Кілька разів вона його бачила в компанії ділових непманів, раз з елегантною жінкою. Врешті зважилася зайти до нього на кватирю.
Концова не було. Оля лишила записку. Другого дня вже одержала відповідь: "Буду очікувати о 7-й вечора".
О 7-й Концов очікував на Олю разом зі столиком, збагаченим фруктами, пундиками та парою чарочок. Оля одмовилась од угощення й зразу перейшла до питання, що її цікавило.
– Що ви знаєте про Мироненка? Що він за людина, на вашу думку?
Концов озвався ображеним тоном:
– Мироненка? Я не знаю, чи варто мені говорити про його після того, як мені висловлено повне недовір’я… а врешті, коли вас цікавить – я скажу. Я в цьому не зацікавлений, а вам, можливо, буде на користь. Мироненко. Так. Я певен, що й ви не знаєте його дійсного прізвища. На мою думку – це тонкий дипломат, шантажист вищої марки. Я інтуїтивно відчув його істоту. І от уявіть собі… ми зустрілися з ним на вокзалі. Зараз почав про вас… Як живете, як виглядаєте, чи не зраджуєте…
– Так запитав?
– Так, так, так. Думаю, – помилився. Він щиро її кохає. Коли раптом: "Ну, а як вона вам?" Кажу: "Оля мені дуже подобається. Це незвичайного розуму людина, це втілена наївність і чистота". – "Так, – каже, – такий крам на ринкові ідеалістів дорого цінується". Я обуривсь… "Як ви можете так цинічно висловлюваться про людину, що її любите?" Він зареготавсь: "А ви з чого це взяли, що я її люблю? Я тільки думав любити". – "Тоді для чого ви переписуєтесь, для чого дурите дівчину?" А він нахабно: "Ви ж людина комерційна. Власне, я й думав серйозно про це з вами поговорити. Я приручив одну з дикіших арабську коняку. Вам це не вдалося – прошу купити. Ваша ціна?" Я нестямився від обурення. Я схопив його за груди: "Або ви припините з цього моменту листуватися з Олею, або я зараз же вас одправлю в ДПУ, як шантажиста". І він, мерзота, в той же момент вигадав на мене історію зі спекуляцією. "А Оля, – каже, – то така наївна овечка, що щоб ви їй про мене не казали – то піде на гірше тільки вашій репутації… Запевняю, про це я потурбуюсь…"
Оля під час монологу Концова то блідла, то зеленіла. Потім тремтючими руками закрила обличчя й прожогом кинулась до дверей. Раптом ударилась головою в одвірок і впала на долівку в конвульсійних риданнях.
Концов перелякався. Він розбив карафку, поки зміг налляти шклянку води. Врешті йому пощастило посадити Олю на ліжко. Тоді він так само, як і воду, майже силоміць, влив їй чарку вина.
Гостро-зворушливий струмінь розбігся по тілу. Голова наллялася оливом. Оля не плакала.
– Дайте мені ще. Ще…
За кілька хвилин Оля відчула, як плинна маса пов’язала їй ноги, руки, а груди зчавили отруйно-тяжкі випарини. Хотілося скоріше задихнутися, захлинутися в плині. Оля жадібно пила щось нудно-солодке поруч з задушливо-гірким.
А навкруги тіні, тіні, вогні… Хаос…
Другого дня Оля прокинулася розбита, безвільна.
Мати стримано картала:
– Ну добре, що це в Шури… А якби це в когось? Хіба ж можна дівчині так поводитися.
Трохи згодом з’явився й Шура. Він турбувався про здоров’я й самопочуття Олі.
– Тепер тільки одно може мене прив’язати до життя, – казала Оля, – але почуваю, що цього ніколи не буде. Я хотіла б вчитися.
Шура серйозно замисливсь.
– Я вам допоможу. У мене є деякі зв’язки…
Оля вдячно глянула Концову в вічі. На цю тему вони говорили одного дня, другого й десятого.
