А виходило, ніби я пересидів на агростанції і революцію, і громадянську війну, і колективізацію, і навіть після тридцять восьмого року теж вернувся сюди за намовою доцента Михна і в евакуацію вирушив повноправним громадянином. Я вже сказав, що належу до професорів, сказати б, не стаціонарних, а до мандрованих, зовні тут мовби більше самопожертви, насправді ж усі ми егоїсти, ми ганяємося не тільки за істиною, але й власним вдоволенням, часто нехтуючи спокоєм, здоров’ям, а то й життям найближчих людей, вже не кажучи про всіх інших. Тільки цим я можу пояснити…
Олексій Григорович став посеред кімнати, приклав руку до шиї, мовчки дивився на мене й на Оксану, губи йому повільно ворушилися, але з них не видобувався жоден звук.
— Що з вами, Олексію Григоровичу? — злякалася Оксана. — Миколо, чого ж ти сидиш?
— Все, все! — заспокійливо махнув професор. Перевальцем він дочалапкав до стільця, тяжко звалився на нього, трохи посидів, приплющивши повіки, тоді знов подивився на нас і несподівано промовив:
— Саме так я втратив Серафиму Василівну, мою дружину…
— Ви були одружені?
Чомусь я вважав, що професор непідвладний ні політиці, ні вікові, ні звичайним людським почуттям, віддавши всю свою пристрасть тільки на служіння науці. Тому його слова про дружину, про її загибель…
— Олексію Григоровичу, ви ж ніколи про це…
— Ніколи й нікому, але сьогодні, дивлячись на вас і радіючи, так, так, радіючи, бо не може бути більшої трагедії, ніж людська роз’єднаність… Людина, як і все суще, — це своєрідна форма енергії. Її пронизують могутні струми поєднання, без якого вона не може гармонійно існувати, саме цим пояснюються всі форми нашого співжиття від родини до суспільства. Однак в суспільстві на противагу добрим природним силам постійно діють злі сили, спрямовані проти окремої людини. Це джерело всіх трагедій. Війни, революції, переслідування єретиків, вознесення святих і героїв, заздрощі, кров… Людський розум — цей фантастичний дар природи — рветься до зірок, до космосу, до безкінечності, а йому обрубують крила, і щоразу слідом за короткими періодами розквіту людської мислі настають цілі епохи її жахливого пониження, затемнення і занепаду. Ви молоді, що ви знаєте про громадянську війну? По военной дороге шел в борьбе и тревоге боевой восемнадцатый год… Сталін у Царицині, Ворошилов і Будьонний… Иркутск и Варшава, Орел и Каховка — зтапы большого пути…
— Я й тепер, бач, знайшов Оксану в Каховці,— нагадав я професорові.
— Продовження традицій? А яких? Той самий вісімнадцятий на Україні починався кров’ю. Я сидів тоді тут, на агростанції, а Серафима Василівна була в Києві. Бібліотекарка університету Святого Володимира не могла облишити своїх книжок і вільно мандрувати туди й сюди, як її вчений муж. Я навіть досі не знаю, якою вулицею вона йшла того зимового ранку — Володимиреькою, Фундукліївською чи Хрещатиком. Стояв тоді в Києві міцний мороз, Серафима Василівна тримала руки в хутряній муфті, ховала обличчя в пухнастий комір і, мабуть, вчасно й не зауважила, що назустріч котиться вулицею темний вал окаянної жолдашні більшовика-карателя Муравйова, який тільки вчора за Дніпром перебив київських гімназистиків, що стали на захист молодої Української республіки, а тепер ввірвався до столиці, несучи кару й смерть. Понад три десятиліття минуло відтоді, ніхто не зміг ні тоді, ні згодом розповісти мені, як все те сталося, я навіть не знаю, де похована Серафима Василівна, бо вона не удостоїлася навіть бути заліченою до жертв революції, жертвами революції вважалися її вбивці, коли хтось все-таки вбивав і їх, од моєї дружини лишилася тільки рана в моїй душі і вперте намагання відтворити, уявити все те, що тоді відбулося, намалювати жахливу картину… Сарданапал і Валтасар! Прокляття всім убивцям! Найвірогідніше, що вона кинулася захищати когось із знайомих. Муравйовці тягнули тоді під стінку найперше тих, хто говорить українською мовою. Тобто, не київських міщухів, а простих селян, які опинилися на вулицях міста, і нових інтелігентів, народжених українською революцією, бо треба вам сказати, що на Україні революція сталася, як і в Росії, у лютому сімнадцятого року, була утворена Українська Народна Республіка, а професор Вернадський, нащадок запорозьких козаків, організував першу в історії Українську академію наук. Все це було до Жовтня, ні про більшовиків, ні про радянську владу, ясна річ, ніхто не міг чути… Так само, як ви нічого не чули про події на Україні в сімнадцятому…
— Не чули, — згодився я, — в школі цього не проходять, а більше — звідки ж?
Професор довго мовчав. Поклав на стіл свої великі, тяжкі, як у хлібороба, руки, дивився на них.
