Пан майстер до пізньої таки осени любив ночувати в майстерні, на дерев'яному бамбетлі, що вдень служив клієнтам за лавку. Накривався сорокатою ковдрою, з якої вилазила наверх вата, як макарони з помідорового сосу.
Пан Вартоломій виткнув з-під ковдри відповідного формату і забарвлення ніс та замашисті вуси бувшого ц.к.[4] капраля від жандармерії.
—Чого хцеш, бідо?— запитав спросоння.
—Десь подів льос?
—Га?
—Десь подів льос, бамбуло? Мені тої ночі така нендза снилася, як пальці, щось воно за знак!
Почувши таку ворожбу, пан майстер зовсім прочуняв і сів з розчухраною головою в бамбетлі.
—А ти знаєш, жінко, що я вже пару днів маю таке чуття, що сим разом щастя нам усміхнеться! Дивися — я витягнув льос із портфеля і прибив на стіні, щоб усе мати його на оці. Я тепер молюся до нього, як до святого образка з місії. Кажу: "Бозю, дай, щоб нам щось капнуло! Хай буде тисячка, мастердію, хай буде дві!"
Справді, на видному місці, коло віконця, де висіла грамота-ліценція на виконування чесного шевського ремесла, кілька пучків дратви і минулорічний календар, красувався, прибитий шилом до рами, льос Державної Льотерії, серійний номер 115–705, що мав, як відомо, вигляд однодолярового банкнота.
Пані Кунеґунда побожно наблизилася до нього, погладила зелено розмальований папірчик, оздоблений символічним рогом достатку, державним гербом і печаткою контори панів Шаца і Хаєса.
—Якби'м знала на зіхер, що виграєш хоч півтисячки, то бим дала на Службу Божу…
—Ризика-музика, Каська чобіт не має,— філософічно зауважив пан майстер і викарабкався з бамбетля.
—Га! Треба братися до роботи.
В той пам'ятний, вагітний трагічними подіями день (а був це четвер, після Першої Матки) пан майстер гарував, як чорний віл, лупив молотком по кілках, аж гуділо. Направив кілька пар дитячих шкрабенят і прибив закаблуки до черевичків панни Соні з "Маслосоюзу" та підошви до фільцових чобіт пана Свистуна, що робив при каналізації і з цього приводу навіть уліті носив тепле взуття й трикотові підштанки.
Вже давним-давно не працював з такою шевською пасією, з таким завзяттям! Здавалося, що й близький вечір (з накрапаючим дощем) не зжене його з робочого стільчика. Та це тільки так здавалося…
Ледве в Колійових Домах загудів гудок на файрант, а вже наш дорогий майструньо зірвався, як опарений, згорнув до кишені що там було з готівки, взувся в калоші, натиснув свій банячок на голову, вхопив з кута парасолю і вільною пташиною випурхнув на свободу!
Пані Кунеґунда, що якраз верталася з нашою господинею з базару, вспіла ще послати йому на прощання кілька шлячків і дві-три кольки в печінки, що мало, зрештою, цілком риторичний характер і нікому не шкодило, ні псові, як то кажуть, ні вівсові. Це увійшло в закон, що по скінченій роботі пана майстра завжди "нападало" і гнало до корчми.
Вже кілька тижнів писали ґазети і трубіло радіо, що саме в той пам'ятний четвер відбудеться "велике осіннє тягнення" льосів Державної Льотерії, під час якого мусить "впасти" одна з головних нагород — сто тисяч злотих. Зрозуміло, що як цілий Львів, так і наша Богданівка ждали з напругою на появу вечірніх ґазет. Вийшов "Вєк Нови", але він ще не приніс висліду льосування. Тож тисячі народу вичікували з хвилюванням на "Вечірню Ґазету".
Була, може, година 9-та ввечері — я вже збирався йти спати,— як до кухні вскочив просто з-під дощу мій неоцінений пан інструктор, вимахуючи мокрою ґазетою.
