Усяким!
— Ну... а воно? — коротко й суворо запитав Писаренко.
— А воно здебільшого сіре, вбоге, одноманітне... І дуже часто брудне, мізерне...
— Так... А що ж саме звеш ти особистим життям? — ще холодніше допитував Писаренко. Він одійшов до вікна й дивився звідти на Івана Семеновича так, мов стояв той десь далеко-далеко і Писаренкові важко було його розпізнати.
— Що не назви — однаково,— досадливо відмахнувся Іван Семенович.— Те, що й ти... Все, що кожен з нас переживає окремо й незалежно від инших... Все, що, так чи инак зовні виявляючись, становить мій особистий — ні для кого, опріч мене, не потрібний і не цікавий побут... О! Побут,— зрадів він щасливо знайденій формулі.— От до нього-то приглядаючись, і бачу, яким убогим і неохайним особистим життям живе кожен з нас... І це болить, розумієш ти, болить мене,— мов з болю зубного закрутив він головою.— Тут неув'язка якась... Розбіжність... Як же так! Ми от спільно будуємо для всіх новий світ, хочемо, щоб було всім світле, вільне, гарне життя, а кожен з нас терпить круг себе сірість, нудоту, бруд... Як же можу я будувати для всіх щось прекрасне, коли не стає мені снаги чи волі створити щось бодай пристойне для самого себе... Ти от, наприклад,— ступив він до Писаренка.— Да, ти! Ти ходиш коло мистецтва, тобто того, що, може, найбільше людям життя прикрашає, коло естетики, чорт тебе забирай! А якої ж краси ти можеш навчити людей, коли тобі байдуже, що живеш ти в такому барлозі,— повів він рукою по кімнаті— Коли в тебе цікаві прекрасні, може, безсмертні книжки валяються поруч брудної білизни...
— Та це не тільки ти,— заспокоїв він Писаренка, що стояв, згорнувши руки на грудях і закусивши нижню губу.— Всі ми однакові. Будуємо велике життя для всіх, говоримо про новий для всіх побут, а неспроможні збудувати й малого для себе, живемо, мов на пересадці або на заїзді... Так, аби...
Іван Семенович помовчав з хвилину і, подумавши, що саме тепер добре було б йому випити холодного пінявого пива, підступив до Куниці.
— І всі, як і ти, говорять, що нам і не личить про це думати... Як не личить? Тобто нехай усе так і йде, так нехай і тягне кожен з нас у нове життя, новий побут усю ту гидоту, що на нас понаростала? Та з чого ж, як не з ти-сячи тисяч маленьких окремих побутів складатиметься один великий — новий? А? Ти ж не забувай і того, що на нас вчаться инші, молодші... А чого ж ми навчимо їх своїм прикладом?..
І, помічаючи, що починає говорити словами Сквирського, сам дивуючись, що так запали йому думки цього завсігди напідпитку інженера, журився вголос про великий злочин і гріх — не будувати своє життя, а безпорадно кидатися в його безупиннім, шаленім потоці. А саме це й можна сказати про кожного з них... Всі вони живуть випадковим, тим, що дається найлегше, часто їм непотрібним і ворожим... От хоч і в коханні, наприклад, в цьому найскладнішому й найінтимнішому прояві індивідуального життя, що не менше за инші чинники впливає на форми побуту...
І, наче забило дух йому, замовк і дихав важко й схвильовано. Сіра тиша розпишалася кімнатою. Чути було лише, як порипують стиха черевики Івана Семеновича та чийсь притишений голос за стінкою наспівує з притиском під бренькіт гітари:
Сиграйтє мне паж-жалуйста разлуку, Знать, мілую другую он знайшол...
— Тек-с...— немов прокинувся Писаренко.— Поговорили...
І, дивлячись собі під ноги, промовив шорстко й зло:
— А ти справді-таки хворий... Та тільки помилився професор: не та в тебе недуга...
— Кінчай,— опустив важкі, набряклі повіки Іван Семенович і, наче пірнаючи кудись глибоко, стомлено опустився на провалену канапу поруч Куниці.
