Невідомо, що легше!? Не раз доводилось заздрити вам і навіть тим, які спочивали влсе вічним сном. їхній вічний спокій не раз здавався нам — бажанням недосяжним. Наша сивина — це тільки далекий відгомін того, що довелось пережити"
Ця розмова Гірняка з Довженком відбулась в приміщенні Довженка по 2-ій годині ночі, коли він прийшов з праці.
* Українських Січових Стрільців.
Остап Вишня з онуками. 1956 р.
Тут Гірняк довідався, що син Остапа Вишні, Вячко, закінчивши 10-річку, прилюдно відрікся від батька, обзиваючи його контрреволюціонером.
Зустрівшися з письменником Юрієм Яновським, Гірняк сказав, що має лист до Рильського від Остапа Вишні. Яновсь-кий відразу змовк, слова Гірняка його ніби спаралізували. Після довшої павзи, Яновський сказав:
— Йосипе, ви знаєте, що Максим Тадейович тепер під слідством, більше половини року сидів у 1934 році в підземеллях ГПУ. Ми тут усі турбуємось його долею й оберігаємо від усяких ускладнень, котрих, як самі знаєте, — недовго чекати. Клопотання про Павла Михайловича може спричинити його приятелеві великі неприємності. Зрозумійте й не судіть. Я не посмію наштовхнути його на таку небезпеку. Йде не про мене, а про людину, котру любимо, шануємо й оберігаємо.
Всі розповіді про заслання і про обставини в письменницьких колах та взагалі в Україні показують той страшний жах і терор, що створили сталінські часи й непомильна комуністична партія. Тут, у вільному світі, багато людей розмахують своїм патріотизмом, критикують тих людей, що не повстали проти влади, що так ніби легко капітулювали, покорялись перед вимогами й тиском Москви. Та, справді, все те не так виглядає, як декому здається. Здесяткована, стероризована провідна частина зникала щороку, послідовно, і не було кому зробити якийсь спротив, протест, контракцію. А поодинокі протести гинули за стінами ГПУ, НКВД, КҐБ, і їх народ не чув.
Тож Гірняк розповів ще таємно про той лист Старицькій-Черняхівській, яка трималася ще мужньо, але й вона теж порадила не передавати листа Рильському. Йосип Гірняк, не ба-чучи виходу, знищив той лист. Цьому сприяло й те, що його знову почали викликати енкаведисти й допитувати про нього, про братів, та чи в нього самого не вивітрився його націоналізм. Але він їм відповів, що донощиком не збирається бути.
А лист знищив, бо кожного дня міг бути трус, і тоді справа могла б обернутися на гірше. До того ж і енкаведисти були обурені його поставою. Один з них сказав: "Видно, ті роки, що ви були на засланні, пройшли безкорисно ... Як видно, каміння, яке ви носили за пазухою, і далі там приховалось, щоб у слушний час жбурнути ним у серце радянської влади". І Гірнякові довгий час не хотіли міняти навіть паш-порта-
Ад^се й самого Максима Рильського, коли заарештували, то поставили перед ним руба: або смерть тобі, рідні і друзям, або пиши те, що накаже влада. І хоч Рильський і писав у поезії ... "Я б хотів у тиші над вудками своє життя непроданим донести", та йому, як і Остапові Вишні та багатьом іншим не пощастило здійснити своїх мрій. Влада нещадно ламала людські долі й характери, і не кожен міг жертвувати родинами, друзями і йти на страшні муки. Хоч поруч серед письменників траплялись і такі, що легко пішли на співпрацю і ставали слухняними виконавцями наказів згори, допомагаючи нищити своїх же колег. Таким був О. Полторацький, через доноси якого загинуло багато невинних людей.
Помер Остап Вишня (Павло Губенко) 28-го вересня 1956-го року в Києві. З того часу минуло 25 років. На терезах часу із талановитих творів, гуморесок і голої пропаганди все без-вартісне од віється й піде в забуття, а те, що зробив корисного в літературі, майбутнє оцінить. Остап Вишня — трагічна постать підрадянської дійсности.
ГУМОРИСТ І САТИРИК АНАТОЛЬ ГАК
(Спогад)
У грудні 1941-го року, коли я, промандрувавши за 28 днів 800 кілометрів, повернувся з німецького полону до Харкова, там, на мою радість, було вже кілька письменників. Одні потрапили до полону й, вирвавшись звідти, поверулись до своєї хати, інші переховались або пересиділи тихо під час організованої примусової евакуації з будинку письменників "Слово" та взагалі евакуації членів спілки письменників. Серед тих, що тихо пересиділи ті дні, був і письменник Анатоль Гак, що жив з дружиною на приватному мешканні в околиці Харкова, Панасівці.
Анатоля Гака я бачив не раз у клюбі письменників, або у видавництві, коли він приходив довідатися про долю своєї чергової книжки. Високий, міцної будови, спокійний, з типовими рисами людини селянського походження. Коли виступав з читанням своїх гуморесок чи фейлетонів, то сам не сміявся, як це було з Юрієм Вухналем, а зовні був ніби цілком серйозним, тільки очі горіли іскорками сміху.
Досі я був знайомий з Анатолем Яковичем лише офіційно, по роботі, а тепер пощастило познайомитися ближче. Він жив тоді на Пушкінській вулиці, і я іноді заходив до нього поговорити, поділитися новинами, що їх безліч приносила війна та обставини. Спільна доля, зацікавлення, однакові погляди на національне питання, на підрадянську дійсність, скрутні обставини — все це єднало і зближувало нас.