—Гурра! Еврика! Наш майстер Копитко виграв тисячу злотих!
—Ей, жартуєте, пане Максю!— недовірливо озвалася пані Евдокія.— Та й звідки знаєте, що то він виграв?
—Тут стоїть чорне на білому. Я знаю число його льоса: 115-705. Ану, прошу озброїтися в окуляри і споглянути на табелю!
Пані Евдокія вже й не приглядалася табелі, вхопила ґазету з рук панові Максові і метнулася через сіни до сусідки.
—Ой, Ісусе солодкий! Що ж то буде за радість!
—А яка пиятика!— додав пан Макс.
Радість справді була дуже велика і голосна, але й дуже коротка… Коли обидві спільнички з мокрою ґазетою і з запаленою свічкою скотилися по східцях до майстерні та споглянули на те місце, де висів пришпилений шилом льос, побачили тільки голу стіну: льос пропав, мов корова язиком злизала! Не тільки льос, але й шевська ліценція з алямінутовою фотографією пана майстра…
Пані Кунеґунда зараз дістала конвульсії — і цим вона, в основному, відрізнялася від своєї спільнички і куми пані Евдокії: пані Евдокія в найбільш драматичних моментах свого життя мліла, пані Кунеґунду натомість кидало в конвульсії.
—Вкрали льос! Зрабували!— голосила небога, качаючись в жорстоких муках по бамбетлі.— Ґвалт, люди! Рятунку!
Побіг туди мій неоцінений пан інструктор і на спілку з господинею стали вдвох її зацитькувати.
—Кумо, дайте'си на розвагу,— казала пані Евдокія,— та хто ж би то міг вкрасти, та коли, та як? Певно, ваш старий, виходячи з хати, сховали льос в яке безпечне місце або взяли з собою до пуляреса.
—Ґвалт!— загомоніла ще дужче пані Кунеґунда.— То він батяр, хірус, мочиморда забрав льос, щоб крадькома вифасувати гроші і пропити, проциндрити з дівками! А щоб йому таке!.. А щоб йому сяке!..
Мій неоцінений пан інструктор пробував роз'яснити їй, що це неможлива річ вифасувати гроші, бо всі колектури Державної Льотерії замикаються о 5-ій годині пополудні, а відчиняються з 9-ої ранку. Тож дорогий наш пан майстер міг би, теоретично беручи справу, вибрати свою тисячку аж завтра ранком, що є теж неправдоподібне, бо в тій порі він буде ще п'яний в шток.
—А що буде, як він по-п'яному звалиться де в болото і загубить льос?! Або якась зараза свисне йому пулярес з кишені, а його самого трахне чим по лепеті і заб'є, замордує?!
Тут пані Кунеґунда, заливаючись гіркими сльозами, закинула хустку на голову і вже хотіла бігти в пітьму ночі шукати чоловіка. Наша пані господиня з паном Максом ледве її спинили: надворі шаліла громовиця, дощ лив, як із цеберки, а поза тим не знатоньки — де було його шукати, того нашого майстра коханого, в котрій корчмі і на якій периферії міста Львова?
Так уже тієї ночі пані Кунеґунда не мала сну, не мала відпочинку, а з нею не заплющила ока пані Евдокія, що вірно стояла при кумі у важкій пригоді. А над ранком грім ударив з ясного неба!
Жидок, який розвозив по склепах булки і хліб однокінкою, що скидалась на гицльову буду, і скоротив собі дорогу попри поле Болгарів, побачив там на саджавці сумно плаваючий чорний банячок пана майстра. На березі лежала його парасоля та одна калоша, що застрягла сиротою в жовтому намулі…
Трагічну вістку передав насамперед нашій господині:
—Ну-у-у, пані Павлова, я не хотів би страшити вашої сусідки,— сказав, подряпавши ярмулку,— але мені так і видить, що пан майстер капут: втопився в саджавці.
