— Може, ти?
— Я, — твердо відповів Гарасько. — А хіба що?
— Чудний ти,— сказав я. — Та вона ж дивилась на тебе, як на дикобраза в клітці.
— А на тебе, як на півмавпу, — засміявся Гарасько.
Тим часом гори поступово наближались, і на них, як на картинці, замаячіли монастирі й собори. Все це чомусь здавалось нам таємничим і загадковим. Вабило очі своєю пишністю і позолотою.
І не підозрівали ми, що саме тут, серед цих нарядних божих покоїв, доведеться нам випити стільки горя, скільки води в океані.
— Як хороше! — прошепотів Гарасько. — Мабуть, там десь живе і отець Порфирій.
— Можливо, ген в тій найвищій дзвіниці, — сказав я, — бо й бабуся Оксана колись згадувала про неї.
Ми згадали все те, що говорив нам отець Іоан, і разом перехрестились.
Пасажири переглянулись між собою і посміхнулись.
Незабаром прогудів пароплав і причалив до річного вокзалу.
Тут ми розпитали в людей, куди йти до училища, і потім сіли в трамвай, щоб скоріше доїхати. В трамваї всі пасажири посміхались з Гараськового чемодана, на якому було кимсь вирізано: "Пливі, мій чолн, по волі волн, куди нєсьот тебя судьба..."
Як ми приїхали в центр міста, сонце вже схилилось надвечір. В такому великому місті ми були вперше, тому вирішили пройтись пішки по головній вулиці, щоб краще на все роздивитись.
Та не встигли пройти й кварталу, як спинились від жаху й подиву: майже вся вулиця була завалена цеглою й камінням від зруйнованих будинків. Подекуди стирчали зігнуті й покручені металеві балки і між ними копошіли люди. Вони розбирали цеглу і носили кудись носилками. В одному місці ми вперше побачили екскаватор, який своїм велетенським ковшем копав глибоку яму серед руїн, а далі ковзали бульдозери на гусеницях. Вони розгортали цеглу й каміння, мабуть, готували місце для' нових будинків. Біля магазинів стояли великі черги, яких ми ще не бачили, тому дуже дивувались.
— Це все війною зруйновано, — сказав Гарасько, — мабуть, всі ці будинки фашисти з літаків розбомбили...
Біля повороту на кучі каміння ми побачили хлопчиків і дівчаток. Вони теж, носили цеглу, як і дорослі, збирали металеві уламки і вантажили на машини. Ми з Гараськом йшли мовчки. Ця картина для нас була дивовижною і жахливою.
— Всі тут працюють — і дорослі, й діти, — озвався нарешті Гарасько. — Може, й нам доведеться це робити, коли почнемо вчитись.
— Ну й що ж, — сказав я, — якщо треба, то попрацюємо...
Так непомітно ми прийшли до училища.
В довгому коридорі другого поверху ми зустріли хлопців, які теж поступали в училище.
Деякі з них уже були в самих трусиках і в балетках. Дехто бігав сюди-туди по коридору, інші підскакували на місці, щоб розім'яти ноги, а купка хлопчиків юрмилась біля дверей і зазирала в дірочку до кімнати, де засідала приймальна комісія.
Ми зупинились біля входу і запитали в хлопців, чи тут вчаться на артистів балету.
— Тут, — відповів нам парубійко, що весь час підскакував на підлозі, як на гарячій плиті.
— А вам куди треба? — запитав інший хлопець, що стояв під стіною.
— Тай нам сюди, — відповів Гарасько. Хлопчик глянув на нас і посміхнувся:
— Вам спершу треба добре помитись, — зауважив він. — З такими ногами вас на комісію не допустять.
Лише тепер ми глянули на свої ноги, яких раніше не помічали. І в мене, і в Гараська вони були чорні, неначе ми десь перебродили через смолу.
— Доведеться йти до Дніпра, — шепнув мені Гарасько.— Справді, соромно буде стояти перед комісією.
