Бурдик відскочив, вступив ногою у купку, впав і розбив об'єктив.
Вони змушені були купити нову кінокамеру й більше цим не займалися. А Бурдик перемкнувся на малярство. Придбав собі фарби, етюдник, поставив його на кухні й виходив із неї лише до вбиральні та спальні. Завдяки посидючості він, одштовхнувшися від реалізму, засвоїв поволі всі звиви модернізму. День у день Бурдик під магнітофон вивчав крапки, лінії, плями та інтуїтивним шляхом пізнавав сутність кола та паралелепіпеда. Опанувавши цю геометрію, він мало не став засновником десятка нових для нашого мистецтва художніх напрямів — від розбризкування фарби з рота на полотно до стояння голяка замість скульптури. Якби він на тому спинився, то вже в сімдесят, десь так, сьомому році ми вийшли б на рівень Європи. Але він обрав інший шлях. Перескочивши через абстракцію, поп-арт, оп-арт, гіпер-, сюр— , а тоді й фотореалізм, він приземлився на ледь помітній межі, за якою дрижало ненароджене мистецтво нового тисячоліття.
Бурдик напружив зір, але в малярстві майбутнього не зміг вгледіти жодного з вивчених ним "-ізмів". Те, що він там побачив, ніде не квапилося, було змістовним і фігуристим. Не було там і колючого дроту, який відділяв би низьке од високого, а популярне від елітарного. А вся теорія зводилася до нехитрого заклику: "Маєш, що сказати — кажи!". Це Бурдикові дуже сподобалося, і, щоб першим ступити в нову еру, він заходився нищити загати між примітивним та вишуканим, ужитковим та забаганками.
Це йому вдалося. Але коли він, розчистивши руїну, взявся відтворювати перекручену вуличку о п'ятій вечора або незвичний ракурс власного обличчя, от тоді технічна наволоч — тобто прийоми, навички, матеріали й знаряддя — почала мстити Бурдику.
"Люди он роками вчаться, — бухтів весь цей техперсонал, — до спецшкіл ходять, гіпси малюють... А ти! Де ти пнешся?! Та тут, крім бажання, ще й хист треба мати!"
Але Бурдик вірив, що обдарованість його і без гіпсу виведе в авангард нового. Бо навіть якби він, покинувши все, навалився на техніку, то (він це підрахував!) на її засвоєння пішли б усі залишки цього сторіччя. Одне слово, рухатися йому треба було шпарко і навпрошки.
Усвідомивши це, Бурдик купив газету й побачив там фотографію залу засідань пленуму нашої партії. Він розбив фото на квадратики, проставив номери і переніс його (з газетним текстом довкола) на міліметрівку. Для того, щоб зробити з нього вишивку.
"Сам вишивай", — раптом стала дибки його жінка, коли він розповів їй про свій задум.
"Але ж я не вмію!"
"Навчишся".
"Коли? Ти що, не розумієш? Тут кожен день важить! Бо ось воно — справді нове слово! Сакральна сцена у вигляді подушки! Ми її знаєш, під що підкладемо? Уяви, що відтепер можна буде робити на пленумі! Це ж — неосимволізм! І психотерапія! Даю тобі місяць".
Дружина заплакала. Бо, поки Бурдик сидів на кухні й шукав свій шлях, вона, на додачу до піонерського палацу, за гроші писала курсові та контрольні заочникам.
"Як я могла, — ревла вона, — повірити тобі!"
"Як тобі, — обурився Бурдик, — не соромно!"
"Зараз, чекай, я тобі поясню, — заметалася по кухні жінка, — як саме мені не соромно!"
Вона схопила ескіз, тричі його зіжмакала і почала рвати зубами міліметрівку.
Бурдик, аби врятувати ескіз, дав їй ляпаса.
"Ти? — не повірила вона. — Мене? По обличчю?" І, замахнувшися рукою, копнула його коліном у пах.
