Нудить, паморочиться голова, в очах темні кола.
Я проклинаю той день і час, коли наважився піти в море! Невже Світило мав рацію, застерігаючи: "Перший шторм витрясе з тебе всю романтику, ріжки та ніжки залишаться від неї!"
… Злими демонами витають наді мною якісь тіні. То Чмихун і Чубатий. З ними до обіду в трюмі вичерпував воду, переставляв ящики з тропічним вином. І хлопці тепер нагадують мені, що там, мовляв, чекає робота. Але мені не підвестися.
Чмихун. Сьогодні третій день, як він не їсть.
Чубатий. А людина може прожити без їжі одинадцять діб.
Чмихун. Отже, Солоному залишилося ще вісім днів. Чуєш, жмурик, збирай свої бебехи на той світ! (Сіпає мене за ногу, тягне з лави.)
Чубатий. Навіщо йому збирати — ми самі поховаємо. До ніг прив'яжемо колосник або якір — і у воду. На карті місце те позначимо хрестиком.
Чмихун. А некролог почнемо так: "Нарешті смерть вихопила з наших лав ще одного мужнього приборкувача океану…"
— Чмихун, і ти, Чубатий, і всі ви! — кричу я. — Ідіть ви під три чорти. Мені й без вас дихати важко.
Увійшов боцман. Забрав цю демонічну братію. Мені ж наказав лягти і на роботу сьогодні не виходити. "Який сором! — подумав я. — Мене жаліють…"
Розділ п'ятнадцятий
СВЯТО ВОДИ
Тайфун відшаленів — ущух вітер, прояснилися виднокола, та розгойданий океан довго ще не міг заспокоїтись. Пригладжені вітром, хвилі понижчали, а океан, немов чоло дідугана, зарябів дрібними брижами.
Той, хто погано переносить морську хворобу, знає, що відгомін шторму — мертві брижі — може, гірше за самий шторм, бо одноманітна й набридлива хитавиця знесилює, паралізує волю і людина стає апатичною, для неї все перестає існувати, навіть вона сама з її прикрощами-жалями. Погаслі очі, затуманений, що витає десь у нетутешніх далях, погляд; лежить собі на самотині, жде "кончини".
У таку погоду стояти за кермом — мука. Я ледь тримаюся на ногах.
— Нічого, — заспокоює Чмихун, що не підвладний морській хворобі, — адмірал Нельсон теж укачувався, а, дивись, був легендарним флотоводцем, настійливістю своєю зумів сподобатися леді Гамільтон.
Це мене, звичайно, "втішає". Зціпивши зуби, стежу за репітером гірокомпаса: збочувати з курсу не можна ні на один градус.
Ми проходимо між островами Бабуян і Калаян, сповитими густим чорним димом високих гір-вулканів. Тут усього можна чекати — підступних мілин, скель: океанське дно майже з восьмикілометрових глибин, над якими застав нас тайфун, у цій протоці вигорбилось, і під кілем тепер глибини не більше як сто — двісті метрів. До того ж протидіє сильна зустрічна течія, з Пів-денно-Китайського моря спрямована в океан.
Вчора, бачив я, високо в небі, гнані бурею, летіли птахи — гуси чи журавлі. І слова матері над колискою моєю ворухнулися підсвідомо:
… Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята!
Перший сум чужини гостро різонув серце.
Чужі дивосвіти, подумалось, лиш гарна вигадка. Насправді ж ти довіку зрісся із рідним полем — твоє коріння в його землі і крона в його небі. І де б ти не був, зорі яких країн не дивились би тобі в душу, поле невідступно — твоє начало і твій кінець.
