Так. Алло! Все нормально. Молодець, добре тримається. Не чекав навіть. Теж добре. Ні. Нема потреби. Дякую. Перекажу. До речі, Сергію Сергійовичу. Дайте вказівку про куриво. Нехай куплять "Біломор". Пачок чотири. Ні. Мені не треба. Я "Джебел" курю. Гаразд, гаразд. Треба відвикати. Акт? Складемо. Неодмінно. Дякую. Так, так. Дзвоніть.
Повернувшись, Баландін приліг на диван.
Десь грюкнули двері, лунали голоси. "Мабуть, ліжка привезли... Що я наробив? — подумав він, і відчай охопив його, у грудях нестерпно заболіло; Баландіну здалося, що він усією вагою тіла наліг на гострий сталевий гак і повиснув на ньому; він завмер, намагаючись не ворушитися. — Чому я не один, як тоді, взимку сорок сьомого року? — подумав Баландін. — Один у тому лісі, один у смердючому схроні; почуття відповідальності за майбутнє — ось що відрізняє людину від звіра, казав колись Приходько. В такому разі я ще не людина, — подумав Баландін. — Це почуття тільки просинається в мені. Тисячу разів правий Павлов; треба прагнути до постійної бажаної, але так ніколи й не досяжної мети. Я мріяв про "Макбета" — і що? Мета завжди повинна бути недосяжна. Абсолютно недосяжна, як сказав би лікар, що приймав Маринку. Ставши реальністю, вона перетворюється на щось несподіване, жорстоке, що лякає нас окресленістю ліній, кольорів, облич, голосів, — усім тим, що випадає з-під нашого контролю, над чим ми вже не владні, чого починаємо побоюватися.
Може, треба було податися в Батумі? — подумав Баландін. — Сісти на теплохід і... І знову переживати, що якийсь віслюк назве тебе дідусем; гарна у вас онука, сказав він. Шмаркач. І все ж таки там було добре. Там чудове повітря. Безглуздо все в житті влаштовано, — подумав Баландін. — Мені це повітря зовсім ні до чого. Мені поталанило в житті. Це було щастя. Тепер я розумію, що це таке — щастя: Велта, Маринка, море. І навіщо я вередував, треба було цінити кожну хвилину".
...Баландін запустив п'ятірню у волосся Маринки. У Маринки було серйозне безброве личко, на якому виразно проступав рум'янець — наче на молодому персику.
— Як настрій? — спитав Баландін.
— Сім-десять, — діловито відповіла Маринка.
На набережній, біля поручнів, юрмилися люди. Всі дивилися на чорний череватий тритрубний іноземний пароплав, який помалу виповзав із порту по смарагдовій площині моря. Пароплав посувався так повільно, що навіть не був оточений пінявим німбом. На кормі ліниво теліпалася синьо-біло-червона ганчірка.
"Синє місто, синє море, — подумав Баландін. — Нудьга. Ходять у розцяцькованих сорочках, корчать з себе іноземців. Ах, учора подумали, що я німець! Подумали, що німець, — ах, подивіться на його щасливу пику! Невже подумали? Звичайно! Окуляри, зачіска. Зараз у моді коротке волосся. Я по-німецьки ані бум-бум. Повно німців. Демократи? Чи західні? Різні. Француженок бачив? Ось де дівки! Дурниця. Такі ж, як і всі. Сині гори, лазурне море на плакатах Держстраху, "в сберкассе деньги накопили, путевку на курорт купили", столиця курортного кохання..."
— Жору Ординцева шкода, — сказав він. — Ми з ним ще в сорок шостому познайомилися. Ще до моєї історії. Гарний хлопець.
— Він і тоді так? Тоді теж?
— Так, — сказав Баландін. — Це в нього під час війни почалось.
— Подивись, як гарно, — сказала Велта, його дружина. — Просто не віриться. Мені мама казку розказувала... ніби вона тут була. Балтика зовсім інша.
