми своїм будівельникам гарячі пироги з повидлом розвозимо. Чай, каву. В обід по бригадах у термосах – борщі, супи, котлети. Одне слово, перше, друге, третє... Тарілки, ложки, виделки в побутовках заздалегідь розкладаємо. Дієтникам ми...
Я більше не слухав. Усі говорили без найменшого натяку на іронію. І тут уже не стримався я. Сміх так мене й розпирав. Цього разу наступила моя черга сміятися.
А це, написавши фейлетон, подумав: і ти, читачу, посмійся.
Як я ходив у довгожителях
Досі я знав кілька способів, як стати довгожителем. Перший із них – залишити постійну прописку в центрі міста й поселитися у центрі Кавказьких гір. Другий: уранці (бажано до схід сонця), увечері (як сонце упаде за обрій) і вдень (під час обідньої перерви) бігати навколо міста чи села, але так, щоб не викликати підозри в перехожих і міліції.
Ні перше, ні друге мені не підходило. Ставати йогом чи "моржем" я не хотів. По-перше, не переношу в ліжку гострих цвяхів, по-друге, віддаю перевагу теплій ванні перед крижаною ополонкою.
– Наш сусід, – якось сказали мені друзі, – був і "моржем", і йогом, і культуристом, але недавно, на п'ятдесят другому році життя... Одне слово, ти зрозумів?! Серце не витримало перевантаження...
Вони мене переконали. Тим паче, що й мені то було не до душі. Я хотів стати довгожителем (та й зараз хочу), але без гір, біганини, цвяхів та ополонок.
"Сміх – запорука довголіття", – теплого травневого вечора прочитав я статтю покійного професора з геронтології, надруковану з скороченням у "Вечірці".
"Оптимісти живуть довше", – підкреслював професор у статті, якій я повірив.
Уранці я, веселий і життєрадісний, побіг до магазину.
– П'ятдесят грамів масла й стільки ж ліверної ковбаси, – промовив я, посміхаючись до продавщиці.
– Ви що, смієтесь?! – перепитала вона мене таким голосом, що я подумав: "Переді мною не продавщиця, а продавець".
– Веселі люди живуть довше, – процитував я собі уривки із статті. – А ось бурчуни і неприємні продавщиці вкорочують собі віку й навіть цього не підозрюють.
Мені чогось стало легко Й весело, і я розсміявся.
– Хіба можна з хворою людиною так поводитися? – почув я позаду себе чийсь співчутливий голос. Я оглянувся і посміхнувся.
– Оптимізм – це передумова здоров'я, – радістю світилися мої очі.
– Я не про вас, – знітилася молодиця. – Ви дужий і гарний чоловік, – додала вона.
Я їй вдячно посміхнувся. Продавщиці – теж. Остання відповіла мені взаємністю.
"І вона бореться за довголіття", – подумав я, забравши масло, лівер і здачу.
– Куди преш? – запитав мене товариш, ускакуючи поперед мене до трамвая через задні двері. У відповідь я тільки лагідно посміхнувся і подумав: "Я житиму довше, ніж ти, нахаба". Він розгубився.
– Пробач, – посміхнувся він, і взяв мене попід руку, й повів туди, де висіли таблички з жовтими літерами: "Місця для інвалідів та дітей".
– Поступіться, бабусю, будь ласка, місцем товаришеві, – промовив несподівано для мене він.
– Смієтесь? – запитав я його.
– Ну, що ви? – лагідно й ніжно посміхнувся він. – Сідайте, сідайте!
– Насміхаєтесь? – не втерпів я. – Але пам'ятайте: глузування не має нічого спільного ні з сміхом, ні з оптимізмом.
– Ну, звичайно, – цілком серйозно погодився він зі мною. – Хіба можна сміятися з людського горя?!
– Ні в якому разі, – сказав я вголос, маючи на увазі: "Ні в якому разі на цього типа не сердитися, скільки б він не намагався тебе роздратувати".
– А чого це у вас посмішка на вустах? – усе ж не втримався я і тут-таки згадав, що мудрий Арістотель радив своїм учням завжди й усюди сміятися. "Смійся, – картав я себе. – Так ти довго не протягнеш. Треба сміятися. Хочеш ти цього чи ні".
– То я просто так, – усміхнувся ще щиріше він.
– Скільки вам років, бабусю? – запитав я стареньку, що намагалася поступитися мені місцем.
– Сто сім, синку, – всміхнулася вона мені у відповідь.
У трамваї запала тиша.
– Як це вам удалося стільки прожити? – поцікавився я.
Вона знизала плечима.
– Мабуть, усе життя посміхались? – Я ніжно, майже по-синівському їй посміхнувся.
– Так, так. Я усе життя посміхалась, – перелякано мовила вона. – Все життя.
– Сміх – це довголіття, – твердо й упевнено промовив я. – Ви ще й читаєте без окулярів?
– Читаю, читаю, – спохмурніла бабуся і попростувала до виходу. Разом з нею підвелося ще кілька жінок. Обличчя їхні були насуплені й злі.
– Люди, які бачать усе в темному світлі, – живуть менше, – гукнув я і собі вискочив із трамвая.
– Привіт! – посміхнувся мені водій.
– Привіт! – розреготався у відповідь я.
Настрій у мене справді був веселий і життєрадісний, але люди на зупинці чомусь переді мною розступалися або трималися обіч.
– Ще Гіппократ і Демокріт людям прописували сміх, як найкращий засіб проти всіх недуг і хвороб, – сказав я сам собі й пішов, усміхаючись, на роботу.
– Добридень! – привітався я зі своїм начальником, розтягуючи рота до вух.