2
Поліційний аґент Коґут, відкинувши капелюха на потилицю, ходив дрібними крочками по хаті, лускав американські горішки і звітував про випадок у такій приблизно формі:
—То ви розумієте, як було, кобітки кохані: пан майстер вийшов з хати в п'ятій годині з мінутами, так? Так. Насамперед, розуміється, взяв простий курс на Городецьку вулицю. Відвідав за порядком всі кнайпи на Городецькій, а на Рогачці затримався трохи довше і трохи більше хлепнув того молока від скаженої корови і вже сильно під ґазом скрутив на Новий Світ. Тут зробив перший перестанок в шинку Матуляка, так? Так, в шинку Матуляка, я все маю докладно записане, кобітки мої кохані. І дивна річ сталася, прошу я вас ґречно: була година дев'ята з мінутами, забава стояла ще в повному розгарі, як пан майстер вихилив останню в житті бомбу "окоцімського", заплатив свою колію і сказав: "Добраніч шановній компанії, я фалюю додому". Тут все товариство, розуміється, збараніло, попало в обморок — ніби що сталося, що пан майстер покидає корчму в такій смаркатій годині?.. Пробували друзі не пустити його, настрашити дощем, гномами, бурею й авантурою в хаті — нічого не помогло. Пан майстер показав себе хлопом з характером, сказав слово — мур! Так? Так. Матуляк каже, що сам відпровадив його з шинку на вулицю, ще й напоминав, щоб не вертався, боронь Боже, через поле Болгарів, бо є, прошу вас, темно, як у мурина в носі, а на саджавках повно води і за випадок не тяжко. На жаль, в тому місці пан майстер теж показав твердий характер: помандрував навпростець через поле, собі по смерть…
—І втопив маєток! Гей, люди, втопив цілий льос на тисячу злотих!— лементувала пані Кунеґунда, качаючись в тяжких муках по постелі.
Вже минуло зо три години з моменту, коли їй сповістили про ненадійну смерть чоловіка з другого подружжя, а вона ще ні разу не згадала покійника добрим словом, а все ридала й розпачала за тим льосом. Коло її ложа вірно стояла наша господиня, пані Евдокія, раз у раз прикладаючи кумі до скронь і на груди то теплі, то холодні мокрі рушники. Зійшлися теж сусідки з кам'яниці, потрясені до глибин душевних трагедією, що не мала прецеденсу в історії Городецької дільниці.
В хаті, розуміється, було багацько зойків, охання і шльохання, чого поліційний аґент Коґут, мабуть, не любив, бо зараз став прощатися. В кінці того дня він і не був у службі, але цілу справу взяв собі до серця, може, з причини довголітньої дружби з покійником, а може, з інших причин, про які ще буде мова.
Цікаво, що коли пан Коґут виходив з хати, то спитав так, мимохіть, нашу господиню, де був і що робив учора по дев'ятій годині вечора мій неоцінений пан інструктор.
—В дев'ятій годині прийшов додому, а потім вже нікуди не виходив.
—О-о! Нікуди, кажете, не виходив?.. А це дуже красно з його боку, хе-хе!
Пан Коґут захихотів дрібненько, сховав торбу з горішками, помишкував ще лисячими очками по всіх закамарках, а там поспішив на місце трагічного випадку.
А я, бо треба, нарешті, згадати про себе,— слідом за ним.
Тим часом вістка про страшну подію рознеслась блискавкою по всій Богданівці і Левандівці. Над саджавкою бралася непроглядна тьма народу. Над самою водою стояли, замислившись, представники влади — три умундуровані поліцаї з 2-го комісаріяту під командою пшодовніка Валіґури, який скрупулятно слинив олівець і щось записував у службову книжку. Поруч на березі сушилися проти сонця порозкладані на ґазеті: калоша, парасоля і чорний банячок невіджалуваного покійника.
Нараз забаламкав дзвінок, як сиґнатурка на "нєшпори", і на арені подій з'явився фаєрманський віз із драбинами, гаками, линвами та з кількома помпієрами в шоломах римських легіонерів.