Щоб покінчити з цією темою, мушу написати про те, як одна кадра Бориса Ілліча опублікувала в "Літературній Україні" статтю, присвячену пам'яті видатного українського письменника Феодосія Рогового. Ця кадра у статті тій докоряла Спілці письменників, що ніхто, чуєте, ніхто! — не допоміг Роговому, тоді ще невідомому авторові "Свята останнього млива" видати цей роман, що заліг у видавництві "Радянський письменник" з негативним відгуком редактора. Ніхто, окрім, звісно ж, Бориса Ілліча, який як став на сторожі біля літературної колиски цього письменника, так од неї й не відходив.
Мене обурило не тільки безсовісне перекручення фактів, а й тон підлабузницький, що ним була наскрізь просякнута ця, з дозволу сказати, стаття: вельмишановний Борис Ілліч і чути не чував ні про Рогового, ні про "Свято останнього млива", доки цей роман не побачив світ. ~ ' —--
От як це було насправді.
Якось мені зателефонував Юрій Мушкетик:
— Ти можеш до мене зайти? — Мушкетик мешкав, та й досі мешкає у квартирі навпроти.
— Передаю тобі велике прохання Загребельного: прорецензуй один роман.
— А це так терміново? — Я саме з головою поринув у написання роману і читати та ще й рецензувати щось чуже мені не дуже світило.
— Терміново. Рукопис уже більше року маринується у видавництві. З негативним відгуком редактора.
— А ви з ним знайомились?
— Прочитали. Павло і я. Це по-справжньому талановитий роман. Треба його рятуватиГ Павло теое дуже просить: візь-" мися.
Загребельний до мене отак звертався не вперше. Ще невдозі після того, як очолив Спілку, добився у найвищій інстанції дозволу на видання творів Антоненка-Давидовича, який волею КДБ був позбавлений будь-яких засобів до існування. І відразу ж мені зателефонував:
— Толю, візьми на рецензію рукопис Антоненка-Давидовича.
Що я й зробив з великим задоволенням.
Тож, перервавши свою писанину, я другого ж дня пішов у видавництво, забрав рукопис, прочитав і написав позитивну рецензію.
Але навіть після цього видавництво ще довго маружило роман Рогового. Написаний, до речі, задовго до "Прощання с Матерой" Распутіна, що набув такого широкого розголосу.
Тоді вкінець розгніваний Загребельний викликав директора видавництва і пригрозив, що винесе це питання на президію. З усіма можливими наслідками.
Так цей роман нарешті побачив світ.
От про все це я й написав до газети.
А що ж кадра? Заперечила? Пробачилась?
Кадра облизала Божу росичку й промовчала. Наче нічого й не сталося.
Не можу не навести два листи Феодосія Рогового, щоб читач не подумав, що я в свою чергу перекручую факти, набиваю собі ціну. Хай свідчить за мене цей прекрасний і по-тю-тюнниківському чесний письменник, який так передчасно полишив цей світ.
"Шановний і дорогий наш Анатолію Андрійовичу!
Радий, що моя книга привернула вашу увагу. Багато з чим погоджуюсь — спасибі,— хоч воно, не в докір вам кажучи, якщо до всього (всіх) прислухатися, то ніколи буде самого себе слухати. Ото і "Пролог", і "Більшовик" — наслухані, писані навздогінці для "порятунку"... У "Шелесті ночі" гріхи письма усі мої.
За схематичність образу Лядовського. Не кажу, що він жи-вий-живісінький, годен зійти з сторінок між моїх людей. Одначе цей чоловік діє (живе) і в наступному уривку (тобто в книзі "Осердя в неї ще живе") і в наступному уривку мого "навижиттєвого" задуму (до речі, вона — ця книга — відхилена "Молоддю" з припискою "друкувати ще рано" — дуже непереконливо рецензована О. Гижею).
Ви щиру правду кажете: сам я нічого путнього до "Свята"... не додам, бо його "дзвони" гудуть у мені вже іншими тонами. Єдиний вихід — сумлінна людина (редактор), якій би можна було у всьому сповідатись, покластись на її худ-смак і... гром, совість.
З щирою прихильністю. О. Роговий
Устимівка.
30.ХІ.1979, п'ятниця. Р. 5. Якщо вам не трудно, то скажіть, будь ласка, що ж мені робити з рукописом далі? Він уже скрізь бував. А тепер куди ще?"