– Добр..! – промовив якось здивовано він і глипнув спочатку на свої штани, потім на мене, після цього підморгнув здивовано одним оком і щез у кабінеті, забувши потиснути руку, яку я простягнув.
– Чого ти весь час смієшся? – не витерпів і запитав мене колега, помітивши, що усмішка з мого обличчя не сходить і найближчим часом не збирається зійти.
– Люди, які тренуються сміятися, – почав я пояснювати йому, – зміцнюють свої легені, поліпшують кровообіг мозку. Веселий сміх освіжає тіло, знімає втому і тонізує організм, як безалкогольний напій "Росинка".
– Серйозно? – посміхнувся він.
– Цілком! – засміявся я. – Коли хтось сміється і тобі хочеться сміятися – смійся. Ніколи не стримуй себе. Сміх – це здоров'я. Усі довгожителі на землі – оптимісти, – серйозно закінчив я, хоч очі мої і душа сміялися.
Так продовжувалося десь із місяць. Я справді почував себе бадьоро, життєрадісно. Коли йшов вулицею, робив величезні кроки й дуже широко розмахував руками. "Сміх – це енергія, відновлення відмираючих клітин. Сміх – це оптимізм", – казав я сам собі й іншим.
Люди часто оглядалися на мене, і я довго не міг зрозуміти, що їм на мені так подобається: югославські штани, чехословацькі черевики чи київська краватка, яка була мені за теплу сорочку й шарф?
Інколи я вибухав сміхом просто на кухні під час обіду чи в спальні перед сном.
– Що таке? – перелякано дивилася на мене дружина.
– Нічого. Сміюсь! – посміхався я.
– Чого ж ти смієшся? – дивувалася вона.
– Просто так. Сміюсь, і все. Сміх ще, здається, не заборонений? Принаймні в нас у квартирі?
– У тебе голова не болить? – питала вона мене.
– Навпаки. Я почуваюся цілком нормально.
Вона приклала мені руку до чола, похитала головою і вийшла.
– Ти так довго не протягнеш, – гукнув я їй. – Треба частіше сміятися. Будь оптимісткою. Оптимісти живуть довше!
Дружина вийшла до сусідів. Мабуть, поділитися цим нововідкриттям.
Десь за два тижні мене викликали до Петра Семеновича.
– Заходьте, заходьте, товаришу Фартушняк, – посміхаючись, підвівся мені назустріч Петро Семенович. "Очевидно, теж читав статтю, – подумав я про нього, помітивши на його устах усмішку. – Веселі люди живуть довше. А сварливі й нахаби вкорочують віку і собі, і ще комусь".
– Скажіть, будь ласка, – продовжуючи мило усміхатися, почав він розмову. – В лікарні ви давно були?
– Вчора, – відповів я.
– Що вам сказав лікар?
– Повністю зі мною погодився. Сказав, що ще колись древні греки...
– Про греків потім, – лагідно усміхаючись, перебив він мене. – З чим він погодився?
– Із статтею професора. Він визнав її правильною і підтвердив мою думку: "Сміятися – це справді корисно. Смійтесь на здоров'я! – сказав він мені. – Й ні на кого не звертайте уваги".
– А ліки? – поцікавився Петро Семенович.
– Які ліки? – осміхнувся я. – Сміх – це найкращі ліки...
– Я розумію, – підвівся він і погладив для чогось мою руку, чого раніше з ним ніколи не траплялося.
– Із здоров'ям не жартують, – сказав він, ходячи навколо мене, як земля навколо сонця. – Здоров'я треба берегти...
Він не закінчив. До кабінету почали боком просуватися члени профкому.
– У вас, очевидно, перевтома, – на закінчення сказав мені голова місцевкому.
– Навпаки, – усміхнувся я. – Саме тепер я почуваюсь як ніколи...
– Ви, будь ласка, з нами не сперечайтесь, – перебив мене Петро Семенович. – Нам краще знати. Адміністрація і місцевком вважають, що вам не завадило б десь відпочити. Скажімо, в горах. Як ви на це?
"У горах живуть довгожителі", – згадав я статтю професора й уголос додав:
– Я нічого не маю проти.
– Проти чого?
– Проти думки адміністрації і місцевкому. Тим паче, що ця думка так співпадає з моєю, – усміхнувся я і щиро, з вдячністю потис усім руки.
Отак я став спекулянтом
Я вже не стану розповідати про те, як голова правління райспоживспілки Ананій Харитонович Короп в день приїзду обласних керівників виставляє у вітринах торговельних точок масло, перець, цукор, відповідний асортимент ковбас і таке інше й забирає ці товари з вітрин, коли ще й не вляжеться курява за лімузином начальства. Розкажу краще, як я став спекулянтом.
Виявилось, що для цього потрібно зовсім небагато. По-перше, жити обов'язково в тому райцентрі, де є маслозавод, але нема масла, по-друге, перед виїздом до обласного центру своїм сусідам (можна й співробітникам) сказати:
– Маріє Миколаївно, Іване Онуфрійовичу, завтра їду до Вінниці, що вам привезти?
Оце і все. Марія Миколаївна попросить привезти два кілограми масла для себе, два для бабусі (шоколадного і такого) і один для сусідки, п'ять пачечок дріжджів, трошки лаврового листячка, сто грамів пахучого і сто грамів гіркого перцю. Іван Онуфрійович замовить бичків для пива (він дуже любить бички) або півпуда тарані і з кілограм ковбаски. Тьотя Мотя з десяток-два воскових свічок і при цьому обов'язково випалить таке:
– Тридцять з лишнім електростанцій у райцентрі, а світиш очима.
На Аллочку і Лорочку шкарпетки, штанята, кілограм помаранчів.