Джемма не тільки досить швидко відповіла, але й висловила кілька конкретних пропозицій. Перш за все запросила Соломію жити до своєї родини в Мілані, по-друге, вона вже домовилася з одним із найкращих педагогів Мілана Фаустою Креспі, до якої без солідної протекції нема навіть надії потрапити.
Коли батько повернувся, вона почувалася щасливою і впевненою, що все вже вирішилося.
— Тату, а якщо допомога буде, то коли її дадуть? Батько завагався.
— Сказали, що одпишуть додому.
— До Білої?
— Ні, сюди, на вулицю Домбровського... Антін, який якраз нагодився, всміхнувся:
— Але ж і настирлива ти, Люню.
— Якби я доброї натури була,— відказала Соломія, то вже й не жила б. Біда та люди мене давно б з'їли!
— Облиш, я пожартував, я перший ладен витерпіти все, аби ти вчилася.
— Мені, Антоне, не до жартів, хіба ти мислиш, що я не віддячу родині, як мені щось вдасться?
— Діти,— сказав старий,— аби здоров'я!
— Певна річ, здоров'я та спокій — найперш. Але щодо спокою... то татунцьо добре знає, що не там щастя, де воно є, а де нам здається.
Старий узяв капелюха, сказавши, що йде до родича, вуйка Дашкевича. Антін і Соломія дивилися йому вслід, і сестра, ніби виправдовуючися, сказала тихо:
— Кожен за своєю бідою не бачить, що робиться в душі іншого.
Старий вуйко Дашкевич таки позичив на своє ім'я гроші в банку, дві тисячі ринських, і Соломія почала збиратися до Італії.
Розділ IV
ОКУНЕВСЬКИЙ. Звідки у цієї бідної сільської дівчини бралося стільки сили? Де були джерела її мужності, що породжувала таку визначеність прагнень? Адже бідність батьків і відчуженість од свого класу не могли бути їй допоміжними. А поєднані з такими рисами її характеру, як незалежність, владність і прихована екзальтація,— з великою точністю заповідали їй безперечний, чисто людський крах долі.
І справді, що могло зупинити її надмірну чутливість у вік, коли любов видається такою самодостатньою, такою великою... Коли бажання материнства, закладене природою, серце недосвідчене — все так легко підштовхує на проторені стежки.
Що могло зупинити цей стрімкий лет метелика на вогонь?.. Тільки віра і розум! Соломія мала і одне, і друге.
Коли Антін після розриву Соломії із Зеноном Гутков-ським жартома запитав, чи не болить у неї через нареченого серце, вона відповіла на жарт вельми серйозно: "Я своє серце лікую головою". І вже в цій фразі є віра. Вона вірила у своє майбутнє і перш за все у свої здібності. Тому немає нічого дивного, як з погордою відкидала те, що життя прибивало до її берега. Його дари не були варті майбутнього Соломії. Вона знала ціну скарбові, яким володіла, їй виповнилося двадцять, коли були написані ці рядки: "Не вмію Вам навіть за це гарненько подякувати, хіба
що Вам колись заспіваю пісню... і в такий спосіб віддячу Вам за Вашу ласкавість до мене, оскільки я над усе в світі люблю спів, тож і уділю Вам усього серця і душі свого скарбу".
Соломія тоді не знала про роздуми Поля Валері і невідомо, чи погодилася б з його словами: "Чим є для певного художника його робота? Пристрастю? Розвагою? Засобом або ж ціллю? У одних вона править життям, в інших зливається з ним. Слідуючи за своєю натурою, одні легко переходять від роботи до роботи: рвуть або збувають і беруться до іншого; ті, навпаки, вперто шукають, переписують, гноблять себе; вони не здатні вийти з цієї гри, вийти за коло своїх невдач і перемог: це — гравці, які весь час подвоюють ставку часу і волі".
У Соломії життя злилося з прагненням, а прагнення визначило життя. її віра у своє покликання, свої спроможності завжди лишиться непохитною. І — плідною. її не зломить жодна втрата в житті, бо те, що називають втратою, для неї могло означати тільки одне: пропав голос. Все, що вона набувала в звичайному житті,— повністю віддавала в мистецтві, і все, чим вона жила в мистецтві, було її найдорожчим життєвим надбанням. Вона вчила себе сама і вчилася у всіх.
Окуневський відіграв помітну роль в її житті не тільки тому, що, можливо, вона його любила.
Щоб зрозуміти тогочасну Соломію Крушельницьку, варто на хвилину уявити ту міщанську атмосферу реальних стосунків, які панували в галицькому суспільстві, а відтак принадність новітніх ідей емансипації, соціальних перетворень, які, безперечно, зробили значний вплив на формування її світогляду.
Різко відмовивши Окуневському, Соломія втратила б право на зустрічі з ним, а, погодившися на заміжжя, втратила б майбутнє. Соломія вагалася, і те й інше було їй необхідне, і врешті невизначеність певний час зберігалася. Вважатися нареченою Окуневського — отже, мати оборону. Вона для всіх тоді не просто "дівчина, що шастає по сценах", але "порядна" дівчина, яка має нареченого. Не рахуватися з цим було б нерозумно. І хоча Соломія не була холодною прагматисткою, не була здатна важити почуттями, однак мала обдаровання рідкісної якості. Вона вміла бачити будь-яку ситуацію збоку, з погляду інших людей, мала силу волі, щоб керувати своїми вчинками, не забуваючи про свою найбільшу мрію, мету свого життя.