"Ти? — не повірив Бурдик. — Мене? У пах?" І, коли біль ущух, кинувся на дружину, схопив її і притис до стіни. Заблокована з усіх боків, вона могла дістати його хіба ногою або потилицею, але він вчасно підставляв знизу коліно, а зверху плече.
Суд розлучив їх за другим разом. Але поновити свій пошук Бурдик зміг тільки тоді, як вони розміняли квартиру і він з половиною спільних книжок перебрався в комуналку.
Бурдик рятує мову
Але на той час і живопис, і графіка підостогидли йому. Він завжди шанував рідне слово, а після розлучення, нарешті, зміг зосередитися на спасінні шляхетної мови.
Почав він з того, що зняв заборону з літери "ґ", відновив репресоване більшовиками м'яке "л" та повернув самобутність усьому, що колись було перекабачено на московський кшталт — "хемії", "мапі", "військовику","соціяльному", "Гемінґвею" та "фльоті" тощо.
Звільнивши цих в'язнів, він вишикував їх і пішов воювати зайд, які обсіли і глушать наш квітник. Дісталося від нього як ляхам, так і кацапам, на місце яких він саджав наші, питимі й кукібні відповідники. Не "землянику" й не "трускавки", а "суниці". Не "білку" чи "вивірку", а праслов'янську "білицю". Складніше було з "бутербродом". Відкинувши його, разом із "канапкою" й "сендвічем", Бурдик спинився на "хлібі з маслом", як продуктивній моделі, але не знайшов, де встромити сир, ковбасу чи рибу, і відсунув цю проблему на сприятливіший час. Поморочився він і з "утєчкой мозгов", на яку не було управи. Зате породив "м'язобіль", як замінник ворожої нам "крепатури".
Бурдик збирав гарні слова як по книжках, так і з повітря, припадаючи вухом до кожного носія колись розлогої мови. У пошуках етнографічної сировини він блукав путівцями, заходив у села й просився під стріхи. Почувши мовну перлину, він крадькома заганяв її на папірець і ховав у кишеню, а вдома заносив у грубезний зошит, якого щодня прикрашав візерунками.
Щоби слова блищали, він час від часу виносив їх на люди і там провітрював. По гастрономах, кав'ярнях, крамницях, у чергах та транспортних засобах, наражаючись на опір зрадників-хохлів та колонізаторів.
Наприклад, мало хто з продавщиць розумів, що таке шинка. Чи кава. "Єт кофь, што ль? — перепитували вони. — Ась? Ну дик так і скажи! Зачєм іздіваішся, йопм?!"
Але він не давав їм послабки. Не боячись репресій, він у гастрономах питав, чому в них нема не "простокваші", а "кисляку", і не "вєтчіни", а "шинки". А в господарчих крамницях цікавився, коли, нарешті, до них завезуть вухналі.
"Кого-кого?" — перекособочувало продавця.
"Вухналі, — оголошував Бурдик для всіх, хто стояв поруч, — то є такі спеціальні цвяхи. Ними прибивають підкову до кінського копита або підісок до осі".
На кілька секунд усі нишкли. Тоді дехто гиготав, а дехто лаявся, хоча завжди лучалися й підпільні патріоти, які йшли за Бурдиком кілька кварталів, пересвідчувалися, що "хвоста" немає, і тисли руку.
"Молодець, козаче! — мало не плакали вони. — Хай знають, що ми ще не вмерли!"
Колись уже поночі він сів у метро і став мужньо, на весь голос, рідною мовою питати у пасажирів дорогу. Чим і привернув увагу кількох темних чоловіків у протилежному кінці вагону. Вони підвелися й зайняли сидіння напроти Бурдика. Кілька зупинок вони його оглядали й, мало того, обговорювали. Бурдик зиркнув на них і побачив, на кого несе його незбагненна доля. На рецидивістів, що пересувалися із зони в зону. Нарешті один із них, із пикою, об яку, мабуть, кришили цеглу, завис над Бурдиком і запитав його: "Ти хто?"
