Показуй свою знахідку.
— Риско,— вчепилась за рукав Крапка,— а чого ти мовчиш? Ви щось знайшли? Розкажи ж!
— В музеї побачиш,— мовила Риска і стрибнула в човен.
* * *
і
Хлопці наввипередки розповідали вчителеві про пригоду. Мікрон повів усіх до кручі, де знайшов кістки і порохівницю, спускалися і в підземелля.
До самого вечора під керівництвом Степана Даниловича діти оглядали, перевіряли все, писали листа до Києва, в Академію наук, просили прислати археологічну експедицію. А потім, потомлені, сиділи колом біля вогнища і вчитель пояснював усе побачене.
— Відомо,— казав він,— що острів Гілея був сильно укріпленим пристановищем козаків. Тут стояли в різні часи курені або залога козацька.
Дуже принадним був цей острів своєю неприступністю. Адже й зараз до нього не звідусіль причалиш.
Відомо також, що на ньому була глибока печера, яку козаки називали Змієва. Всередині вона скидалася на довгу вузьку нору і кінчалася глибокою ямою, з сухим піском на дні.
Якось козакам довелося скористуватися нею. Трапилося це так. Однієї зими татари вночі підкралися по льоду, перебили сторожу і вдерлися на острів.
Козаки міцно спали. Тільки в одному курені козак, якого за неймовірно швидку їзду на коні прозвали Летючим, помітив ворога і зняв тривогу. Козаки відкрили стрілянину, їх підтримали й інші курені, і ошелешені татари кинулись навтьоки.
А щоб надалі уберегти від такої напасті військову казну, всілякі військові папери, як ми кая^емо тепер — архів, побудували в Змієвій печері кам'яртицю та сховали все там. Кажуть, що пізніше в печері був монастир, але архів там продовжували зберігати.
І раптом печера зникла, слідів її не знаходили.
Почали говорити, що печера й монастир були десь на іншому острові. Яка ж доля спіткала це підземелля — оце й цікаво. Може, вчені дадуть відповідь.
— От і все, що я знаю,— завершив учитель.— А вигадки різні переказувати немає сенсу. їх треба спочатку перевірити. Ваша знахідка дуже цінна. Може, вона й дозволить дізнатись, що правда, а що просто красива легенда. Може, і партизани знали про цю схованку...
І хоч тема для розмови на цьому не вичерпувалася, хлопцям хотілося ще питати й перепитувати. Та день кінчався, а Степан Данилович ще по приїзді оголосив, що забирає їх до села.
— Досить партизанити,— жартома мовив він, але було ясно, що то наказ.
Вже з вигадського берега оглядались, як знову западала ніч над островом, як скупчувались над ним, затіненим останніми променями невидимого сонця, вечірні сутінки. І хоча острів, як і колись, зворушував їх казковою чарівністю, він пе полохав безвістю, не заворожував незвіданістю. Тільки ще більше вабив уяву, породжував бажання знати всю правду про людей, які своїм життям огрівали з давніх-давен рідну для них землю.