— Мамо, мамусю, мамульцю, купи морозиво, — запхикала Маринка. — Татусю, скажи мамці. Я сьогодні ще не їла.
— Ідіть, — махнув він рукою. — Мені не треба.
"І все ж таки здорово, — подумав він, пригадуючи, як Велта і Маринка весело скакали по стежці донизу, до кіоска з морозивом. — Потім такі дні згадують, коли лазять у багні. Мокра земля, дощ. Ось тоді тільки по-справжньому можна зрозуміти, чого вартий день життя на морі — день свободи, гірко-солоної води, непотрібних розмов про погоду, традиційних суперечок про колір моря; ось коли з усією страшною ясністю та виразністю розумієш, що таке щастя. Це відчуття потрібно кожній людині, щоб потім, лежачи в багнюці, вмираючи, знати, що десь далеко ще існує сонце. Моя мрія збулася. Я бачу сонце і море, чому ж так неспокійно на душі? Кинь, Баландін, — сказав він самому собі, — кинь, старий, подивись, які гарні дівчата сміються, дивлячись на море. Вони не знають, що таке вологодський конвой. Їм взагалі незрозуміло — що таке конвой. Вище голову, Баландін. Ніхто у тебе більше не забере сонце. І у Велти теж. І в Маринки.
Це було щастя, — умовляв він самого себе, — це щастя — чим же я був тоді, йолоп, невдоволений?"
Відчув, як хтось ударив його зсередини м'ясистим кулаком у груди, і примружив очі, чекаючи, що ось зараз він полетить донизу на швидкісному ліфті, на тому ліфті, що йде в глиб землі; всередині розросталася безповітряна пустка; він відкинув назад голову, чекаючи на наступний удар. Потім намацав пульс. "І все-таки це було щастя, — подумав він. — Я достеменно це знаю. Такого більше не буде. Треба прийняти валідол".
Обережно підвівся, зняв халат і сорочку, знову ліг на диван, підклавши під голову зім'яту піжамну куртку, яку одягав, ідучи в заразку.
"Невже Махов правий? Я не подумав про майбутнє цих людей: про дітей Дорошенко, про Лозицького, про Лілю, про Махова. Я переступив у ту заборонену зону, де починається чуже існування, складне, непідвладне мені, неповторне існування, зазіхати на яке — значить коїти вбивство, як би воно потім не називалося; експеримент, подвиг, жертовність. Зараження повинен був провести я особисто. Боже, як би мені було зараз просто, коли б я був сам.
Ні, я ні в чому не винний, — відповів він самому собі. — Почуття відповідальності за майбутнє — ось чим відрізняється людина. Ми відповідаємо за те, щоб стефанівська історія не повторилася. Ми всі. Ми повинні були провести цей експеримент, і ми його проведемо; і ніякі сантименти тут не допоможуть: ніхто не зніме з нас відповідальності за життя людей. І наша доля тут також ні до чого. Вакцину треба виготовити. А всі інші розумування — це добре закамуфльоване боягузтво. Аварія з камерою — трагічна випадковість. І вона не повинна заступити закономірність: нашу відповідальність перед людьми. Махов бреше".
Він випростався на дивані; погляд — нерухомий. В шухляді столу лежав сталевий патрон із стерильним шприцом та дві ампули платифіліну. Баландін випростався, прислухаючись до рівномірного шерхоту дощу і гудіння холодильного прилавка, але він уже нічого не чув: нестямно боліло серце, а перед очима маячило темно-коричневе, ніби вирізьблене із шматка вузлуватого дерева, стражденне обличчя Лукерії Іванівни Левченко, яка стояла на піщаному цвинтарі, схрестивши безсилі черстві руки на грудях, і лише зрідка скрикувала: "Синку мій! синку... Лишенько моє... Син-ку!"
