наверху стало загрожувати загладою життю.
Нагла блискавиця роз'яснила мій мозок і якась уперта думка мучила мене, що Добровський — це якась потворна істота, котра наважилася розтоптати весь змисел, усю ціль життя... убити нас усіх... знищити все...
Я вирвав з рук Пшилуського сербський кріс і, силкуючися встати, крикнув до Добровського, котрий пустився йти в напрямі корча:
— Назад!
Не смієш іти там!
Назад!
Це не корч!
Глянь!
Це моя дружина і мій син!
Вона йде до мене разом із дитиною.
Вона вирятує мене і всіх нас від смерті.
При помочі кріса я намагався всіма силами устати й піти назустріч дружині й синові.
Товариші глянули в сторону корча з виразом великого здивування.
Сабо й Ніколич дивилися довго і вперто.
Між моїми словами і їхньою свідомістю закипіла дивна й завзята боротьба.
Нагло їх очі блиснули почуттям певності, й вони оба стали кричати один за другим:
— Так, так, це жінка з дитиною.
Вона спасе всіх нас від смерті!
Добровський глянув на всіх нас і здригнувся.
Приступив до мене й запитав:
— Чому не вийдеш назустріч своїй дружині?
Адже це твій обов'язок.
Устань, я тобі поможу.
Я весь час пробував устати, але не мав сили.
Уже зовсім не чув ніг.
З завзяттям розпуки я боровся, щоби перемогти неміч.
Намагався рачкувати.
Але й це було неможливе.
Я став прохати Добровського:
— Друже мій!
Май милосердя наді мною...
Заведи мене яким-небудь чином до них...
Подумай, товаришу: вона йшла тисячі верст через високі гори... глибокі ріки... з дитиною на руках!..
Вона хоче побачити мене... спасти мене й усіх нас від смерті.
А я не в силі кілька кроків вийти їй назустріч...
Вона дуже втомлена довгою дорогою...
Вже так близько коло мене втратила всю силу...
Глянь!
Вона хилиться додолу!..
О, мої бідні!...
Пождіть іще малу хвилину... благаю вас...
— Добровський,— кричав Сабо й Ніколич,— поможи йому зайти до неї.
Ця жінка спасе всіх нас від смерті.
Добровський напружив усі свої сили й підняв мене на ноги та сказав мені:
— Нам обом одна дорога: ти йдеш настрічу жінці — я по дерево.
Я вхопився судорожно руками за його шию, й ми оба почали йти.
За нами залунав радісний крик Саба й Ніколича:
— Вони йдуть! Вони йдуть!
Бог не забув про нас!
Ми всі будемо жити!
Гляньте! Гляньте!
Як радісно вона усміхається!
Чи бачите?
Вона показує нам хліб!
Чудовий білий хліб!
Ідіть хутко, товариші, хутко!
Чудовий білий хліб!
Ми йдемо слідком за вами.
Пробували оба встати.
Але тільки качалися по землі.
Недалеко вдарив грім.
В поражаючім почутті своєї цілковитої безпомічності почав Ніколич плакати.
Плакав голосно, як мала дитина.
Його ридання ходило довгим гомоном горами, долами!
Стогнало разом із громами по безоднях.
Слалося прокльоном по холодній, бездушній землі.
Било голосом розпачу молодої людини об закам'янілий небозвід.
Навіть круки злякалися голосу ридання людської душі.
Перестали крякати і кружляти високо над їхніми головами та витягнули шиї й наслухували, що це за дивний голос мішає їм понуру музику?
Тільки небо не злякалося.
Воно холодно відкидало людське ридання, заглушувало його своїми громами, клало його на крила гайвороння, а відтіля розкидало по замерзлих горах і безоднях.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Добровський ішов і волік мене зі собою.
Та мимо крайньої напруги останніх сил зайшов зі мною ледве десять кроків.
Далі не мав сили.
Стояв іще хвилинку, опісля ми оба повалилися на землю й застогнали.
Добровський устав знову, але вже не мав сили мене підняти.
— Заклинаю тебе на все на світі... товаришу...
Іди сам до них...
Приведи їх до мене...
Я виджу й чую... моя дитина замерзає... дружина гине з розпуки...
Чуєш їх плач?
О боже!
Добровський зробив ще три кроки сам і знов упав на землю.
Приволікся до мене, мов смертельно ранений пес.
— Не журися! — казав до мене.— Ходім назад до вогню, наберім свіжої сили, а потім уже зайдемо.
Ми оба почали рачкувати й качатися по снігу до огнища.
Ледве ми зробили кілька кроків, як Сабо став нам грозити кулаками і крикнув:
— Сейчас вертайте!
Невже ви не бачите?
Ця жінка прийшла сюди, щоб усіх нас вирятувати від смерті?
Чому ж не йдете їй назустріч?
Добровський ще раз зібрав силу і піднявся.
Показав на свої груди і сказав до Саба:
— Бачиш, у котрому місці моє серце?
Стріляй!
Але кажу тобі: як не вцілиш у саме серце, то я ще матиму стільки сили, що прилізу до тебе й задушу тебе, як щенюка...
Сабо вхопив кріс у руки і став бити себе прикладом по чолі.
Добровський приліз разом зі мною до огнища.
Ми оба сіли і глянули на вогонь.
Огонь уже погас.
Перший раз показався на обличчі Добровського вираз розпуки.
Але це тривало лиш коротку хвилину.
Він стрепенувся і сказав:
— Щось мокре тиснеться мені до очей.
Тепер ось нам висновок із цілої життєвої філософії: погас огонь — треба спати йти.
Не чую вже охоти ні сили до нічого.
Хочу заснути й спокійно спати, спати.
Добраніч вам, товариші.
