Скільки вас?
— Нас тут п'ять сотень кінноти, а човнами Дніпром пливе Сагайдачний з двома тисячами.
Бульба з товаришами, що якраз причвалували, дуже зраділи:
— Як Сагайдачний тут, то ми побідили. Кудою він вернув?
— Він надплив від Києва і як побачив, що Чепеля ще нема, зібрав зараз військо, яке лише було під рукою, і ми йдемо Чепеля рятувати.
Над'їхали і другі сотні, і пішли зараз до переправи, де мали з Сагайдачним зійтись. Та він вже тут на них ждав. Військо повиходило на берег, повитягали вози та повпрягали коней.
Сагайдачний радий був, що дістав вістку від Чепеля, та про все подрібно розпитував у Бульби. Якраз минуло шість днів, як Бульба вийшов з табору. За той час могло багато дечого перемінитися... Тим трохи Сагайдачний турбувався та випитував про стан війська, муніції і харчів.
Бульба розповів, що муніції вистане ще на тиждень, значиться, що якраз тепер буде з нею кінець. Харчів буде на довше, а коли не стане палива, то матимуть зайві вози і судна.
— Вже то старий Чепіль порадить собі, там розумні люде, котрі щось вигадають в потребі...
Татари не прочували з тієї сторони козацького набігу. І здавалося, що вся козацька сила пішла у Крим і там тепер її замкнули у таборі.
Сагайдачний приказав поховати байдаки в комишах і лишив тут одну сотню козаків пильнувати. Сам рушив прямо на Перекопську шийку.
Перейшли непомітно попри спалений Перекоп вночі. Доперва, як наскочили на татарське військо іззаду, як гримнули на них з усіх гармат, татари зміркували, що прийшла із Січі підмога.
Зараз по тім Сагайдачний на чолі своїх кінних сотень вдарив, мов шуліка на курчата, на збентежених татар.
З того боку не було жодної оборони. Хан, дізнавшись про те, рвав собі волосся з бороди з досади, а татарина, що його про це звістив, вбив власною рукою.
Хан з своїми прибічними ледве втік; ще трохи, а був би попався козакам у руки. Козаки гонили за ним далеко, але опісля завернулися, бо Сагайдачний не любив того, щоб його сили розбігалися.
— Зле, отамане, — каже ватажок тієї чети, що за ханом гнались, чухаючи в потилицю.
— Що сталось? — питає Сагайдачний.
— Хан втік нам з-перед носа, не вспіли піймати.
— Хай його чорт злизне, не турбуйсь, піймаємо другим разом. Ми не того сюди прийшли; а що у там-тім боці з татарами?
— Втікають, мов вівці.
— Зараз прикличте мені котрогось із тих козаків, що від Чепеля прийшли.
Прикликали зараз Хруща, бо він був найближче. Він ще не скинув з себе татарської одежі.
— Йдемо далі, а ти показуй дорогу. А де Бульба?
— Замішавсь у гурт... Та ми потрапимо і без нього, я проведу.
У таборі робилося щораз гарячіше. Послідній наступ тривав два дні, бо і ніччю не було хвилинки спокою. Козакам вже не ставало сили оборонятися. Багато людей не могло рухатися. Чепіль запорядив зменшення табору, бо такого великого простору не було ким обсадити. Козаки постягали вози ближче середини, а багато возів покидали татарам на поталу. Через два дні не їв ніхто теплої страви. Живились в'яленою рибою і сухарями, котрих ставало щораз менше. Пороху осталось ще лиш кілька бочілок. Старий Чепіль так охляв, що не міг на ногах стояти. До того його чепилась пропасниця, і козаки поклали його під судно, яке поставили з одного боку на стовпцях. Він стогнав важко, а пропасниця ним аж вгору підкидала. Начальство перебрав на себе Жмайло. Та йому теж недалеко було на той світ. Піддержував лише силою залізної волі. Він тямив, що тепер рішається доля цілого козацтва, слава його побратима Петра, котрий був за цей похід відповідальний перед січовим товариством. Він добував з себе послідніх сил. Усюди можна було його бачити, де була найбільша небезпека. Не щадив себе, і тим підбадьорював своїх товаришів. Від безнастанного накликування він так охрип, що голос його лунав, як голос півня, якому підрізано шийку. Всі були обезсилені, виснажені, очаділі від диму, обідрані, мов гиря. Вони відбивалися останками сили, яку піддержувала карність, що завів Сагайдачний.
Усі знали, що приходить їм остання година, що приходиться усім пропасти, бо від роззвірених татар не ждати їм пощади. Але вони продадуть дорого своє життя. Умовились між собою, щоб, коли вже не буде іншого виходу, повбивати себе взаємно, а не датись ворогам у руки.
— Ще трохи, товариші, ще трохи, ще одну днину, а нам певно наспіє поміч, держімося твердо, — говорив Жмайло.
Та ось рано, коли татари третьої страшної днини свіжими силами розпочали наступ, почувся з півночі гук гармат. Це начеб електричною струєю прошибло серця усіх.
Деякі думали, що їм причудилось, бо утомленій душі не одно привидиться або прочується. Іншим здавалося, чи не гримить, але не було з того боку ніде хмари видно.
— То Сагайдачний йде, — крикнув з усієї сили Жмайло і впав обімлілий на землю. Козаки думали, що його татарська стріла поцілила. Зараз занесли його під судно та поклали побіч Чепеля.
Слово "Сагайдачний" перелетіло увесь табір блискавкою.
— Підмога, братчики, підмога! Слава Сагайдачному!
Оклики оживили всіх; кожний набрав відразу сили, начеб цілющої води напився.
І старий Чепіль ожив. Він вийшов з-під судна і простяг руки угору:
— Слава ж тобі, господи небесний, за ласку... Зараз рушаймо. Де Жмайло?