3 5-1437
65
Поза всяким сумнівом, Соломія була щирою з Окунев-ським, прихильною до нього, не байдужою. І тому її поведінку несправедливо було б трактувати як надто передбачливу і розважливу. Для неї існували і зустрічі під зорями, і срібний слід місяця на воді. Вона мріяла про руку, на яку могла обпертися, про душу, якій можна довіритися, про вчителя...
Вона часто думала про Окуневського, їй було приємно і надійно з ним, їхні розмови допомагали Соломії пізнавати світ.
Останні тижні роботи у Львівському театрі Соломію не полишало відчуття піднесення, радості і якоїсь заповзятої впевненості в тому, що їй вдасться у житті зробити ще дуже багато. А про свої почуття Окуневський більше не говорив. Усе залишалося непевним і напруженим.
Соломія боялася втратити, можливо, єдиного друга. І то були не просто порухи дівочого серця. Тоді ж вона писала в одному листі: "Я добре знаю, що таких людей, які б мали нахил до уділення своїх знань, не дуже багато, і я відчуваю до них велику шану. Поминаючи мого батька та брата, першим моїм просвітителем... котрий з задоволенням уділяв (і тепер уділяє, помимо того, що часово стратив критичне відчуття до мене) світла знання і навчив мислити, був і є доктор Окуневський..."
Доктор Окуневський був одним із тогочасних інтелігентів, які замолоду прагнуть суспільних реформ, а в зрілому віці цілком добре пристосовуються до існуючого становища. Подібну метаморфозу пройшов і Окуневський, який починав як радикал, а потім заявив на одному із з'їздів про свій відхід від радикальної партії. Цим і визначається негативне ставлення до нього Франка, Павлика і досить іронічне — Василя Стефаника.
У роки Соломіїної молодості, а може, під впливом дружби з нею він намагався бути розкутішим у своїх громадянських поглядах* Його родина для тих часів була незвичною і передовою. До неї належали письменниця Наталя Кобринська і Софія Окуневська, батько якої був братом Теофіла Окуневського і людиною цікавої долі. Він закінчив теологічний факультет і був священиком у селі, мав дружину і маленьку дочку Софію. Раптова хвороба і смерть дружини призвели його до такого розпачу, що він відмовився від священницького сану. Згодом закінчив медичний факультет і поїхав працювати на
Буковину до Кімполунга повітовим лікарем. Там і познайомилися Ольга Кобилянська — майбутня письменниця і Софія Окуневська — перша жінка-лікар на Західній Україні. Про неї, вродливу і непересічну, у своїх спогадах дуже тепло згадує Ольга Кобилянська як про свою першу вчительку мови та літератури, під впливом якої вона почала писати свої твори українською мовою. Софія Окуневська скінчила медичний факультет Цюріхського університету.
Ще один брат, Ярослав, став відомим на той час моряком. Написав про свої мандри кілька книжок.
Безперечно, Окуневський мав вплив на становлення життєвих поглядів Соломії, та тільки доти, доки... Соломія не звернулася з проханням бути її вчителем до Михайла Павлика. А вчинити так запропонував їй Теофіл Окуневський.
Він добре розумів, який шлях обрала собі молода артистка, і знав, що на цьому шляху немає місця для нього. Та все ж сподівався, що переможе, або чекав, доки щось таки вирішиться. Собі він бажав політичної кар'єри, отож не міг не знати, що на жодну серйозну посаду, маючи дружину-співачку, претендувати не може. Тодішня Галичина, в якій гинули і більш сильні та стійкі люди, зігнула б його в баранячий ріг своїми лицемірними розмовами про те, що випадає і не випадає робити.
Перед від'їздом Крушельницької до Мілана між ними нічого не було з'ясовано, хоч Окуневський не приховував свого негативного ставлення до Соломіїного рішення, а коли проводжав її на вокзал, то не сказав їй ні словечка, тільки поцілував косу і пішов геть.
Частина третя
ІТАЛІЯ
Не зводьте пам'ятників. Хай для слави троянда тут щороку розцвіта. Бо то Орфей...
Райнер Марія Рільке (Переклад Миколи Бажана)
Розділ І
МІЛАНСЬКІ СВІТАНКИ. Восени 1893 року Соломія Крушельницька поїздом Львів — Відень — Мілан вирушила до Італії. їхала тільки вчитися, а насправді зв'язувала довічний вузол між своєю долею і цією країною.
Вона кепсько запам'ятала дорогу зі Львова, тому що батько, який її супроводжував, був дуже стомлений і вона мусила ним опікуватися. Пізніше, коли він відпочив, вони удвох сприймали радощі дороги. А вона справді була чудесна. Дивлячися вдалину, Солошка забувала, який важкий, а може, невдячний труд чекає на неї. Що ж, врешті-решт праця ніколи не була для неї ні карою, ні тягарем. Працювала, бо тільки так відчувала себе потрібною і впевненою. Серце Соломії, здавалося, билось у ритмі вагонних коліс. Все буде гаразд, все буде гаразд,— відстукували колеса, і вона підспівувала їм. Поїзд часто пірнав у тунелі, під Альпи. Пейзажі навколо були такими барвистими і соковитими, що нагадували вишиванки. Картини за вікном щоразу мінялися: сніжні вершини гір, зелені полонини з білими отарами овець, немов розкиданий сніг.
Вночі була остання зупинка перед Міланом — таємнича і знаменита Верона. Чи можна було втриматися? Залишитися біля вікна? Звичайно ні, і Соломія, накинувши на плечі величезну карпатську хустку, вийшла з вагона.
Крім залізничників, на пероні не було жодної живої душі.