Не каявся б... А що нового?
— От хочу виставу робити... — відповів Володько. Йшли поволі до вулиці.
Сергій здивувався.
— Ти? — крикнув він.
— Я. Розуміється. А ти також... Притягни інших хлопців. Потребуємо хору.
— Це було б діло,— зазначив Сергій.— Тепер думаєш робити? — запитав він знову, ніби не вірив.
— Ну. Думаю тепер. Я вже все обдумав. Потребуємо хору. Хто тут добрі співаки? Антін? Ще хто?
— Є досить. Тільки, чи підуть? Десь скоро мають вернутися з війська Йон, Демид та Ілько. Сама артилерія. Баси. Ну, нічого. Я цього допну, — додав він по короткій надумі.
Поки дійшли до дерманських хуторів, справа була обговорена. Повернули назад. Володько мав багато що розповісти своєму приятелеві. Дійшли аж до церкви. У Левинських світилося, і Володько відважився вступити до них, незважаючи на час.
Його дуже радо зустрів Роман, одначе він хотів говорити з панною Ольгою. Тимчасом усівся в їдальні, де світилась на столі мала нафтова лампа. По часі увійшла панна Ольга. Була у квітчастому шляфроці, коси не заплетені, тільки зв'язані на потилиці стрічкою.
Обережно почав говорити про своє підприємство.
— Я ще ніколи не грала на сцені,— казала панна Ольга. Вона віднеслася до цього поважно. Володькові не тяжко було вмовити їй, що грати на сцені зовсім легко. Це ж цікаво, ні?
Прийшов зі школи пан Гліб. Довідався в чім справа й підтримав Володька. Панна Ольга погодилася.
Потім усі пили чай. При цьому ціла родина поважно обговорювала справу вистави. Кожний щось пропонував своє, один тільки Саша мовчав і не втручався до цього.
Пізно вночі Володько вернувся додому. Мав добрий настрій. Йому здавалося, що починає жити. "А можливо, й піде! Чому б не пішло?" — говорив собі. Уявляв усе наперед. Сцену, декорації, артистів, публіку. Маленьке це діло, але все ж таки... Таж це село стоїть на цьому місці багато століть... А чи бачило воно у себе театр? Ніколи. І от приходить Володько, починає думати про це, шукає людей... Це ж дуже цікаво. Зводити тих людей, вибирати з них кращих і казати:
от ти роби так. А ти знову так. Всіх стягати, всіх... Ставити їх на їх справжньому місці, вчити говорити правдиві слова, ще нечувані тут і небувалі...
Така справа захоплювала Володька. На другий день говорив з панною Розою. Її не треба було вмовляти. Накинулася сама, бо їй так смутно у дядька. Вічно тільки сяде, виставить черево й сопе. А яку дістане роль? Володько сказав:
— Матір.
— Матір? Стару? — перелякалася Розочка.— Я ж молода.— Образилася. Володькові щось треба казати.
— Матір найпочесніша роля в життю,— сказав Володько. Хотів ніби жартома, але вірив у свої слова,— Це досить тяжка й відповідальна роля. Це одна з головних. Там є ще дочка, але що дочка. Мізерна ролька... — і Володько забожився.
Все-таки Розочка погодилась.
За пару днів усе полагоджено. Пан Гліб відпустив у школі своє помешкання. Хотіли клас, але класу не можна. На такі речі класу не можна дати. Обійшлися без класу. Почалися проби. Одночасно стали говорити по селі про "кумедію". Чутки добігли до Андрія Андрійовича Рони. Як можна, що його не запросили? Це дуже дивувало пана Рону. Одного вечора сам прийшов і запропонував свої режисерські послуги.
І це було до речі. Сам Володько не зовсім добре справлявся з цим.
Пан Рона вже поважний пан. Він був у Києві, Петрограді, Москві. Він мав знайомства з відомими артистами. Він сам грав і навіть сам писав п'єси. Нарешті, у нього на носі пенсне... Володько навіть здалека не міг рівнятися до пана Рони. Андрій Андрійович одразу все перевернув по-своєму. Того поставив там, того там. Той мусить говорити так-то, робити такі-то рухи. Кожний голос має своє місце. Розуміється...
І справа пішла.
Кожного вечора в кімнаті пана Гліба повно молоді. Світиться велика лампа. Вікна завішені. Зі стіни дивиться Шевченко...
Надворі дощ і темно... Зовсім темно, хоч око виколи... Західний вітер нагнав повно хмар океану. Полився нудний дощ. Поля розмокли, дороги розмокли, стріхи розмокли. Дим не піднімається догори, а котиться по мокрих стріхах, по зболоченому подвір'ю, по костриці на городі. Ворони сумно чистять свої дзьоби, зрідка невдоволено крякають і перелітають з города на город. Горобці зашиваються під стріхи й так мовчки сидять, мов покарані. Собаки по ночах виють з нудьги. Одні п'яниці розкошують у такі дні. Цілі довгі вечори просиджують у Габеля, а, вертаючись додому, виспівують "голоту" або "прощай ти, город, прощай, Кавказ..."
Цієї осені по селі йде чутка: будуть театри. Так. Будуть театри. Чутка перелазить з хати до хати. Сьогодні тут, завтра на другому кінці, під Одерадівкою. На всіх вечорницях, у Габеля, у козака. П'яні й тверезі — всі гуторять про театри. Кажуть, ніби переодягнуться й будуть говорити до ладу, і все смішне. Нікого тепер не впускають до школи. Кожного вечора там люди під вікнами, але до середини не пускають. Готуються...
До Матвія та чутка давно дійшла, але він довго мовчав. Володько до цього часу сидів дома, а тепер зникав кожного вечора. Дощ не дощ, болото не болото, а він іде. Коли вертається, ніхто не чує. Це не по-господарському.
