Сергійчук, — що в Моск-ві Сагайдачному не довіряли повністю. Пояснювалося це пе-редусім тим, що там ще були зовсім свіжими спогади про похід цього гетьмана на чолі 20-тисячного козацького корпу-су в складі війська Речі Посполитої проти Російської держави в 1618 році. Довго не могли забути в Москві й те, що козаки Сагайдачного захопили того ж року в Єльці поминки (дани-ну) Михайла Федоровича кримському хану (8467 карбован-ців), які везли російські посли…".
А тепер давайте поміркуємо над цією ситуацією. Мож-на з упевненістю сказати: ми повинні бути вдячними москов-ському цареві та чиновникам з Посольського приказу за те, що вони поставилися до прохання Сагайдачного взяти запо-різьких козаків у своє підданство саме так – з холодною бай-дужістю, яку я відтворив би відомим висловом британських аристократів: " Якщо ви знадобитеся, вас покличуть!".
По-перше, Сагайдачного, який на той час очолював лише незначний корпус реєстрових козаків, ніхто не вповно-важував говорити від імені всього запорізького, а власне, від усього українського козацтва; та ще й просити при цьому мо-сковського царя взяти їх у своє підданство, тобто розповсю-дити владу московської імперії на значну частину українсь-ких земель. Якби цар поставився до цього прохання інакше, наші предки на чверть століття раніше, ніж це сталося за ча-сів Богдана Хмельницького, опинилися б у ярмі російського кріпосного права, в ярмі російської імперської колимаги.
По-друге, саме ця барська неповага до послів та його власної ініціативи примусила Сагайдачного уважніше поста-витися до тих елементів державотворення, які відкриваються йому поза бездержавним підданством Московії, під рукою царя-батюшки. Першим проявом цього стало наполегливе відродження православ'я в Україні, ієрархія якого, після Бре-стської унії 1596 року, була поглинута "уніатством", тобто греко-католицькою церквою.
Правдиво мовилося у Миколи Аркаса, що "після смер-ті князя Костянтина Острозького у 1608 році, православна Україна осталася без своїх митрополитів та єпископів, котрі перейшли на унію, і не мала собі оборонця; братства духов-ні… хоч і боролися з унією, але великої сили вони не мали. Гетьман, братчик найстарішого в Україні Львівського Став-ропігійського братства, сам пристав і все військо вписав бра-тчиками до Київського Богоявленського братства. Тоді най-важливішою справою всенародною вважалося обороняти православну віру, бо вона була мовби знаком української на-родності супроти польської. Боронячи віру, козаки виступали оборонцями самостійності своєї національності. Але найбі-льшу поміч Сагайдачний зробив православній церкві тим, що його заходами відновлено було ту церкву. Треба пригадати, що до 1596 року, тобто до унії на Україні, все духовенство, од дяка до митрополита, було виборне: народ сам собі обирав дяка та попа, священики – єпископа, а єпископи — митрополи-та. Одколи ж зайшла унія, цей порядок було скасовано. Ду-ховенство почало настановляти начальство, та ще ж до того не православної віри, а уніатське духовенство. Треба було цю погану новину вивести".
Як ми вже знаємо, навесні 1620 року, через українські землі проїжджав єрусалимський патріарх Феофан, який пря-мував до Москви, де збирався висвятити у російські патріар-хи єпископа Філарета. Відаючи про ненависть до цього пра-вославного ієрарха з боку польських аристократів-католиків та про лихі наміри щодо нього польської влади, яка мала намір заарештувати патріарха, Сагайдачний зустрів його з загоном козаків, ескортно супроводжував, а головне, мав з ним досить одверту розмову про стан та подальшу долю православної церкви в Україні.
На жаль, нам нічого невідомо про те, як саме відбува-лися переговори, і чи досягли ці два діячі православ'я якоїсь попередньої домовленості. Зате добре відомо, що, зустрічаю-чи патріарха восени того ж року, на зворотному шляху, з Мо-скви до Єрусалима, гетьман вирішив максимально викорис-тати можливості високого духовного ієрарха.
У своїх "Віршах на жалісний погреб славного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного" Касіян Сакович засобами поетичного слова намагався відтворити зусилля гетьмана по збереженню православної віри в Україні. Не будемо зараз вдаватися до оцінки поетичної майстерності літератора. Куди важливіше знати, що саме він першим у мистецькому слові засвідчив факт участі Сагайдачного у відродженні правосла-вної Київської митрополії. Ось витримки з твору, які стосу-ються саме цього періоду діяльності гетьмана.
Та на просьбу ту король і сенат мовчали;
В місті Києві тоді гостя зустрічали.
Із землі святої був, із Єрусалима,
Звідти вийшла на весь світ правовірна віра.
Гетьман той і козаки, гостя привітавши
І поклін йому низький з шаною віддавши,
З православними всіма почали рядити,
Щоб він пастирів для них зволив посвятити.
Зрозуміло, що патріарх не міг втратити нагоди відро-дити православну церкву в такій давній православній країні, —великій, велелюдній й войовничій. Тим паче, що приготуван-ня до посвяти відбувалося в атмосфері, коли Києвом розпо-всюджувалися чутки про катастрофічну поразку польського війська під Цецорою та Могилевом-Подільським. Тобто Са-гайдачний, козаки й православні віруючі відчували, що Річ Посполита військово й політично ослаблена, отже треба дія-ти швидко і рішуче.