Ми залишили речі в "роздягалці" і незабаром вийшли до річкового вокзалу.
Сонце сідало. Забрели в воду і почали митись, Гарасько намилив мені спину милом, потім я йому, поплавали по Дніпру, де вже давно не купались.
Але ноги нам завдали багато клопоту: що не робили ми, як не терли їх, вони не відмивались.
— Погано, що немає таких приладів, щоб їх побілити,— сказав я.
— Дійсно, — посміхнувся Гарасько. — Скільки машин різних винайшли, а для цього нічого не придумали.
— Почекай, не морочся! — гукнув я Гараськові. — Краще купимо шкарпетки й балетки, взуємось, і ніг видно не буде.
Щоб не гаяти часу, ми вибрели з води, одяглися і подалися в училище. По дорозі зайшли в магазин, купили шкарпетки й балетки і тут же наділи їх біля виходу.
В училищі нас покликала секретарка, знайшла документи і дала якісь папірці, щоб з ними1 йти на приймальну комісію.
В коридорі, як і раніше, підскакували хлопці. Всі вони були місцеві, лише нас двоє приїхало з села.
Ми дізнались, що на комісію треба заходити лише в трусиках і балетках. Балетки в нас є, але трусів немає.
— Доведеться йти в підштаниках, — сказав Гарасько,— голі ж не зайдемо.
— А може, купимо трусики? — запропонує я. Гарасько відмовився, бо в кишені лишилось дуже мало грошей, а ще доведеться не один день тут просидіти. Він підкотив холоші підштаників і вийшов у коридор. За ним вийшов і я.
Учні обступили нас з усіх боків і мало не лазили по коридору від сміху...
"Погано, що в штанях не впускають, — подумав я.— Мабуть, догадались, що в них свячене зашите".
Тим часом з дверей виходили учні, дехто був занадто веселий, більшість проходили мовчки, з засмученими обличчями. Видно було, що їх до іспитів не допустили.
Незабаром викликали й нас.
— Іди першим, — шепнув мені Гарасько і відчинив двері.
— Іди ти! — обурився я. — Хитрий, хочеш, щоб я провалився...
— Заходьте, не соромтесь, — сказав лисий чоловік з білою борідкою, той самий, що плив з нами на пароплаві.
Гарасько твердо ступив через поріг і став як укопаний.
Я теж пройшов за ним і сховався за його спиною.
В просторій кімнаті, за довгим столом, сиділо кілька чоловік, серед них вусатий чолов'яга в окулярах, якого ми теж бачили на пароплаві.
Гарасько, як у церкві, тричі вклонився, а потім підійшов до піаніно, став навколішки і поцілував холодну кришку.
Всі спершу перезирнулись між собою, не втримались і розсміялись.
— Так, — нарешті сказав спокійно вусатий, мабуть, він був головою комісії. — Що, хлопці, вчитися приїхали?
— Еге ж, вчитись, — відповів Гарасько. — Хочемо бути артистами...
— А танцювати вмієте?—спитав лисий з білою борідкою.
— Танцювати? — здивувався Гарасько. — Та якщо треба, то й затанцюємо.
— А співати?
— І співати вміємо, — уже веселіше сказав Гарасько.— Це ж наша тепер професія...
— Провірте слух,— звернувся вусатий до лисого, що з білою борідкою.
— А може, нехай спершу заспіває? — сказав хтось.
— Гаразд, — погодився голова комісії. — Послухаємо.
— Ну, заспівай що-небудь, — сказав згодом він і глянув на годинник.
Гарасько тричі кашлянув, потім став серед кімнати і заспівав:
Ой що ж то за шум учинився — га,
Що комарик та и на мусі оженився...
— Так, досить, — перебив його голова комісії і почухав потилицю.
— Я ще можу заспівати "Ой там на току, на базарі",— сказав Гарасько, але тут і я не втримався.