А ми щоразу все далі йдемо від нього. І вітер чужих берегів уже доносить пахощі джунглів — п'янке вино тропіків… Усе неначе сон: і шторми, й вітер, і лагідність далеких берегів. З голубого марева ледь помітно, ніби тонка пряжа, вирізьбилась лінія суходолу. Потім наблизились і побачили праворуч низку островів і пасмо блідо-блакитних хмарин, витягнутих над ними. Через те, що в небі, куди не глянь, не було ні хмариночки, то й ці хмари здалися тінню від островів, їхнім продовженням в небі…
Тайфун давно відлютував, і нас звідусюди огорнула тиша. Ще недавно збурений і грізний, океан лежав непорушно в серпанку тремтливої, з сонячними прожилками блакиті — велике, тихе озеро, без жодної борозенки на незайманому плесі.
Це вже були тропіки, води неподалік від Нової Гвінеї.
Після далекосхідних холодів і туманів спека видалася благодаттю. Проте втішалися не довго. Що ближче підходили до екватора, то спека ставала дедалі нестерпнішою. Я пожалкував, що не прислухавсь до слів Дерев'яного і не збудував куреня. А в каюті хоч і приладнано вітровловлювач — циліндричний черпак, висунутий з ілюмінатора назовні, який спрямовує в каюту зустрічний повітряний потік, — задушливо. Бо те піймане повітря розпечене, без прохолоди.
Я звернувсь до Дерев'яного по допомогу.
— Прийшла коза до воза, — зустрів мене він. — Отож-бо й воно: все хочеш робити по-своєму! Ну, гаразд — курінь тобі змайструю.
За кілька годин над метеорологічною лабораторією, на неширокому, заставленому флюгерами та дощомірами майданчику, з'явилася ще одна халабуда. Дерев'яний поставив лише каркас, решту добудовував я сам. Обтягнув брезентом, спорудив водостоки. Та під час будівництва закрався прорахунок — курінь мене від спеки не рятував: було в ньому жарко, як у душогубці.
Курені поставили майже всі мореплавці, і зовні судно нагадувало мандрівний стан, в якому отаборились якісь диваки! Перші "пляжники", діти сонця — хлопці гідрологічного загону, — вже засмагли.
На всіх тропічна форма.
Уздрівши, що Антип Чмихун відрізав холоші, я зробив те саме і з своїми штаньми. І вийшли нівроку шорти.
— Ти що, воду возив у жнива і роками сидів на бочці чи, може, в кавалерії служив? — поцікавився боцман.
— Чого це?
— Ноги — неначе клешні краба. Слід би рівніше відчикрижувати холоші та й не так високо.
Ет, нехай кепкує!
— До першого зарубіжного порту, — кажу, — побуду в них, а там побачу.
Нас, усіх матросів, підняли на аврал.
— Як не старайся, все одно в ЖЗЛ — серію славетних — не потрапиш, — порадив Чмихун, спостерігаючи, як я сумлінно драю палубу.
Мені ніколи й на думку не спадало, що ця прозаїчна робота може бути такою захопливою.
Вранці припустився дощ, перешкодивши нам фарбувати борти. Та боцман "підкинув" роботку!.. У кожного в руках металева щітка або шланг. Драїмо, скатуємо, зшкрібаємо. Ніколи і вгору глянути! А дракон стоїть, торжествує. Як місяць на підповні, усміхнений — милується нашою роботою.
Він угорі, на спардечній палубі — мов полководець на бойовищі.
Звідти лунає його команда:
— Продраїти!.. Скатати!.. Знову продраїти!
Ми драїмо. Вода вирує. З бризок виснуть барвисті веселки — над палубою, кораблем, над морем. Веселки цвітуть і в наших очах. Вирує вода. А боцману й цього замало. Не втримується, сам бере брандспойт. Могутній струмінь води, як блискавка, шугає з одного місця в інше — по всій палубі.
— Скатати!.. Продраїти!.. Знову скатати! — не вгаває його голос.
— Що я тобі казав? — шепоче Петраненко. — В рейсі кожну цятку бруду язиком вилизуватимеш. Я дракона знаю.
Немов відлуння — з корми:
— Скатати!
— Продраїти!
— Знову скатати!
Боцманів двійник? Та ні. То хлопці з машинної команди дочекалися-таки слушної нагоди — кепкують із нас, матросиків.