Під час ритуалу, що відбувався в Києві 6-9 жовтня 1620 року, патріарх посвятив у сан митрополита Київського і Галицького Іова Борецького; у сан єпископа перемишльсько-го — Ісайю Копинського; луцького – Ісаакія Борисковича; по-лоцьким архієпископом став Мелетій Смотрицький, який, одначе, досить скоро і недоречно перекинувся до табору уні-атів; а також були висвячені єпископи – володимирський (володимир-волинський), холмський та пінський. Після по-святи, патріарх ще понад три місяці залишався у Києві, і сама присутність його надихала православних на відродження свого церковного буття; зупиняла тих священників, і просто віруючих, які ще вчора ладні були переходити в уніатство.
У вже цитованому мною "Короткому викладі життєпи-су гетьмана…", опублікованому в "Історії села Кульчиць…", натрапляємо на цікаві подробиці самого дійства та нюанси громадської атмосфери, в якій воно відбувалося: "Петро Са-гайдачний стає ктитором (засновником-опікуном) Київської братської школи, яка невдовзі підготує кадри для національ-но-визвольної війни 1648-1657 рр. У той час у Києві було ба-гато вчених і освічених людей з Галичини: Йов Борецький, Захарія Копистенський, Лаврентій Кукіль (Зизаній), Памва Беринда, Ісайя Копинський, Касіян Сакович та інші. 1620 ро-ку київська громдськість скликала до Києва український на-ціональний з'їзд, який попросив єрусалимського патріарха Теофана, що вертався з Москви, висвятити митрополита й владик. Патріарх "боявся короля й ляхів".
Тоді слово взяли козаки Сагайдачного, напевно, ним же навчені: "Не будеш ти патріархом, не будеш добрим пас-тирем, не будеш намісником Христа й апостолів, якщо не посвятиш народові митрополита і єпископів, коли знайшов нас гнаними і без пастирів, і ми навіть боїмося, щоб за цей спротив не вбив тебе по дорозі (до Єрусалима) який-небудь звір". При цьому козаки обіцяли патріархові повну недотор-каність і захист. Така заява козаків переконала патріарха…".
Ну, автори цих нотаток у "Короткому викладі життє-пису…" могли б і помітити, що в натяку козаків стосовно нападу на патріарха якогось там звіра проглядається вже не стільки вмовляння, скільки дипломатичний шантаж. Але ме-ти своєї вони досягли.
Втішаючись з такого стану релігійних справ, поет Ка-сіян Сакович панегірично захоплювався всім, що діялося в ті осінні дні в столиці України:
Тих обрали згідно всі з-поміж людей духовних –
Чесних, вправних у письмі, мужів красномовних.
Патріарху всіх тоді їх презентували
І владиками відтак бачити жадали.
Слушність у жаданні тім патріарх признавши,
Їх з екзархом посвятив, владу їм надавши:
Йов Борецький став у нас на митрополію,
А владиці кожному дав єпископію.
Ясна річ, поезія взагалі мало придатна для хронікаль-ного відтворення подібних подій, але в даному випадку твір Саковича, тодішнього ректора Києво-братської школи, слід сприймати саме так, як і належить сприймати – в іпостасі свідчення сучасника тих подій, та безпосереднього їх учас-ника.
Втім, все це поезія… Коли ж повернутися до суворої прози тогочасного буття… Чи ж варто дивуватися, що ко-роль, польський уряд і військове командування, не кажучи вже про церковний клір Речі Посполитої, сприйняли появу в Україні православної митрополії, як акт, ворожий польській державі, ворожий уніатству та католицизмові?
Ситуація складалася настільки загрозливо, що коли на початку наступного року патріарх вирішив, що час поверта-тися в свою Палестину, гетьман Сагайдачний особисто очо-лив загін із трьох тисяч козаків, і під такою переконливою охороною провів патріарха через маєтності польських магна-тів та повз польські гарнізони, аж до славного містечка Буші, розташованого на польсько (українсько) — молдавському кор-доні. Там, тепло попрощавшись із владикою, він передав йо-го під опіку та охорону представникам православного мол-давського господаря.
Та поки гетьман перебував у цьому благочинному по-ході, нам годилося б пильніше придивитися до постаті ново-висвяченого митрополита Іова Борецького, та з'ясувати, чому Сагайдачний зупинився у своєму виборі саме на цій постаті.
13
Безсумнівно, Іов Борецький ( ? – 1631) увійшов у нашу історію, як видатна особистість, яка поєднувала у своїх по-мислах та діяннях просвітницько-релігійні ідеї Львівської Ставропігії, а згодом – і всього Українського Православ'я, з одного боку; й українського козацтва, з іншого. Знаний цер-ковний і громадський діяч, богослов, він близький нашому народові не лише як поборник православної віри, але й як поборник державницького становлення українського козацт-ва.
Відомо, що в 1604 році цей шляхетний і боголюбний га-личанин був ректором Львівської братської школи, і вже тоді проявив себе, як мислитель і патріот, який добре розумів, що відродження української нації, відродження українського на-ціонального духу і державності нашого народу неможливе без вулканічного виверження православної віри та козацької військової потуги.
Перепочиваючи від козацьких походів, Сагайдачний десь на початку 1614 року з'являється в Києві, близько сходиться зі своїми земляками-галичанами Іовом Борецьким та бого-словом і літератором Єлисеєм Плетенецьким, що був тоді ігуменом Києво-Печерського монастиря, і втрьох вони бе-руться за відродження культурно-просвітницького і право-славного життя.