— Знаєш що? — заговорив одного разу батько.— Ти вже виріс і маєш свій розум. Театри театрами, але господарство перва річ. Кажу: не забувай господарства... Он, кажуть, поліція вже розпитувала про тебе... Це казав козак...
— Ви боїтесь поліції? — запитав зненацька Володько. Матвій збентежився.
— Ну... То ні... Але... Володько перебив старого:
— Тату. Я знаю, що роблю.
На цьому їх розмова скінчилась. Матвій відійшов. Пробувала ще говорити мати.
— Завжди не сидів, завжди шукав на себе лиху годину... А прийдуть, а заберуть тебе...
— Не прийдуть і не заберуть. Не бійтесь,— коротко відповів матері. А сам ішов далі. Не мав часу на довгу розмову. Жив. Був між людьми. Чув і бачив їх. То в Левинських, то в Сергія. Говорив, говорив, говорив. Сперечався з паном Глібом, повчав Сергія, грав роль Тимоша, співав "Ой, що ж то за шум", сміявся, танцював з панною Женею, що недавно приїхала гостювати до Левинських. Ольга вмовила її, і та приїхала.
Часом заходив до Андрія Рони. Пили чай і розмовляли про Ібсена. Потім переходили на політику. Рона переконує, що треба владі скоритися. Влада є влада. Дурна чи розумна, але влада. Але, розуміється, не можна зложити руки й сидіти. Треба робити.
Володько має на ці речі свій погляд.
А проби йдуть. Скоро вистава. Треба від староства дозвіл. Написали прохання, приложили марки, Володько випросив у батька коні й поїхав.
Староство. Червоний, поверховий будинок. Над дверима овальна вивіска, орел і напис. Вузький коридор, направо двері, наліво двері... Просто сходи на поверх. Прохання приймають на поверсі. Там молодий пан у френчі. Довгі ноги, руки, пальці... Володько подав йому прохання. Той подивився й по часі сказав:
— Мусите додати до прохання два примірники п'єси.
— І більше нічого? — запитав Володько.
— Нічого.
Володько побіг до міста, обпитав у всіх книгарнях, чи не можна купити два примірники п'єси. Не знайшов. Прийдеться ту річ два рази переписати. Від'їхав додому, взяв собі на допомогу Романа й за два дні знову з'явився у старостві. На цей раз пішки.
Ага. Це він. Добре. Прошу почекати внизу до другої години, поки пан староста розгляне ваше прохання й накладе резолюцію.
Володько сходить вниз і чекає. Почекальня досить йому відома. Чекав тут аж три дні разом з батьком і матір'ю, коли перед роком му сіли брати легітимації. Велика, простора, з поганим, недокінченим помостом кімната. Навкруги брудні, недбало зроблені й небарвлені лави. Двоє дверей, наліво й просто. Двоє великих, барвлених червоною барвою вікон. На стінах оголошення про недавно розстріляних бандитів, великий державний орел і портрет начальника держави в мацєювці та сивому вояцькому френчі.
На всіх лавицях сидять люди. Багато з них не мають де сісти, через те стоять, а невибагливіші сидять просто на затоптаній, брудній долівці й сумно дивляться перед собою. З тих чи інших дверей час від часу виходять урядовці, проходять через почекальню й зникають у інших дверях. Часом когось покликають. Тоді з тих дверей, що напроти, виходить молодий, у сірому одязі, зо шрамом на чолі панок, дивиться насупленими очима по кімнаті й кличе. Хтось, десь встає, двері зачиняються, і по часі виходить знову. Вигляд його сумніший від осінньої ночі. Він щойно був у карного референта пана Ліванського. Входять нові люди. Ось привели поліцаї юрбу закордонців. Піймали їх на кордоні, коли переходили купити сірників, мила чи солі. Всі обідрані, виснажені. Ноги, здебільша босі, дивляться навкруги розгублено, дико.
Всі, хто тут не є, так само як і Володько, чекають до другої години, щоб дістати резолюцію від пана старости. Дехто тяжко зітхає, ось там тихо плаче старша жінка, тисне в собі кожний звук, тільки сльози не в стані затиснути. Витікають з глибоких, запалих очей і течуть по щоках. Вона вже навіть не підтирає їх.
Час тягнеться поволі, ліниво. Ті, що стоять (а між ними й Володько), переступають з ноги на ногу або виходять, щоб трошки пройтися.
У дві години у дверях з'являється карний референт з цілою купою паперу в руках. Починає читати вироки. Піднімається плач, крики. До діла приходять поліцаї і відводять кого треба.
Володько довідується в своїй справі таке:
— Пан референт, що дає дозволи на вистави, не встиг переглянути ваше прохання, і через те ви мусите прийти ще раз...
— А коли? — запитав Володько. Настрій його впав дуже низько, так що й голос відмовляється висловити якесь слово.
— Ну, прийдіть так за днів три.
За три дні Володько з'являється знову. Знизу його послали нагору, звідти знов униз. Унизу урядовець розсердився і заявив, що він з тим не має нічого спільного й хай знову йде нагору, число дверей п'ять.
Володько ще раз піднявся на горішній поверх, несміливо вже постукав і несміливо увійшов. Кілька столів і кілька за ними урядовців. Володько підходить до першого, що сидить наліво... Лисий такий, з чорною, зарослою волоссям латкою коло правої брови.
— Прошу ласкаво так і так. Я... Але Володько не скінчив свого речення. Урядовець, видно, зовсім його не слухає, насупив брови, очі його забігали.
— Ви що? — визвірився він на Володька.— Куди ви зайшли? До корчми? Чи до уряду?
Володько відчуває, що блідне, й здивовано знизує плечима.