— Найтяжча пам’ять у землі,— нарешті промовив він. — А я ж усе життя біля землі. До речі, наш "великий ідеолог", громитель письменників, філософів і композиторів, починав учитися в Петровській академії, відомій тепер Тімірязевці. Але не довчився, кинувся в революцію. Тоді багато було таких недовчених. Ще й хвалилися: плюнув на гімназію, пішов у революцію. А коли революція, то це як у Франції: революційний терор, друзі народу, вороги народу, декрети, трибунали, безпощадність… Ми зробимо серця наші стальними, щоб не проникла в них жалість, щоб не здригнулися вони від видовища моря ворожої крові, і ми випустимо це море, без пощади, без співчуття, ми вбиватимемо ворогів десятками, сотнями, хай вони захлинуться у власній крові.[13]
Профани і невігласи мстилися лише за те, що хтось був розумніший за них. Людей розстрілювали тільки за професію і за освіту. А-а, професор? А-а, інтелігентик? А-а, вчена дамочка? До стінки! Весь розум, цвіт народу — або розстріляні, або в концтаборах, або вигнані за кордон. Я випадково врятувався в оцих степах, став уламком неіснуючого материка, жалюгідним блазнем на сцені світової трагедії, на сором і ганьбу собі вигадав оту примовку про Сарданапала і Валтасара, щоб ховати за нею свою розтерзану душу. Безсилля і розпач!..
Я слухав професора, а думав про себе…
Як подумати, то я зростав і жив у нелюдській атмосфері так званих добровільних зізнань. Щойно почепивши на тонкі дитячі шиї червоні піонерські краватки з безжально-гострими, як язики полум’я, кінцями, від нас вимагали затаврувати всіх отих, що добровільно зізналися, відмежуватися від них, бадьоро промарширувати по їхніх трупах. На фронті "добровільне зізнання" було страшніше від смерті, бо смерть — це перемога над ворогом, а коли ти потрапиш у лабета "Смершу", то навіть штрафна рота або штрафний батальйон здаватимуться тобі щастям, коли подумати про тих, кого радянські архангели повезли туди, "где кончается Дальний Восток".
І тепер оце "добровільне зізнання" професора Черкаса! У мене був власний відлік часів нашої історії. Жовтень лишався найвищими святощами, громадянська війна — героїчна романтика сосюринської "Червоної зими" і тичинівського "Гей, рубали ворогів, та на всіх фронтах!" Далі починалася каша і каламуть. Тимчасовий відступ на позиції капіталізму — НЕП, а тоді — захват і ентузіазм народу, що ринувся на штурм соціалізму, сталінські п’ятирічки, колективізація, індустріалізація, все небувале, нечуване, грандіозне, червоною мітлою по залишках старого ладу, "раздавим ударом фабричной пяты"[14], кінець дерев’яній епосі, "я не певец крестьянского труда"[15], псалом залізу, "Мы рождены, чтоб сказку сделать былью", нездійснене здійснимо, неможливе зробимо можливим, досягнемо недосяжного… Як у священній книзі мусульман: "Я обіцяю вам сади". А якою ціною? Хто сплачуватиме борги? Хто приречений стати угноєнням революції?
В ніч Жовтневого перевороту в Петрограді загинуло шість чоловік. Занадто мало, щоб назвати переворот революцією та ще й Великою? І от потоплено в крові вже мільйони і вождь безсоромно вихваляється тою кров’ю перед усім світом: "Приятно и радостно знать, что кровь, обильно пролитая нашими людьми, не прошла даром, она дала свои плоды".
Нас примушували вчити ці слова в школі, вони повинні були стати нашою заповіддю, молитвою, пам’яттю. А справжня пам’ять уже давно стала невигідною державі. Замість пам’яті виникло суцільне ревище з якимсь ніби татарським словом "дайош": "Дайош індустріалізацію!", "Дайош колективізацію!", "Дайош смерть ворогів народу!", "Дайош плани!", "Дайош темпи!".
Дати й течія часу визначалися тільки стосовно революційної біографії вождя і постанов партійних з’їздів і пленумів. Минуле заборонялося й нищилося. Про сучасне говорити було небезпечно, не рискуючи потрапити в лабети НКВС. Лишалося майбутнє, в яке можна тільки вірити.
Голий народ з голою вірою в голі роки.
Ніби грюкнуло камінне віко велетенської труни, а в ній — весь народ, і стогони, зойки, благання. Камінне віко — трощить ноги, руки, голови, тіла. Мовби а отій пісеньці з читаного в дитинстві роману про піратів: "Тринадцятеро хлопців на скрині мертв’яка, іго-го, ще й добра пляшка рому".
Зойки вмираючих тонули в бадьорих маршах фізкультурних парадів, в реготі "веселых ребят" кінорежисера Александрова, в піснях Лебедєва-Кумача і Д’Актиля: "В буднях великих строек, а веселом грохоте, в огнях и звонах, здраствуй, страна героев, страна мечтателей, страна ученых!".
Україна вмирала з голоду, а газети й радіо кричали на весь світ про будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. До пустель, каналу й річки наші славні п’ятирічки — мовби до дітей, до своїх дітей… О, блюзнірство так званої соціалістичної епохи!
Так і піде відтоді, як у школі бальних танців Соломона Пляре: "Шаг вперед и две шаги назад": голод — канал, вбивство Кірова — челюскінці, початок страшного терору — Стаханов і стахановці, погром партійних кадрів — папанінці, винищення військових кадрів — Чкалов, розправа з діячами літератури й мистецтва і з ученими — сталінський план перетворення природи. Паралельна історія, паралельне життя, паралельне існування. Опухлим від голоду вмираючим українським дітям пропонують милуватися видовищем щасливої Мамлакат на руках в усміхненого вождя. З села "викачують" до останньої зернини хліб, а в кооперацію не везуть навіть дьогтю й коліс, а тільки скляні карафи, з яких питимуть воду члени президій всіляких зборів, і всі полиці заставлені тими карафами, так ніби індустріалізація здійснювалася саме для виробництва цього химерного скляного посуду в небачених кількостях.