А ось другий лист, після якого, коли я дав його прочитать Загребельному, той буквально сказився:
— Негідники!.. Ні, треба їх розганяти!.. Вони мені цю книгу в зубах принесуть!..
"Дорогий Анатолію Андрійовичу!
Будучи в Києві я так і не зумів з вами, добрим і чесним, познайомитися. Не зумів, бо сам не наважився йти до вас, а Григора (Тютюнника.— А. Д.) не знайшов (говорили, був десь у Баришивці чи деінде). Мені чомусь віриться, що зустріч з вами дала б мені хоч трішки сил ще побути на цьому світі.
Пробачайте, якщо ця сповідь для вас неприємна, але чую, що в мені рвуться якісь волоконця, руки випускають шовкову нитку... життя.
Приблизно у різдвяні дні заходив у "Рад. письменник", стрічався і розмовляв з видавцями. Нічого не второпав, а ще менше зрозумів, що воно і як. Виявляється, ще потрібна друга рецензія — яка, чия, навіщо — не питайте, не знаю.
Оце сиджу, як на голках,— жду... жду... жду!..
Пробачайте за настирливість: одним з потенціальних редакторів "Свята останнього млива" могли б стати і ви, Анатолію Андрійовичу,— не пропонували вам? Тепер увесь світ такий потайний, що годі будь-що в кого дізнатись. То куди ж мені, як не до вас, Анатолію Андрійовичу?..
Щиро ваш Роговий
6.ІІ.1980, середа".
Видавці, одержавши добрячого прочухана од Загребельно-го, роман Рогового невдовзі й випустили в світ. А в мене лишилася гірка листів Феодосія Рогового — запечена сповідь враженого важкою недугою письменника, якому було так нелегко пробиватися зі своїм правдивим письмом до читача...
І не можу не навести ще одного листа, що його написав мені Роговий невдовзі після похорону Григора Тютюнника.
"Дорогий Анатолію Андрійовичу!
Не вийшло так, як сподівалося. Як таки жорстоко вийшло!.. Кожна клітинка зболена до крику...
Я, зрозуміло, чув ваші слова за поминальним столом, бачив ваші гіркі сльози... але не міг саме тоді до вас признатися... не міг. Не покладіть на мене образи, дорогий Анатолію Андрійовичу, не треба. Адже ви один з найщиріших друзів Григора, нашого найсвятішого Григора,— ближчої духом людини я не мав, і мені так хочеться з вами говорити... Це станеться, якщо наше благополуччя... Будьте здорові і жалійте хоч самі себе.
Щиро Роговий
1 ЗЛИ. 1980, Устимівка".
Нам так і не пощастило поговорити по-справжньому. Була єдина зустріч, мигцем, на ходу, на сходинах Спілки, я його запрошував до себе, він мене у свою Устимівку запрошував... Хай пізніше... Хай згодом, коли трохи звільнюся... А потім уже стало запізно...
Куди ми весь час поспішаємо?.. Куди квапимось?..
Чи не до отієї могили, до якої я провів свого часу мамусю?
Цей біль пектиме до скону. Хай не такий уже несамовитий, що лишається лише задихнутися, хай минуло вже вісім років — час лікує все — неправда, не виліковує! Коли обривається зненацька добра частина твого життя, коли починаєш себе відчувати осиротілим навіки, коли поперед тебе — до отієї ями неминучої — вже нікого немає і ти з кожним кроком до неї все ближче і ближче: не повернути назад, не звернути, не обійти,— тобі часто здається, що ти у всьому світі один, тільки ти і ота яма, що невблаганно чекає на тебе.
Померла мамуся. Лежала в домовині застигло відчужена, в неї було як ніколи маленьке обличчя, вона перед смертю наче повернулася у власне дитинство, до отих витоків, до світлих джерелець, що дають нам життя, і я сам, схилившись над нею, над мертвою, відчував себе п'ятилітнім Толічкою, який стрічав щоранку мамусю, коли вона виходила з сонця, що підкочувалося прямо до воріт нашого двору, і свято вірив, що моя мамуся безсмертна, хай зорі всі щезнуть, хай сонце погасне, а моя мамуся наді мною сяятиме, і те світло ніколи не згасне...