IX
Чоловік у брудній вишиваній сорочці брязнув обрізом іржавої труби по вітрині. Скляні скалки важко впали на хідник. У чоловіка було втомлене обличчя. Він витер спітніле чоло і пройшовся по хіднику. Кожен його крок супроводжувався дзенькотом скла. Чоловік був у парусинових, колись білих, черевиках, зав'язаних чорними шнурками. Він знову махнув трубою і висадив уцілілу частину вітрини. Потім одкинув трубу — грім покотився по вулиці — і обтер іржу з долонь. Він обережно перехилився всередину — обережно, щоб не поранити живіт гострими скалками скла, — і взяв мішечок з борошном. Краї мішечка було підгорнуто, наче рукава сорочки.
— Миколко, а йди-но сюди, — покликав він.
— Пшеничне, — сказала літня жінка в хатньому халаті, нервово поправляючи волосся. — Їй-бо, пшеничне!
Підліток, з обличчям круглим та жалісливим, наставив лантух. Чоловік у вишиваній сорочці, балансуючи у вітринному прорізі, витяг ще кілька пакетів з крупою і все це поклав у сірий лантух. Потім витер рукою обличчя і подивився на людей, що мовчки стояли на хіднику.
— А ви чого стоїте? — сказав він добросердно. — Беріть! Все одно пропаде. Беріть, люди добрі. Начальство повтікало, лахва повна. Беріть, беріть. Соціалізьм настав, їй-бо!
Він весело лупнув очима і взяв лантух на плечі. Його руки були в борошні.
— Ходімо, — сіпнула мама Лілю за руку. — Це пацюки.
Вони повернули за ріг. Ліля чимчикувала поруч з мамою, озираючись, щоб ще раз подивитися на веселого спітнілого чоловіка у вишитій сорочці.
— Це пацюки, — повторила мама і міцно стиснула Лілину руку.
Місто було збентежене і порожнє. Синіли непотрібні вивіски перукарень; сторопіло застиг бронзовий, почорнілий від сажі та попелу Богдан Хмельницький, який безпомічно змахнув булавою; розбите віконне скло повисло на вузьких смужках газетного паперу; стали шкарубкими й пожовтіли накази штабу місцевої протиповітряної оборони; заніміли грамофонні розтруби гучномовців. По вулицях шастали спітнілі, заклопотані люди зі стомленими обличчями і важкими лантухами за спинами. Біля мануфактурного магазину на вулиці Комінтерну стояв натовп. Через те мовчазне стовковисько вулиця здавалася ще безлюдніша. Натовп вразив Лілю — постаті людей спотворені, а самі люди скидалися на паралізовані, сонні статуї, що застигли на хіднику. Наблизившись, Ліля зрозуміла, в чому справа: в руках людей були відрізи крепдешину та шовку. Безрукі люди не розходились — вони розлючено зазирали в магазин. Нарешті звідти визирнула опасиста жінка. Вона обійнялася з голою людиною. Жінка ледве пропхалася через вузькі двері, пригортаючи до грудей беззахисне рожеве тіло цієї людини. Вийшовши на вулицю, вона прихилила людину до поручнів, що оточували вітрину. Витягла із кишені пильника шматок червоної китайки і витерла обличчя. Гола синьоока людина завмерла як по команді "струнко". "Та це ж манекен", — з жахом подумала Ліля. Жінка взяла манекен на оберемок і пішла собі геть, у напрямку вулиці Саксаганського.
— Не пропадати ж, — мимрила вона, розштовхуючи натовп. — Не пропадати ж добру, — оскаженіло мимрила вона, поклавши масну руку на рожеву сідницю манекена.
— Господи, — сказала мама. — Що ж це? Господи!..
На них ледве не налетів збуджений хлопчик — стрижений, худорлявий, засмаглий, в сірій сорочці, на грудях його теліпався на ланцюжку великий значок Тсоавіахіму.
— Йдуть! — заволав він. — Щоб я так жив!
Він тяг відро, по вінця повне барвистих льодяників.