Тоді Оля одержала від Сергія:
"Я певний, що ти нічого не будеш мати проти моїх розваг. Це переважно – тупоумні міщанки. Граючися з ними, я щораз упевняюсь у твоїй інтелектуальній і моральній величі…"
В Олі, здавалось, не озвався жодний нерв. Здерев’янілими руками поклала листа до великої їх колекції.
Увечері знов був Концов. Щось багато говорив. Оля зрозуміла його лише тоді, як торкнувся вусами її руки.
– Станьте мені за дружину. Клянусь вам. Ви будете користуватися всіма правами незалежної жінки. Ми цієї ж осені переїдемо в Москву, ви будете вчитися. До ваших послуг моя рука товариша. Навіть більше. Я радий бути вашим підданцем – тільки ви б були щаслива.
Оля болісно посміхнулась.
Пригадався реєстратор з біржі праці. "Не продасися – не будеш мати посади".
Вона тихо кивнула. Звістка ця пробігла променем в очах батьків. Поліна Павловна од несподіваної втіхи розридалась.
– Доню моя… Олюсю!
Микола Васильович не до речі поцілував Олю в лоб:
– Ну, що ж… Живіть… З Богом… Благословляю…
Почалось інтенсивне готування до весілля. Од ранку до ночі в кватирі Ярових гарчала машиною швачка Поліна Павловна й Зоя валилися з ніг від утоми. А Оля ходила безучасна, анемічна, неначе все це не стосувалося її.
– Ось бач, які я для вас образи купила в нашої генеральші, – захоплено промовила Поліна Павловна.
– Я вінчатися не буду.
– Як? Ти знов за свої примхи?
Оля байдуже одвернулась і ніби не чула тих гістеричних вигуків, що бурею звихрилися за її спиною.
Примхи. Чи багато їх у неї лишилось? Усі вони розійшлися як омана. Це єдина з багатьох, що в неї Оля твердо вірувала: немає ні бога, ні чорта, ні душі.
Згодом Олю оточив цілий штат під’юдників з жінок. Оля роздратовано скрикнула:
– На чорта мені ваші святощі, ваша церква, попи, як життя – чорне, брудне, як та біржа.
– Ну, що ви скажете? – звернулась Поліна Павловна за підтримкою до Шури.
– На мою думку… Оля права.
Галас ущух. Поліна Павловна не могла не погодитися з авторитетним словом Концова.
Запис у загсі запивали вином. Було бучно, галасливо. Концов погордливо чокався з гостями й іскристими очима озирався на Олю.
Поліна Павловна масним поглядом благословляла заручену пару. Трималася статечно. Микола Васильович був говіркий, сміявся до речи і не до речи, майже після кожного свого слова.
Оля ж сиділа бліда, мовчазна, як мармурова постать. Потім від вина їй щоки поволі починали жевріти, на устах з’явилася крива посмішка. Її смішила церемонія чокання, тости "за вірну любов і щасливе життя"…
Враз, серед галасу в дверях побачила постать Сергія. Він обріс на виду, лахмітний, змучені очи злякано бігали, як у загнаного звіря.
Оля спалахнула стидом і опустила погляд, але все-таки вийшла з-за столу, й покірливо, як засуджена на кару пішла слідом за постаттю в двері. Вона обійняла порожнечу пітьми й заридала розпачливою безнадією смертника.
Того вечора, як і дальші вечори, Концов пішов холостяком ночувати додому. Щораз у його поводженні з Поліною Павловною пробігало роздратовання, а іноді й грубощі.
– Ви, Поліно Павловно, в своєму домі не мати, а яка-небудь безмовна судомойка Гапка, – чула за стіною такі вирази Оля.
Але з нею Концов був запобігливо-лагідний. Кожне Оліне слово, кожне бажання він попереджав улесливою усмішкою. Безперечно, вона вільна в своїх бажаннях. Кожне її слово – закон.
Проте, Поліна Павловна кожного дня нагадувала Олі, що вона жінка Концова й повинна подбати про свої обов’язки. Шура витрачається на обіди в ресторанах, на швачку, на прачку.