Але життя в Харкові виглядало дуже похмуро: зайнявши Харків, чімці в перші дні повісили па бальконах будинків понад 50 осіб — випадкових невинних людей, яких схопили на вулиці. Це була помста за те, що більшовицький агент підклав бомбу під Холрдногорський міст і трохи пошкодив його, а також була підкладена бомба ще десь. Це відразу показало всім обличчя нового окупанта, що діяв своїми методами.
Німці також забороняли довозити до міста харчові продукти, іноді не було ні води, ні електрики. Єдиною "оддуши-ною" в нашому житті був часопис "Нова Україна", що почав виходиш 10-го грудня 1941-го року, тобто на другий день після мого повернення з полону. Там уже друкувалися Олекса Веретенченко, Олекса Кобець (Варавва), Н. Щербина, Арка-дій Любченко, який уже працював редактором відділу літератури, науки й мистецтва. Після нього цей пост перебрав Юрій Бойко. Друкував свої фейлетони й Анатоль Гак. Це давало деякийсь заробіток і ґрунт до життя. Але загалом обставини для населення були нестерпними: багато вмирало від хвороб і недоїдання чи просто від голоду, особливо старші
Анатоль Гак
й безпомічні люди. Тому тисячі людей тікали з міста на села, а ще більше вирушало пішки на села по харчі. Мені самому чотири рази довелося мандрувати, особливо взимку, пішки, з санчатами аж під Полтаву, під Охтирку, чи аж до рідного села на Полтавщину. В цьому рятувала чи допомагала довідка БІД редакції німецькою мовою, ніби я вирушаю в ролі кореспондента, бо без довідки не завжди можна було вільно мандрувати. До того ж з довідкою можна було іноді проїхати, хоч на голій плятформі поїзда.
Довідавшись про мої мандри по харчі, одного разу й Анатоль Гак вирушив разом зі мною аж до мого рідного села в Зіньківському районі. Частково ми їхали поїздами, а від Охтирки чи Чупахівки мандрували пішки. Скільки ми розповідали один одному, скільки Анатоль Гак розказував про своє дитинство, про зв'язки і знайомство з молодим махнівським рухом, про їхні дії й події в житті Гуляй-Поля, що було центром махнівщини, що, коли б все те я міг записувати в дорозі, то була б теж добра книжка.
Та, нарешті, ми добралися до мого рідного села, де я не був уже 15 років. Вирушаючи з Харкова, ми взяли з собою невелику книгозбірню, більшість книжок привіз мій супутник. Крім того, я захопив 15 портретів гетьманів, що саме було випущено в Харкові. Це був подарунок для сільської книгозбірні.
Після напівголодного харківського життя ми відразу потрапили в інший світ: люди тут жили без великих турбот, що їх несла війна. Велике село, що лежало за 80 кілометрів від Полтави й 35 від Гадяча, не було пошарпане війною як інші, хоч і жило в напрузі, в очікуванні, що буде з Україною. Німці теж рідко заглядали до нього. А місцеві аматори вже готували до постави якусь клясичну п'єсу. На запрошення місцевого проводу, ми влаштували літературний виступ. Заля була переповнена людьми. Анатоль Гак прочитав свої гуморески та фейлетони, закінчивши "Сталінським сонцем", що слухачі сприйняли бурхливими оплесками. Після того я прочитав кілька своїх віршів.
Пізніше не один раз на життьовому шляху довелося нам разом працювати, жити чи мандрувати. У 1943-му році редакція "Нової України" змушена була переїхати до Полтави, а з нею і всі співробітники та кореспонденти. Тут Анатоль Гак (тепер уже як штатний працівник редакції), знову часто містив свої фейлетони та гуморески, а їх передруковували інші українські газети. У Полтаві після того, як німці розстріляли голову міської управи, українця-патріота Борковського, призначили на цей пост росіянина, колишнього офіцера з царських часів, Ґаланіна. В управі міста запанував російський дух і російська мова. Цим скористувався наш гуморист. У міському парку тим часом стояв цементовий пам'ятник Тарасові Шевченкові, якому під час боїв було надбито кінець носа. Це леї ко можна було полагодити, але управа тим не цікавилась. Тож у "Новій Україні" і з'явився фейлетон Анато-ля Гака: нібито наш Кобзар чекав-чекав, що хтось доліпить йому носа, але, не дочекавшись, пішов сам до управи міста. Став розмовляти: він їм "Як", а вони йому "Как"; він їм "Що", а вони йому "Что", так і пішов він, не знайшовши спільної мови.
Між газетою та управою міста виник конфлікт. Управа відразу звернулась зі скаргою до військової влади, до Гестапо. Авторові гуморески загрожував арешт. На щастя, за автора заступився цензор газети п. Ротермунд, і він був урятований.
Я в той час почав працювати в міському архіві при музеї Земства над фондом Кочубея, щоб щось написати з часів гетьмана І. Мазепи. Ледве я попрацював день, нотуючи про те, як писав Кочубей та його спільник Іскра доноси па Мазепу, як прийшла заборона, бо вони довідалися про мої зв'язки з "Новою Україною", а музей підлягав управі міста.
Та незабаром я теж мав нову халепу з місцевим русотяп-сгвом, подібну, як мав мій колега Анатоль Гак. Хтось мені сказав, що в одному з дитячих садків Полтави виховання провадиться російською мовою. Я швидко поїхав ТУДИ, щоб написати й ударити по тих русотяпах. До того ж я довідався, що керівником того садка працює дружина комісара, недавнього коменданта летовиша.