Нащо ж на коліна?
Лаврін тільки зітхнув і, ще раз уклонившись зібрався йти, але Котляревський, згадавши щось, зупинив його, попрохав підождати хвилинку і, підійшови до столу нашвидку написав на аркуші паперу кілька слів.
— Знайдеш лікарню, спитай Андрія Опанасовича. Це старий наш лікар. Віддай цидулку йому в руки. Він полікує тебе, добродію. А додому поки що не ходи.
Лаврін злякано перехрестився:
— Бог з вами! Пан мій усю сім'ю замордує. Я вже як-небудь так. Загоїться. Баба Секлета травами полікує — воно й присохне.
— Тільки в лікарню. Перед паном твоїм я одвіт матиму. Мотя, витираючи фартухом почервонілі очі, вивела Лавріна в сіни.
Новиков і Котляревський стояли біля вікна, їм було видно, як через двір стежкою йде похитуючись Лаврін, в одній руці біліє папір, у другій — шапка.
У хаті було тихо, але ось гуркнув дверний засув — увійшла Мотя. Прочовгали коридором кроки.
По якійсь хвилині Котляревський, не повертаючись і не дивлячись на свого друга, тихо мовив:.
— Ви, Михайле Миколайовичу, питали, де я матеріал беру для "Енеїди"? Відповім. На жаль, його більше аніж .досить дає саме життя. Ось і сьогодні, зволите бачити, нова історія, хоч яка ж вона нова — це ж наша повсякденність, наші будні. Що робиться на білому світі!
— Ваша правда, — сказав Новиков.
— Що ж робити? Ви знаєте?
— Такі питання не так просто вирішуються, мосьпане. Але є люди... — Новиков пильно дивився на Котляревського. — Є люди, які давно вже думають над тим, як змінити теперішній лад, щоб народи зітхнули вільніше.
— І хто ж вони — ці люди?
Новиков відповів не зразу. Котляревський терпляче ждав.
— Деяких ви знаєте. Служать. Один із них при князі. У нас, у Полтаві.
— Ви маєте на увазі Муравйова-Апостола?
— Так. І його брата Сергія. Але є й інші. Вони давно хотіли б, шануючи ваші погляди, поговорити з вами... Приходьте, Іване Петровичу, завтра до мене. Увечері, о сьомій.
— Добре, прийду.
Котляревський задумався. Те, що пропонував Новиков, привабливо і... тривожно. І не новина... Іван Петрович не сліпий, і слух у нього поки що добрий. Відвідуючи масонську ложу, він розумів: Новиков, який в ложі вважався майстром, тобто керівником ложі, надто стриманий, але інколи пробує сказати дещо більше, значніше. І це члени ложі розуміли, хоч, можливо, й не всі. Іван Петрович, проте, мав своївласні погляди. Він не поділяв думок про крайні заходи. Не раз говорив про користь освіти, підкреслював потребу навчати простих людей грамоти. Правда, життя нерідко ставило перед ним нерозв'язні питання, і тоді серце краяли умніви: чи тільки освіта є метод полегшити тяжку доли простої людини? Хіба однією освітою допоможеш — такім, як Лаврін Плахотниченко, коли він не має головного — волі? Або чи зміниш на краще його пана?
Аіе ж як треба діяти, щоб полегшити жахливу долю всіх нещасних? Закликати гнобителів на суд усього суспльства? Привернути увагу сильних світу цього до сліз;их скарг пригнічених? Не раз, терзаючись такими думіами, звергався до самого правителя краю князя Рєпніна і той, прислухаючись до його прохань, а може, ще й тому, що позсюдно росло обурення проти поміщиків, ще в ліпні вісімнадцятого року відписав государеві листа і просів дозволити скликати місцеве дворянство на раду, щоб спільно урегулювати розміри селянських податків і надати селянам хоч які-небудь особисті права. І правда: Рєпін скликав полтавських душевласників, говорив з ними, мовляв. І що ж? Усе, усе лишається, як і було, якщо не гірше.
— Про що думаєте, Іване Петровичу?
Новиков, уже зодягнений, з шапкою в руці стояв поруч.
— Куди ж ви? А снідати?
— Дякую. Треба князя побачити якомога скоріше. Самі розуієте — не можна часу гаяти.
— І все ж таки жаль... Ну що ж, завтра буду у вас... Як домовились.
— Жду.
Іван Петрович провів гостя майже до собору і, попрощавшись, ще раз пообіцяв не забути й конче бути завтра у Новикова в його новому домі на Дворянській.
Після того як Новиков пішов, не працювалось. Не міг забути розповідь Плахотниченка. Якби не пообіцяв правитель канцелярії потурбуватись про цього нещасного, він би сам, усе залишивши, поїхав до генерал-губернатора, але Михайло Миколайович — людина діла, і це трохи заспокоювало.
Зачорними ґратами каміна палахкотіли, вистрелювали золоши зірочками соснові полінця, у відкриту пащу димоходу тяглися вогненні струмки.
Що ж збирається розповісти йому Михайло Миколайович? Для чого запрошує до цієї бесіди і Муравйова-Апостола, та не одного, а жде до себе й молодшого — Сергія Івановича, відомого своєю освіченістю, розумом і різноманітними талантами, до того ж якимсь чином причетного до горезвісної історії з семенівцями [21] . Був він у Полтаві і взимку, приймав його Михайло Миколайович у себе вдома, але тоді Івана Петровича не запросили, хоч Новиков якось і проговорився про гостя. А тепер...