Оля затирала такі розмови. Нарешті Поліна Павловна рішуче заявила:
– Або переходь до Шури, або йди куди хоч. Ми не будемо годувати тебе до сорока років. Тут не знаєш, як утримати малих, а ще й ти на наші плечі. Шура на твоє утримання нам не дає.
Оля ще не вирішила остаточно – куди їй іти, як Поліна Павловна ввечері заявила Шурі:
– Оля хоче перейти до вас. Сьогодні скаржилась мені, що їй сумно сидіти цілий день без вас.
– Олю, правда? Я дуже радий. Ти побачиш, які я меблі сьогодні купив. Кажуть, надзвичайно вигідно.
На цю ніч Оля перейшла до Концова. Вона вже привикла до його ширшавих поцілунків, до важких обіймів. Сьогодні, на сімейному ліжку, з льодяною байдужістю зустріла його буйний запал.
Враз дикий рик розбудив її з омертвіння.
– Так ти йому віддалася?! Сволоч!
І з пітьми, з громовим блиском упали вдари Олі на обличчя, на груди… Оля хряснулась об залізо й висковзнула, немов ранений трусик з обіймів полоза. Але врятуватись було неможливо. Вона була в тісній клітці.
Причаїлася в темному кутку, вся тремтіла, сподіваючись кожного моменту наскоку, а з її розбитої брови спадали каплями чорні, криваві сльози.
З часу інциденту з Тірцою, Сергій почав шукати дружби з чоловіками. Блукаючи в ріжних закутках міста, йому не трудно було зав’язувати знайомства. Це були переважно плаваючі уламки старого корабля мистецтва: парикмахер – артист театру мініятюр, швець – колишній вихованець французької художньої академії, рахівник – поет Ероса, вантажник – колишній режисер мандрівного театру…
Скоро вся компанія перезнайомилась між собою і майже щовечора зустрічалась на богемські бесіди у кого-небудь на кватирі, або й у шинку під вивіскою "Їдальня". Тоді розгорались дебати, виносилися присуди недоречностям сучасного.
– Театр мініятюр, на мою думку, – найпопулярніша галузь мистецтва, я сказав би, найпотрібніша в наш час. Це був би свіжий струмок у нашій затхлій атмосфері. Публіка стомилась, а вони годують її політичною чортовщиною… Я пам’ятаю, як бувало виступаєш…
– Н-да! Сатира потрібна. Гостра сатира. Таких каторжних часів не знало й середньовіччя. Театр у загоні, література в загоні. У мене самого лежить уже дві збірки поезій, – а попробуйте видати.
– Візьміть ви наше сучасне малярство, оце шукання революційної форми… Та це – варварство. Вже коли європейське малярство далі Мане не пішло, то…
– Ну, ви забуваєте про сюрреалізм в Європі, – кинув своє слово Сергій і надзвичайно здивував товаришів.
Сюрреалізм? – такого не чули.
Вже першого вечора Сергій виявив свою широку ерудицію в малярстві й свій талант. Він написав надзвичайної глибини символічну картину "соціялізм", але варварство не змогло його оцінити.
Дальші вечори Сергій розмальовував приятелям сюжети нових своїх картин, які не жили на полотні тільки через те, що нема збуту.
– Так, так. Нема буржуазії – нема й мистецтва.
– Ні, я вірю – в потенції є мистецтво й буде мистецтво.
– Правильно. Воно виявиться нашими талантами. За талант Костя Яковича.
– За талант!
– За талант!..
– Товариство! Чи ж знаємо ми, хто такий справді Кость Якович? Він надзвичайно скромна й скритна людина. А це вже й є благородна риса характеру великої людини. Однак, мені ще пощастило витягти у Костя Яковича кілька мимовільних зізнань, і тепер я глибоко переконаний, що Кость Якович – зовсім не Кость Якович, а справжнє його ім’я красується на картинах паризької виставки…
– Слава! За успіх на паризькій виставці!
– Слава!
– За успіх!
Сергій завжди одмахувавсь од свого таланту й успіхів, але так скромно, що не трудно було переконатись, що справжнє його ім’я лунає по всій Європі.
В приятельській компанії ореол Сергія розцвітав.