— Зміщанюєшся,— спокійно промовив Писаренко і, як після допиту, почав згортати якісь папери на столі.
— Ну, от...— піймав себе за лівого вуса Куниця й, скосивши очі, пильно роздививсь на його руді кінчики.
IX
Почуваючи, що радіє він близькій відпустці як порятункові, як чомусь такому, що розв'яже нерозв'язний вузол в його житті, тамував Іван Семенович свої думки про це, гнав їх від себе клопітною й безнастанною працею. Короткі зимові дні просиджував у заводській Управі за справами складними й відповідальними, кожної дрібниці сам доходячи; довгі вечори нарадам та комісіям віддавав... І коли випадала хвилина вільна, тішив себе солодкою втомою та думками про близький відпочинок, звичайний відпочинок, якого заслуговує й потрібує всякий сумлінний робітник... І працював ще запальніше, сам стомлюючись і инших знесилюючи...
— Пізнаю вас,— сказав йому Звірятин після одного засідання і хотів ще щось додати, але ж тільки широко розвів руки й низько схилив голову — ти переміг, мовляв.
Скупо посміхнувся йому Іван Семенович і промовчав, ледве стримуючись, щоб не сказати зловтішно: "А ви вже раділи, мабуть, що розкис Орловець?.. Поспішили, голубчику..." І пішов з кабінету.
Звірятин пропустив його нанеред і, йдучи на крок ззаду, півголосом вуркотав ласкаво й задумано:
— Да, пізнаю вас, товаришу Орловець... Пізнаю і дивуюся. Так працювати не всякий зможе. Не всяке й здоров'я витримає, не всякому й нервів вистачить... Та й вам би слід поберегти себе, вельмишановний,— так і перевтомитися легко.
І враз, майже поклавши своє підборіддя на плече Іванові Семеновичу, спитав грубо й насмішкувато, в самісіньке вухо слова вкидаючи:
— А що це, вельмишановний, не видно вас ніде — ні в опері, ні в Ірини Бдуардівни? Біса борете?
— Що? — круто обернувся до нього Іван Семенович.— Якого біса?
— А такого...— вихнув Звірятин широкими стегнами своїми і, взявши Івана Семеновича під руку, повів з Управи.— А такого, дорогий мій директоре,— буржуазної спокуси уникаєте... Ірини Едуардівни, громадянки Завадської! Тихше, тихше, вельмишановний! Не треба так дратуватися,— затримав він руку Івана Семеновича й обережно звів його з ґанку.
— А вона не раз питала: що це не видно вашого принципала,— солодким шепотом звірив він високим грудневим зорям.
— Та брешете ж ви! — тоскно вигукнув Іван Семенович.— Не питала вона про мене...
— А вам би хотілося, щоб спитала? Дуже хотілось би? Ну, признайтесь, що дуже! Признайтесь, вельмишановний!
— Слухайте, ви! Звірятин! — спинився Іван Семенович серед тихого управського двору.— Якого вам чорта, скажіть мені, треба від мене?
— Що мені від вас треба? — перепитав Звірятин, старанно вдягаючи рукавичку.— Аж нічогісінько, вельмишановний.
— Як-то? — розгубився Іван Семенович і вигукнув з люттю: — То чого ж ви плутаєтеся в моє життя! Чого липнете ви до мене? З якого права?
— Фе, вельмишановний, "плутаєтеся", "липнете"... Фе...— застібнув нарешті рукавичку Звірятин.— І не плутаюсь я, і не липну... Я спостерігаю! — по складах вимовив він і, запалившись, заговорив схвильовано й щиро.— І спостерігаю з приємністю і з злою радістю... Да! От корчитесь ви — а ви ж таки корчитесь, да! — рештки сил, останню певність втрачаєте,— а я радію. Да, радію! Я придивляюся до вашого життя — і радію, бо воно метаться на вас за мене... За всіх, таких, як і я... За ваших ворогів, чорт візьми!