"Вас цікавить моє ім'я?" — запитав Бурдик.
"Нє. Ти баптист ілі нацаналіст?" — спитав рецидивіст.
"Нє. Ти баптист ілі нацаналіст?" — спитав рецидивіст.
"А для чого вам?" — не зрозумів Бурдик.
"Бо ми на тібя паспорилі".
"Як так"паспорилі"?"
"А так, що хто відгадає, той тебе і вжарить".
Бурдику обм'якли ноги. Але тут динамік оголосив зупинку. Світло блимнуло, двері розсунулися, Бурдик вискочив з пастки і біг обома ескалаторами, доки під арсенальською гарматою його не зупинив патруль, майор з двома курсантами.
"Буде безпечніше, — розміркував Бурдик, коли помив ноги, — нести слово не на майдан, де воно розчиняється й трощиться, а на папір".
Посеред ночі він прокинувся і пішов не до вбиральні, а на кухню. Там він випив півкухля води з крану й вирішив стати письменником.
Рішення це було невипадковим. Бо коли він копирсався в словах, то у деяких місцях прорвав поверховий російський шар, який, мов сажа, вкрив наші міста, і добрався до грубого українського материка. Бурдик був переконаний, що, якби йому вдалося прорити туди лаз, безцінна порода сама потекла б через нього нагору.
Розпочав він із віршів, у яких емоційно та пристрасно заявив: "Годі оспівувати свої чуття! Поезія — не онанізм!". Але ще більше Бурдика тягло до прози, стан якої його не задовольняв. Він став шукати причину і дослідив, що великий відсоток письменних людей мають звичку хапатися за ручку, ледь відчувши сверблячку. І це є помилка. Бо творчість — це немов зачаття, яке може статися за однієї умови — коли певний зміст знайде свою, для нього конкретно скроєну форму. Тоді вона, ця форма, сама потягне його де слід.
У світлі такого висновку він порівняв момент злуки форми та змісту зі статевим актом, занотував цю метафору і, замість рамки, оплів її давньослов'янським орнаментом.
Тепер щовечора він сідав за словники та свої мовні записи, витягав звідти добірні слова, щоб на ранок ліпити з них речення. Але, як він пересвідчився після першого ж ранку, чим пишніше слово, тим більше було в нього примх. Бундючні іменники вкупі з прикметниками мали звичку загарбувати цілі речення і від крапки до крапки чавили всі інші частини мови, а надто — дієслова. Тому будь-який сюжет, оплетений їхніми кучерями, вже на першому абзаці загусав і відгонив болотом.
Побачивши це, Бурдик покинув описи й узяв курс на хай і скромне, зате ворушке дієслово. Він став розробляти сюжет і настільки тим перейнявся, що з прози забрів у нетрі драматургії. І там він зробив одне відкриття. А саме: що відкривати нічого не треба! Бо все вже і так існує!
Скажімо, комусь запотребилося написати п'єсу. Замість вигадувати казна-що, треба взяти якусь ситуацію з життя (застілля, прийом до лав, сварку, весілля, гру в квача, у баби-куци або захист дисертації), щось, може, викинути, щось додати, десь трохи підчистити чи, навпаки, притрусити лупою — й тягти все це на кін.
Або ще простіше! Для чого далеко ходити? Бери будь-який власний органічний процес (засинання, дихання, травлення або ту ж саму ерекцію!), розбивай її на яви та дії — і ось тобі п'єса! З інтригою та мораллю.
Під цим кутом Бурдик оглянув своє життя, витрусив звідти усе, що знав про себе та про людей, і без зайвих вагань пересипав це в низку новаторських п'єс, оповідок та позажанрових текстів.
Спроба оприлюднення
Поки він естетично зростав, життя теж не стояло на місці.