Прекрасно видно все навкруги. По дорозі, за десять метрів від колії, цілі ешелони вагонів лежать перевернуті. Цистерни боком, з них уже давно пальне вигоріло. Де були колії, — величезні лійки. Вже там і колії прокласти не можна, отже, обвели її довкола ям.
І так ідеш — безконечно картина за картиною. Станції, одна за одною, вщент розбиті. Довкола самі тріски, а ще зосталося дві стіни кімнати, там повно пакунків. Так і стоїть, всі за них забули, нікому непотрібні. Колії тако-сяко направили й, покищо, якось проскакують поїзди.
От уже й до Полтавщини добралися. Хвалити Бога, поставили у колгоспі працювати: гній чистити, охороняти врожай. Саме жнива, косять три комбайни. Вранці почали, а увечорі прийшло розпорядження: знищити машини. За ніч уже й справилися. Порозбивали трактори, комбайни, порізали паси — завдання виконане. Вранці прийшло розпорядження: продовжувати роботу. Ну, та чим? Так хліб і зостався некошений, той буйний розкішний хліб, що незапам’ятно коли й був такий, хіба ще в тридцять третьому році. Звичайно, загинув, бо колгоспники не мають права до державного хліба.
Гнат зовсім позбувся рефлексій. Він автоматично нотує все це без жадних емоційних забарвлень. Наближення, віддалювання від фронту, близьке сусідство смертн, безладдя і сіпанина. Він усе це мов увісні бачить. Зняли їх загін, перекинули у другий колгосп, — там не більше порядку. Там уже всі засіки засипано хлібом, нема куди більше сипати, а до станції вісімнадцять кілометрів, машин нема. То насипали під відкритим небом. Дощ іде, хліб проростає. Голова колгоспу взявся за голову. За невивіз хліба — розстріл. Чим же вивезти? В кишені набирати? От Гнатові й усьому загонові робота: розгортати там, де проросло. Але вже половина його пропала.
Уночі ж треба цей хліб охороняти. Приходить ніч, приходять люди. Хто з мішечком, хто з возиком, хто з просьбою. Між охороною й злодіями запановувала цілковита згода. Беріть, люди, хто скільки зможе!
То вже заразом із хлібом яка жінка й поради попросить. Що ж воно тепер буде? Чоловік у армії, вона з трьома дітьми, куди його тікати? Кажуть, — німці ріжуть, вбивають... А куди вона з трьома дітьми?
Та Гнат же мобілізований, він на воєнній службі, охороняє соціялістичну власність від шкідників та розбазарювання, він не якийсь там саботажник і дезертир. Він добре радить!
— Я вам одно пораджу: запасайтеся хлібом, скільки можете, і ховайте його так, щоб навіть ваші діти не знали. Оце й усе, що можу я вам порадити.
— Ой, спасибі ж вам!
XXIII.
Сам Київ затемнений, але спалахи пожежі відбиваються на деревах, на стінах, на асфальтах. Десь чи на Теличці, чи далі горить? Може Дарницький ліс? Червона заграва пойняла пів неба. Кияни сновидами бродять по дворах, то знову лягають, то знову біжать надвір. Ну, де це воно так горить? Може й правду кажуть: цими днями в Києві буде бій?
Відблиски скачуть і по маленькій "емочці", що безшумно котиться київськими вулицями. Ніхто її не контролює, ніхто не питає перепустки чи паролю. Один тільки раз запитала якась дружинниця з протигазом: "Хто їде?" — "Свої," — обізвалося з машини. — "Нє відіш?".
Подекуди вона спинялася і люди в машині звірялися з пляном, присвічуючи собі нічним ліхтариком. Тоді можна було впізнати уніформу червоних ляйтенантів. Дивно тільки, що вони так мало обізнані тут, кожна дитина в Києві знає, де барикади-павуки заступили дорогу, а де можна проїхати, — вони перед кожним таким щось собі нотують. Говорили ж щось собі під ніс, майже пошепки.