Він набрав повні груди холодного повітря й закашлявся. Поправив кашне і говорив уже спокійніше:
— Ви і ваші товариші не тільки ненавидите нас, рештки буржуазної інтелігенції, неп, чи що,— ви не тільки ненавидите нас як своїх класових, по-вашому, ворогів, ви ще й зневажаєте нас... Розумієте, зневажаєте! — процідив він крізь зуби.— В очах ваших — ми... виродки якісь, гниль, якийсь абсолютний пасив... А ви, мовляв, усе... Ми, виходить, не тільки ваші соціальні вороги — ми цілковиті ваші духовні антиподи... То як же не радіти мені, коли один з вас — ви, ви, вельмишановний! — при першій зустрічі з нашою жінкою, з жінкою нашої культури втрачає грунт під ногами... А ви втрачаєте його!
— Так от воно що...— хрипко видушив з себе Іван Семенович і, взявши міцно за руку Звірятина, кинув:
— Ходімте!
Коли темними кімнатами, натикаючись на меблі, привів його до свого кабінету й засвітив під зеленим дашком лямпу на столі, сказав Звірятин спокійно:
— Ви дозвольте, вельмишановний, не скидати пальта... Адже наша розмова недовго триватиме — все ясно. Принаймні мені,— додав він і, запалюючи цигару, з неприхованою цікавістю оглядав кімнату.
— Незатишно живете,— з гримасою процідив він крізь дим у замислене і бліде обличчя господаря, що, теж не роздягаючись, сів проти нього.
— Пусте,— важко відказав той.— Я не для цього привів вас сюди>"
І однотонно, немов телефонограму диктуючи, запитав:
— Так, по-вашому, я втрачаю грунт під ногами?
— Безперечно, вельмишановний! Ви й самі це добре тямите, тільки ж боїтесь признатися в цьому.
— Да? — постукав пальцями по столі Іван Семенович і, скрутивши грубу цигарку, прихилився до Звірятина.— Дозвольте вогнику!
Сиділи один проти одного, мовчки пихкаючи клубами їдкого диму в тиші зеленавого світла настільної лямпи. Потім, допаливши цигару, сказав Звірятин:
— Ну-с, я піду, вельмишановний?
— Ідіть,— стомлено підвівся господар і, тихо порипуючи черевиками, провів гостя до передпокою.
Там, уже тримаючи руку на клямці, сказав Звірятин:
— Так-то, товаришу Орловець... Так-то...
І, ніби погоджуючись з ним, відказав той зажурено й розгублено:
— Так-то...
І, не попрощавшись, вернувся до своєї кімнати.
Ранком не пішов до Управи, а, задуманий і неуважний, ходив по заводі, уникаючи розмов і поглядів; потім, обминаючи управське подвір'я, вийшов за ворота й, не поспішаючи, мов неробочого дня гуляти вийшов, пішов у протилежний від міста бік, туди, де за низькими заводськими склепами синіло широке зимове поле. Колючий вітрець, плачучи в телеграфних дротах тонко й жалісливо, змітав придорожній сніговий порох — здавалось, куриться в далечині поле, стелеться по нім вихрастий синюватий димок...
Коли скінчився останній паркан і з усіх боків попливла на Івана Семеновича біла і рівна далечінь, спокійніше засотались йому думки. Власне, не було думок, а тільки одна безконечна і невиразна, що плутається йому ще від учора, крізь цілісіньку ніч безсонну... І тільки тепер, на холодному вітрі, перестала вона вихратися й розтікатись, а, немов змерзнувши, зіщулилась у звичайні, як всі инші, слова...
"Значить, брехня? — сам до себе промовив Іван Семенович, наче до чужого голосу прислухаючись.— Значить, дурив самого себе? Може, й відпустці радів, як утечі? Утечі від самого себе?" — криво посміхнувся він в ріденькі свої біляві вусики.
І, знову пригадуючи свої останні дні, розмови і зустрічі, розумів себе до найдрібнішого відруху: полохається він — безсилий і самого себе непевний — чуючи небезпеку, що в нім самім і зароджується; жахається — і боїться собі та иншим у цьому признатися, бреше й инших замість себе винуватить...
— Будівник!..