— Он там, під судном, мов неживий лежить.
— Ізнемігся козак. Ну нічого, очуняє.
На цей несподіваний ізгук гармат татар мовби зачарувало. Вони перестали наступати. Настала метушня. До них прибігали кінні посланці і стали галайкати.
— Рушаємо табором, — гукав Чепіль, приклавши руки до рота.
В таборі заметушились усі, мов бджоли під рійку. Недужі вилазили з землянок, їх клали на вози, туди посилали жінок та дітей. Лаштували вози і запрягали коней.
Заки рушили з місця, треба було спереду усунути трупів. Вони смерділи вже, трупи розлазились в руках, що годі було руками до них прикладатися. Відсували їх списами, загачували келепами.
Коли таку масу трупів рушили, такий настав сморід, що не було чим дихати.
З тією роботою забарились довший час.
Тепер, стріляючи з гармат у збиту татарську масу, рушили табором вперед. Передні вози були без коней і козаки пхали їх руками перед себе. Табор врізався в татарську масу. То вже не були ті розосені колони, що дерлись у табір. Татарське військо перемінилось в отару овець, яка не може впору вступитись з дороги. Табір їх трощив, мов ралом орав, розбиваючи скиби по обох боках своєї дороги.
А коли ще з другого боку напер Сагайдачний зі своїм військом, то вони розскочились, татарське військо розкололось, мов бервено від сокири.
Оба війська злучились; Чепіль під'їхав до Сагайдачного. Вони обнялись, старий плакав на радощах.
— Господь приніс тебе, сину, в саму пору... Нам приходив вже кінець.
— А де Жмайло? Чи не поліг?
— Він живий, та дуже знеможений, аж омлів.
Жмайло лежав на возі без пам'яті. Почувши, що наспіла поміч, він зомлів. Він начеб останній набій своєї енергії вистрілив і повалився з ніг. Кілька разів очуняв, почувши радісні крики та галас, дививсь на світ, мов крізь очаділе скло, та знову заплющував очі. Не міг ні рукою, ні ногою рушити. Тепер почув над собою голос побратима і відкрив очі. Зразу не міг його пізнати. Він стільки мав сили, що усміхнувся до нього, його маленькі засохлі губи щось шелевіли, та слова не було чути. Зараз знову заплющив очі і попав у замороку.
— Чи він ранений?
— Ні, — каже Чепіль, — кілька разів дряпнула його стріла, та це, певно, не від цього. Він лише обезсилений. Відпочине, то й очуняє. Але ж бо то богатир! То душа усього табору. Чудеса доказував, йому треба подякувати, що ми дотепер устоялись. Мені вже було три чверті до смерті... Пропасниця мене зломила зовсім...
— Шкода, що не можу напитись води з того колодязя, що Марко викопав...
— Тож-бо і є, що сим колодязем він нас урятував.
— Зараз вертаємо, — каже Сагайдачний. — А як доберемось до зеленої паші, тоді хоч тиждень відпочиваймо.
— Але попам'ятають нас поганці довго, — говорив Чепіль. — Штука була, та й годі...
Коні, почувши, що степ недалеко, що жде їх зелена трава, поспішали, добуваючи останніх сил.
Табір минув Перекоп і став у доброму місці. Зараз попускали коней на пашу. Вони форкали весело і качались по траві.
Службу в таборі перебрали козаки, що прийшли з Сагайдачним.
Чепелівці спали мертвецьким сном.
Недужих поклали під шатрами. Жмайло спав два дні, не прокинувшись ні разу.
— Я гадав, що ти, Марку, вже мертвий, — говорив Сагайдачний, обнімаючи його.
— Ой, тяжка нам була година, не гадав я, що ми ще коли на світі побачимось...
Відпочивши тут два дні, рушили далі. Як прийшли на переправу, вийшла до них сторожна чета від човнів. Вона оповідала Сагайдачному, що тут за той час сталося.
Незадовго, як Сагайдачний пішов на Перекоп, з'явився на Дніпрі турецький флот. При переправі стояло лиш кілька суден, решту скрили в комишах і самі сховалися. Звідси придивлялись, як турки плили обережно, в бойовому порядку.
Помітивши козацькі судна, вони стали стріляти з гармат, начеб до якої фортеці. Потім, коли їм ніхто не відповідав, вони підплили обережно, позабирали судна, попричіпляли до своїх і відплили зараз у лиман. Поки це сталося, якийсь турок відлучився і пішов у комиш, де його козаки піймали на аркан, заткали рота, поки турки не відплили, і тоді давай брати на допити, поки усього не виговорив. Від нього довідались, що Алі-паша на приказ султана пустився Січ зруйнувати і всі байдаки понищити...
— Турки про Кафу, відай, ще нічого не знають. Коли б не те, то Алі-паша був би непремінно поплив на Січ і справді наробив нам бешкету, коли б знав, що уся козацька сила із Січі вийшла...
— А й се не перешкодить, — каже Іскра, — пану паші чванитись в Царгороді на всю губу, що Січ зруйнував дотла.
— Ми таки того турка держимо у себе, — говорили козаки.
— Давай його зараз сюди, — каже Іскра, — я з ним розмовлюся.
Привели турка з пов'язаними руками.
— Розв'яжіть його, — каже Сагайдачний, — він нам не страшний.
Турок аж повеселішав, коли зняли з його рук мотуза. Вклонився старшині:
— Салем алейкум!
— Алейкум салем, — каже Іскра по-турецькому, — сідай між нами, а коли ти голодний, то дамо їсти.
Принесли йому сухаря і печеної риби. Турок заїдав, що аж за вухами тріщало.
— Зле ви його годували, — каже Іскра, — міг околіти, заки ми від нього розвідаємо.