Тільки раз розреготався один із них голосно на всю безлюдну вулицю. Машина зупинилася, той один вийшов і пильно почав приглядатися до якогось предмета, що стояв на краю тротуару. Чи не замасковані це міни? То ж кажуть, що більшовики підмінували вже все, що тільки можна було, їхні загони Протиповітряної Оборони день і ніч працюють, на кожному каблеві підвішують міну. Але чому так відкрито, на вулиці?
Та приглядається він, а то — дірявий нічний горщок, повний піску. От тоді й розлігся регіт на всю вулицю.
Вийшло ще двоє з машини, з вигляду червоні командири. Під намацувальними проміннями ліхтариків із загальної купи чогось невиразного почали показуватися: каструлі, виварки, відра, мішки з кольорових спідниць та інших лахів. Все це повне піску. Вдень воно, звичайно, мальовничіше виглядає на кожному розі, але ці нічні гості не могли б удень так вільно гуляти по місті, як уночі. Завдання своє, правда, і вночі вони виконують блискуче, навіть ось із такими розвагами. Ї йбогу, ці кияни гумористично й дотепно вміють готуватися до боротьби з пожежами від бомбардувань!
У веселому настрої поверталися німецькі офіцери із своєї нічної прогулянки по Києву, Роман Чагир, їх провідник, принагідно навіть уточнив для себе пару адрес, де йому треба буде побувати.
Якби то ті сновиди, що блукають неспокійно по своїх, відсвічених пожежею, кімнатах і дворах, знали!
XXIV.
Купка людей стоїть на взгір’ї Левашівської, де вулиця сторч падає вниз до Басарабки й відкриває далеку перспективу на Лису гору. Внизу широко стелеться долина, всієї й не видно за зеленими масивами шпитального парку. Сонце йде високо по-літньому.
Скільки не ходить тут Мар’яна, вона не може не постояти, не подивитися на цю прозорість. Але відколи це вже й інші милуються на красу Києва?
— Вони раніш продали революцію, закопали її, а тепер виїхали... — почула шматок розмови. — Хто зостався, — грудьми захищає, справжній пролетаріят, більшовики…
Мар’яна всміхнулася. Пролетаріят уже давно скасований офіційно, промовою Сталіна, нема вже його, бо мовляв, "робітнича кляса стала заможна". Робітник цей живе заднім числом.
А день такий мирний, розквітло-літній. Стрілянина з гармат починається над вечір, оті блиски таємничі без звуку, що мигають цілу ніч. Вдень же літня київська лагідна розкіш повітря примушує забувати, що ти в облозі. Можеш стояти і слухати про вилляті в каналізацію вино й спирт на лікерному заводі, про олію, випущену на землю… Слухати — і не чути. Ти — десь у прекрасному Ніде, із синявою, прозорістю, лісовою луною. Зозуля вдень кує.
Невже ж це цієї ночі по-особливому стріляло? Вікна дрижали. Здавалося, десь на Теличці. Вдень — не віриться.
— А це, по-твоєму, не паразити? Замкнув стару, хвору матір, не лишив нічого їсти та й виїхав. На сімнадцятий день хтось почув її стогін, зламав двері…
— Понакрадали та й повтікали, паразити чортові. Комуністи повтікали, а ти, Іване, на фронт!
Такого щодня наслухаєшся на вулиці, тільки стань десь.
Тарахнула зенітка, розмова урвалася. Тепер уже всі знов дивляться в небо, не задираючи голови, бо тут на взгір’ї ти — на рівні неба.
Там летить літачок-мушка, кругом нього кубляться хмарки-кульбабочки, спалахують вогники, — то зенітка обстрілює, чи що? Літачок-мушка зник, підлетів і сховався за хмарину.
В цей час глухо грюкає десь, хоч ще й день. Неначе велетенський сікач рубає, або рубель качає білизну, десь там за тими лісами.