— Перекур!
Застопорили машину — океанологи взялися до роботи. А тим часом ми до борту, ловити акул.
Біля Філіппін ми вперше полювали на них. На товсту вірьовку прикріпивши гачок, кидали за борт. Акула відразу "клювала" на приманку. Кілька разів для наживки я витрачав обід. Потім почав клянчити м'ясо в кока. В Акимовича серед зими снігу не випросиш — не то що м'яса!
Ось серед океанської голубіні майнула тінь — акула! Спритнюща, з обтічним тулубом, із сплюснутою головою — зеленава, міниста, вона, зачувши поживу — покидьки за кормою корабля, — завітала до нас. Збоку над нею в прозоро-синій воді, смугаста, як зебра, гуляє рибка, так звана гоумена, — лоцман, що прокладає хижачці маршрут.
Через те м'ясо для акул у мене неприємності. Бо якщо є актори-трагіки, то існують-таки і трагіки-кулінари. Один із цих яскравих представників — наш кок. Коли він урівноважений, голос його звучить піднесено й урочисто. Та, боронь боже, щось скоїться на камбузі: підгорить каша чи кухарчуки пересолять борщ. Тоді судно починає дрижати від хриплого баритона Акимовича.
Приготувати смачний обід, такий, щоб моряки його хвалили, для кока неабищо. Якось на березі він мені скаржився, що дехто з його колег — несумлінні люди — оскверняють цю високу професію. Було це так: під час стоянки в гавані судновий камбуз не працював, і команда столувалася в портовій їдальні. На обід Акимовичу подали шніцель. Але шніцель той з успіхом міг би замінити підошву — такий він був твердий. Для тих, хто постійно відвідує їдальні, подібне — не новина. Та витонченим гурманським смакам Акимовича цей випадок видався чимось незвичайним. Бо сам він, ніде правди діти, кок вищого класу. Тридцять років куховарить. Ми з ним краяни. Батько його ще в 1904 році переселився на Далекий Схід. І в Акимовича степове, співуче серце — серце, повне пісень.
Правда, хлопці мене застерігали:
— Поменше з ним балакай про пісні та оперетки — замучить він тебе.
Їхнє пророцтво збувається.
Якось я подарував йому збірник пісень. Увечері того ж дня на судні діялося щось неймовірне. Корабель двигтів од співу. Вібрували щогли, люки, металеві перебірки. Що за чортівня? Гучномовці вимкнуті, а пісня звучить. Я — в каюту, в другу, в третю — нікого. Заходжу на камбуз. Численні ополоники й черпаки, погойдуючись у такт судну, вдаряються один об один і розливають приглушену музику — своєрідний супровід для співака. Як Шаляпін з відомого портрета, — він навіть руку поклав на груди, як на тій картині славетний співак, — між котлів походжає Акимович. Ходить — і співає. Натхненно, до самозабуття.
— О моє серце!..
Коли відлунало про серце, почалися інші пісні: репертуар такий, що позаздрив би першокласний співак.
Голос Акимовича гучний і, певне, колись був красивий, та нині мелодійністю нагадує звук пилорами. Тому, природно, хизуватися немає підстав, як і зовнішністю своєю: профілем, — боцман, що захоплюється нумізматикою, запевнив — Акимович схожий на прусського короля з монет середньовічної чеканки: одвислий, крючкуватий ніс, хижий вираз обличчя. Такий-то його портретик і голос такий!
Скрегоче "пилорама" — душу виймає!
— Нічого не вдієш, — настроєний на філософський лад, погоджується з деякими своїми вадами співак. — Старість, проклята старість! З кожним днем здаю. От і в цій партії Рудольфа, — він заверещав, зайшовся козлетоном, — не можу витягти останнього "ля".
І, засмучений своїм раптовим відкриттям, опустився на лаву, перекинувши через неї свою дерев'яну, таку ж, як і в довготелесого куховара Джона Сільвера з стівенсонівського "Острова скарбів", ліву ногу.