Я стояв, схилившись над нею, а мені в очі сяяла якась неземна посмішка, що освітлювала її лице перед тим, як вона пішла з цього світу... Коли приїхав зі Львова мій брат Серьожа і подарував їй сорочку. Вона й на хвилину не розлучалася з тією сорочкою, все її гладила, все її пестила і казала раз по раз:
— Це мені Серьоженька купив!
А як вона щоразу просила мене, коли я заглядав до неї:
— Посидь зі мною!.. Посидь!..
А мені все було ніколи — подовше посидіти з матір'ю. Я все кудись квапився, все кудись біг...
Вже перед смертю мамуся сказала моїй дружині:
— Коли я помру, ви мене одвезіть у крематорій і підза-хороніть до тьоті Ані... А як Толюся помре, тоді перенесете до нього. Я хочу коло нього лежати...
Ми так і зробили, мамусю... Так і зробили...
Завезли тебе й до церкви. Бо ти ж потай вірила в Бога, все життя вірила, хоч і боялася признаватись, щоб не довідалися лихі люди... Я сам, як дитину малу, відвіз урну на кладовище та й підзахоронив до твоєї сестри, і щоденно відвідував, міняючи квіти, бо така спека стояла, що й небо кипіло... А коли настав час їхати в Мохнач: на все літо, за двісті кілометрів, до Києва не дуже наїздишся — я купив букет квітів, розділив його навпіл та й поставив у двох баночках, повних води,— над тобою й над тьотею Анею, а через тиждень навідався (замотався, у Мохнач збираючись)... Коли прийшов із свіжими квітами — попрощатись до осені, то мене всього так і струсонуло: над могилкою тьоті Ані квіти почорніли, пожухли, до землі опустилися, над тобою ж, мамусю, стояли, як живі, мов щойно принесені. Ще й росичкою вкриті.
Всі оці дні ти була над ними, затуляючи од спеки, од сонця, ти їх збризкувала, не даючи їм зів'янути, ти на них дихала: "Це мені Толюся приніс!.." Ти подала мені знак з того незбагненного світу, в який і мені доведеться невдовзі піти, ти наче казала: "Не бійся, все буде гаразд!", як казала колись, переводячи вперше через високий поріг,— у двір такий ясний та широкий, що йому кінця-краю немає...
Як мені хотілося взяти ті квіти з собою!
Але я не наважився. Навіть доторкнутися до них не посмів...
III
Цей розділ — найкоротший.
Як і всі оті роки, що їх мені лишилося прожити. Що збігають, збігають невпинно і затримати їх успромозі хіба лише пам'ять. Та й та стає все куцішою й куцішою, як вуздечка, що нею я намагаюся утримати хоч на хвилину життя, яке шалено мчить мимо.
Скільки подій відбулося в ці роки останні! Скільки подій!
Коли ми з моїм сусідом Костенком не раз журилися, що цей есесер стоятиме ще, мабуть, не одну сотню років, перемелюючи наш нещасний народ на "русскоязычные" висівки, коли говорили, що хіба що третя світова війна, хай навіть термоядерна, хай розвалить цю прокляту імперію, чи могли ми тоді навіть у найсміливіших думках допустити, що "союз нерушимый" без жодної краплини крові тихо-мирно сконає у Біловезькій Пущі? І то хто покладе на смердючий труп поминальні вінки? Комуністи, вчорашні функціонери з ешелону найвищого, які ще недавно з піною в роті відстоювали "єдиную и неделимую",— згадаймо хоча б дискусії секретаря цека КПУ Кравчука і представника Народного Руху Драча?
Коли київське студентство вирушило голодувати на площу, до підніжжя комуністичного ідола, на транспарантах, що майоріли над молодечими головами, не було, здається, і слова про вихід з СРСР: лише відставка Фокіна і федерація замість союзу.
Коли арсенальці підійшли під стіни Верховної Ради з вимогою змінити весь уряд і підняли велетенський транспарант, на якому був намальований Богдан Хмельницький — копія пам'ятника на Софійській площі: сидячи на коні, Богдан простягав у бік Москви не булаву — дулю, ще й напис: "Богдан схаменувся, а ви?", а депутати, як пацюки, перелякані виглядали у вікна,— навіть тоді важко було повірити, що Радянському Союзові — три чисниці до ганебної смерті.
Мітинги, мітинги, мітинги... Живий, ще не