— Вже кум стукає у ворота! — зауважив "справжній пролетар", не перестаючи розшукувати очима мушку в небі.
Але от біжить у долині ящурка-поїзд. Мар'яна ніколи раніш не звертала уваги на поїзди з Дарниці до Києва-Другого товарного. Але тепер... Тепер, у цю хвилину, літачок виринув із хмарки, блиснув проти сонця, спустився низько-низько над ящуркою, на поїзд посипалися вогні. Поки зібралися зенітки обстріляти, літачок зник у синьому етері. Поїзд став.
Та це ж — бомбардування поїзда, а не лялькова інсценізація, не театральне естетичне видовище! А Мар’яна от на ходу, наче буденну річ, побачила й пішла далі.
XXV.
Довкола величезної, на всю стіну, мапи СССР бігає один із наукових співробітників інституту і вивчає, як полководець, відстань між Ніжнім-Таґілом та Челябінськом, він здійснює в умі евакуацію, примірюється. Куди ж їхати? І нікуди не хочеться. Вже раз їхав та вернувся. І мусить. Бо як прийдуть українські націоналісти, то він — перший на мушці. Не забув він, не забули й вони про посмертний лист того самогубця-академіка, де виписане й його ім’я, ніби одного з винуватців самогубства. А тут уже припікає, знову вокзал забитий утікачами, по два тижні сидять люди на станції й чекають вагонів. Таки, мабуть, здадуть наші Київ, як тепер не виїдеш, тоді вже буде пізно. І от якраз є добра нагода. Приїхав уповноважений із Уфи, має забрати теплі речі для евакуйованих учених, бо в Уфі вже заморозки, а тоді вибиралися протягом двох годин на два тижні, про теплі речі не було й мови. Має вагон. Ну? Найголовніше — вибрати, куди їхати. Ніжній-Таґіл, чи Челябінськ?
Поміж столами чи в коридорах біля спорожнілих стендів і вітрин вештаються й інші співробітники науково-дослідного інституту, які патріотично всі в кишені мають "посадочні талони" на евакуацію, але ще не можуть виїхати в зв’язку з тим, що треба упакувати цінні експонати. Вони ніби працюють, а насправді просторікують та діляться новинами, це всі ті, що мріють зостатися. З цим вони й не криються. Без змови, але в порозумінні, не ставлячи ніяких крапок над і, всі вони дуже вільно почуваються.
Тому то пасувала так цьому товариству добре толерована недоговореність, мовляв, ми свої люди, енкаведе вивтікало, але не подумайте, борони Боже, що я чекаю тих поганих німців… Ніколи їх нога не буде в Києві!
— Я далекий від того, щоб ідеалізувати тих синьожупанників, зеленошличників та чорношличників, — каже один такий вчений посідач "посадочного талона", кілька раз заарештовуваний за український націоналізм, — але, звичайно, цікаво було б побачити їх тепер. Думаю, — не такий чорт страшний, як його малюють. Зрештою, до того не дійде, німців від Києва відженуть, і ми ще цієї осени може поїдемо в експедицію.
Вікна злегка дзеленчать від гарматної стрілянини на підступах до Києва, наче іронічна посмішка і рефрен до цих слів. Михайло Івашко, що вернувся таки з експедиції за своєю Славою і тепер має за нею їхати, її шукати, а вірніше, певний, що він її пізніше легко знайде, коли вже зникне фронт і кордон, а це буде дуже скоро, — він щиріший.
— Там бідні люди, де зайняли німці, — ні сірників, ні соли, тільки кури, та сало, та масло. А то, — більш нічого! І як вони там живуть? У нас в Києві просять, "купи!", та ніхто не хоче.
Обережний Семен Кучерявий все ж поправляє Славиного Мишка.
— Але я чув, що німці в Китаївському домі відпочинку науковців зробили погром.