Дай боже, щоб нам так солодко спалося, як Пшилуському.
Він сидить собі спокійно, спертий на камінь, нічо його не обходить, наша спільна журба йому не в голові — справжній польський шляхтич.
Ця його товариськість мені не подобається.
Але ми всі йому прощаємо, бо він терпів, може, більше нас усіх.
Будьте здорові, всі близькі й далекі.
Добраніч тобі, моя старенька мамо.
Ти все була добра й люба зі мною.
Ти нічого не винна.
Не тужи за мною, не бий своєю сизою головою об мур, бо це непотрібне й безцільне.
Я засну спокійно, при повній свідомості.
Чую вперше якесь таємне, навіть радісне вдоволення із-за цього, що в моїй душі горить тепер лиш одно-однісіньке бажання: вічний супокій.
Тут Добровський звернувся до мене і сказав:
— А ти, брате, також не журися.
Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть.
Коли ж усе життя — це тільки безцільний сліпий вир припадку й божевілля, то ти супокійно засни.
А як прокинешся, то побачиш свою дружину з сином он там, — показав на небо і сказав лагідно:
— Добраніч.
Підібрав ноги під себе, сперся ліктями на коліна, схилив голову на руки та підпер її добре долонями й заплющив очі.
І сидів нерухомо й мовчав.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Його мовчання наче забрало товаришам душу й лишило там безпросвітну, чорну, безконечну пустку.
І була ця пустка невимовно сумна, мов цвинтар зі свіжою могилою батька і друга.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніколич глянув на нього і знов голосно розплакався.
Витягнув до нього руки й прохав його, як маленька дитина:
— Не покидай нас, товаришу!
Нам дуже сумно без тебе.
Розказуй нам усе... як досі... розрадь, потіш нас мовою своєю... друже наш любий... батьку наш...
В цьому менті вдарив недалеко грім, і на хвилю чорна тьма все оповила...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Божевілля огорнуло хору уяву конаючих людей і всі стихії природи.
Серед понурого рокотіння громів стогнало небо й гори, наче в передсмертних судорогах.
Мов смертельно ранена звірюка, вихор кидався на них, в дикім шалі розшарпував хмари, гонив по безоднях і шумів, як розхвильоване море, то знов ридав і стогнав, як тисячі матерів над могилами мужів і дітей, як безліч людей, розірваних кулями і спалених отруйним повітрям у дикій боротьбі.
Затремтіло небо, задрижали гори.
З безупинним гомоном громів, з жахливим стогоном незбагнених голосів по безоднях змішався нагло новий, жахливий звук.
Спершу яскравий і порожній, опісля глухий і глибокий, то знов протяжний, понурий, як роздертий голос трембіти: виття вовків.
Вся та пекельна симфонія жахливих звуків відбирає всім останню іскру ясної думки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я нічого не чую, нічого не розумію.
Вся остання сила моєї свідомості, вся моя душа при моїй дружині з сином.
Вони обоє так близько коло мене й так далеко!
Небо й землю порушу огнем моєї душі, моїм благанням, моїм болем і сльозами!
Я спасу, я мушу спасти від смерті дружину й сина.
О, боже!
Іскри співчуття до твоїх дітей на землі!..
Зглянься наді мною!...
Не благаю у тебе чуда... ні ласки.
Дай мені тільки трошки сили... хай я зайду до них...
Глянь, боже... на круків!
Ти їх сотворив.
Вони зловіщі... жорстокі створіння...
Ти дбаєш про них!..
Над моєю головою два круки...
Вони віддаляються від себе!....
Глянь: вони вже коло себе...
Вони радіють... так легко можуть прилинути до себе!...
Чому, боже, даєш крукам таке щастя?..
А людей... кидаєш у найглибшу прірву болю... розпуки?...
Боже!
Глянь на мою дружину з дитиною!..
Глянь на круків... на мене... змилосердися наді мною!..
При моєму останньому слові нагло якийсь чорний звір появився коло моєї дружини й дико блискає очима.
— Боже, й ви, пекельні сили!
Не дайте цьому звірові убити мені жінку й сина!
Смертельна тривога додає мені сили.
Я прилізаю до Саба, вириваю йому з рук кріс, мірю і стріляю.
Чорний звір щез.
Але божа сило... що це?..
Замість жінки з дитиною я бачу перед собою... чорний... сухий... безлистий... корч!...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Грохіт громів, стогін безодень, крякання круків і виття вовків пришибає мій небо й землю роздираючий розпач:
— Я вбив свою дружину і свого сина!
Товариші, убийте мене!
Я не достойний жити на світі.
Я вбив дружину й сина!
Любі мої приятелі!
Обізвіться бодай одним словом до мене.
Всі мої товариші сидять, мов кам'яні статуї, й мовчать.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я прилізаю до кожного з них окремо й буджу, термошу їх.
Але вони мовчать.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я стаю товкти головою об замерзлу землю.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Серед грохоту, гомону, реву і клекотіння природи щось несамовитно зареготалося в безодні, і на хвилю все стало притихати.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нагло чую голос наче з-під залізного віка домовини:
— Всі — прокляті.
Сабо.
Я глянув на нього.
Його наскрізь посиніле обличчя і його широко отворені очі й уста остають нерухомі і вперлися в мене, як якесь невимовне страхіття і проклін усього буття.
Поражений, розтрощений, я дивлюся на нього і здається мені, що моя слаба кров застигає мені в жилах.
Силкуюся відірвати свої очі від цього марева.
Даремно.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Втім мені ввижається, що уста мерця ще більше відчиняються, ще жахливіше перекривлюються.
Чую якийсь несамовитий регіт і могильний голос, який усе вбиває:
— Ти ще живеш?..