Чув, і, звичайно, не раз, як говорять у полтавських будинках про батька братів Муравйових — онука гетьмана Лівобережної України Данила Апостола, від нього ж бо приставку до прізвища успадкував Іван Матвійович. Всі вважають його не тільки володарем зразкових маєтків у Миргородському повіті, але — і це найголовніше — він господар найбагатшої на Україні бібліотеки. Дні свої проводить у постійних учених заняттях вітчизняною історією і пише; навіть сам Карамзін з ним рахується, а в минулому ця високоосвічена людина — талановитий дипломат, а нині — сенатор, що попав у монаршу немилість.
Мотя нагадала, що сніданок на столі і, мабуть, уже зовсім холодний — чи не підігріти? Він же наче й не чув. Вона нагадала ще раз, і він сказав, що снідати сьогодні не буде, вип'є чого-небудь холодного, та й по тому. Йому треба піти, у нього невідкладні справи в лікарні, ні, він не хворий, йому треба ще раз зустрітися з Лавріном і розпитати про все докладно. Іван Петрович похапцем зібрався, подивився на себе в дзеркало, як лежить шинеля, чи все як слід, і, залишивши на превелике незадоволення Моті весь сніданок на столі неторкнутим, вийшов.
На Пробойній вулиці раз у раз зустрічалися знайомі, неквапно проїхав у кареті генерал Білуха-Кохановський, висунувся з віконечка й привітно закивав Іванові Петровичу. Кожен, забачивши Котляревського, спішив розкланятись першим. Іван Петрович, як звичайно, привітний, сьогодні відповідав на поклони неуважно.
З Пробойної звернув ліворуч у провулок і вийшов до саду, який оточував лікарню. Тут було тихо.
Поспішаючи, Іван Петрович мало не зачепив колючу гілку акації, на рівному мало не спіткнувся. Та ось і лікарня. Побачивши у вікно майора, старший лікар Андрій Опанасович поспішив назустріч, сам відчинив двері. Котляревського в лікарні добре знали й шанували. Відповівши на привітання, Іван Петрович спитав:
— Чи не заходив до вас чоловік з папірцем?
— Ніхто, пане майор, не приходив.
— Ось я чого боявся, — засмучено зітхнув Іван Петрович. — Біда ж яка! Ну, що ви скажете? Хворий, і дуже хворий, йому вкрай треба лікуватися, а він, зволите бачити, боїться йти в лікарню.
— Є ще такі, вони більше знахарям вірять, а лікарню десятою дорогою обходять. Темнота, пане майор.
— Що ви сказали? Ах, темнота... Так, правду кажете... Темнота. — Котляревський не став більше розповідати лікареві, людині підстаркуватій і досить повній, у білому халаті, що пахнув карболкою і ще якимись специфічними лікарняними пахощами. Проте Андрій Опанасович сам, ідучи за Іваном Петровичем, спитав, хто ж цей хворий — знайомий чи родич? Котляревський відповів, що людина ця близька й дорога йому, майже родич.
— Так, так, — кивав лікар, хоч у душі й не повірив: скільки вже було випадків, коли пан майор посилав до лікарні під виглядом родичів людей бідних, які попадали в біду. Але хто не знає доброго серця пана доглядача будинку виховання? Це в Полтаві відомо кожному, і лікар не дивувався.
Він запропонував Іванові Петровичу зайти до нього, посидіти, трохи відпочити, а тим часом той чоловік, може, ще и прийде.
— Добре, я підожду. Ходімо. Можливо, він повернеться.
Іван Петрович пройшов з лікарем у кабінетик, що містився при самому вході в лікарню; з його вікна добре, було видно весь двір і стежку, яка вела через сад до самих воріт. Лікар, користуючись нагодою, знову почав розповів дати про свої турботи; йде осінь, а в палатах холоднуватої топити майже нічим, їжа теж могла б бути краща. Іван Петрович вислухав і порадив неодмінно звернутись до самого князя, ні в якому разі не мовчати, адже мова йде про здоров'я людей. Одночасно поглядав і в вікно: чи не з'явиться на стежці Лаврін? Лікар уже двічі повертався до справ лікарні, перелічив, скільки не вистачає картоплі, крупи, дров, а Лавріна все ще не було. Жаль людини, але що зробиш? Якби хотів, знайшов би, в місті і дитина знайде лікарню.
Котляревський зібрався вже було йти, коли це доповіли, що його питає кур'єр із канцелярії генерал-губернатора, зразу ж і вийшов до нього; передаючи пакет, кур'єр сказав:
— Я, ваше благородіє, вдома у вас був... Пакет велено передати у власні руки.
— Від пана Новикова?
— Так точно. Від них.
Новиков сповіщав, що ранком був у князя й розповів йому про Лавріна Плахотниченка. Князь обіцяв справи цієї не залишити, завтра ж викличе поміщика до себе й поговорить з ним. Тож нехай Іван Петрович не турбується, справа ця, мабуть, уладнається... І ще — "Не завтра, а сьогодні хотів би вас бачити в себе вдома..." Вони, мовляв, не засидяться, гості його — люди ділові, і час марнувати даремно не вміють. Що це значить? "Не баріться, ввечері все з'ясується..." Заїжджий гість, певно, квапиться далі їхати, до місця служби чи в батьківський маєток, і затримуватись йому ніколи. Можливо. Але поживемо — побачимо...
Іван Петрович подякував кур'єрові, сказав, що відповіді не буде ніякої, і, попрощавшись з Андрієм Опанасовичем, теж пішов додому. Ждала нагальна робота, він поспішав, знову, як і по дорозі в лікарню, неуважно відповідав на поклони випадкових зустрічних.
Усю першу половину дня не виходив з робочої кімнати, розраховуючи лише після обіду рушити в пансіон.
У кімнату зазирнула економка — хотіла спитати, чи не час уже обід готувати, та, побачивши, як Іван Петрович зосереджено працює, обережно поклала в камін кілька тоненьких полінець і нечутно вийшла.