— Почекайте, — кажу,— це моя пісня, що ж тоді я співатиму?
— Ні, досить,— промовив голова комісії Гараськові. — Так можна співати у себе вдома, а для нас це не підходить. Немає в тебе голосу.
— Як? — здивувався Гарасько, — Виходить, що я безголосий?
— Ні,— пояснив голова комісії, — він у тебе глухий і не розвинутий. Так не співають.
— То я можу голосніше заспівати,— не вгавав Гарасько, але йому не дозволили і попросили щось затанцювати.
Заграла музика в сусідній кімнаті, хтось подав знак рукою Гараськові, і він почав підстрибувати, як попало ляпати по підошвах і по шиї долонями. Холоші в нього відкотились теліпали по підлозі.
За столом всі засміялись. Навіть я не втримався. Справді, це було утішне видовище.
Музика стихла, і Гарасько захеканий став під стіною.
— Ну, а ти ж як? — звернувся до мене вусатий.
— Ви його не питайте, — втрутився Гарасько.— Я краще від нього і танцюю, і співаю.
— Це правда?— запитав мене лисий з білою борідкою.
— Правда, — відповів я, щоб не змусили, бува, і мене танцювати.
— А що в тебе на шиї? — спитав один худорлявий чоловік з комісії і показав на хрестик, якого я забув зняти.
Я глянув на груди і почервонів від сорому.
— То йому бабуся почепила, — сказав Гарасько. — Боялась, щоб не провалився на іспитах.
Від цих слів і кімната, і коридор наповнились реготом.
Якусь хвилину було тихо. Всі схилилися над столом, і нарешті голова комісії сказав:
— Ну що ж, хлопці, і рад би вас прийняти, та не можу. Не підготувались ви як слід, тому для нас обидва не підходите. Треба було б вам в інше місце подавати документи.
— То, може, нас хоч на музикантів можна вчити? — наполягав Гарасько. — Адже музику ми найкраще любимо...
— Ні, це не так робиться, як вам здається, — сказав голова комісії. — Для того, щоб стати артистом чи музикантом, треба наполегливо працювати над собою і вчитись. Ось подивіться, як приготувались інші хлопці до іспитів, — і він подав знак рукою білобородому.
— Кочерга, — гукнув білобородий в коридор, і в кімнату увійшов той самий високий хлопчина, якого ми першим зустріли в коридорі, коли прийшли в училище.
— Ну, добре підготувався в цьому році? — запитав його вусатий.
— Та готувався весь рік, — відповів хлопець і вийшов на середину кімнати.
Заграла музика. Хлопчик простяг одну руку вперед, а другу притиснув до грудей і так легко підстрибував, ніби він був весь відлитий з гуми. Іноді він зупинявся на одному місці і так швидко крутився, як справжня дзига.
Як все скінчилось, всі похвалили його і щось відмітили в своїх блокнотах, мабуть, поставили п'ятірки.
— Бачили, хлопці? Коли б ви так танцювали, тоді з вами була б інша розмова,— сказав тихо вусатий.— А так доведеться нам попрощатись.
Гарасько посміхнувся до мене і вийшов.
— От і все, — сказав спокійно він після того, як ми одягнися. — Бач, як все закінчилось.
— А куди ж тепер? — спитав я. — В село поїдемо чи як?
— Ні, в село краще не повертатись, — перебив мене Гарасько. — Там засміють нас Кролі навіки, як про все дізнаються. Та й грошей на білети не вистачає.
— Коли б знали, — сказав я, — то босі б заходили і не витрачали б грошей на балетки.
А може, підемо цеглу носити на розбитих вулицях,— сказав Гарасько, — станемо день на роботу?
Ми переночували в роздягальні, а ранком забрали свої документи і пішли з училища.
Тепер ми звернули на іншу вулицю, щоб подивитись на місто.
— Це, мабуть, нас не прийняли тому, що обдурили і батюшку, і бабусю Оксану, — сказав я.