итає, чого так довго з грубою вовтузилися?
— Ну, всього ж зразу не подужаєш! — пробурчав каторжанин, широко усміхаючись.— Ти йому про вікно скажи, нехай грати спробує, якщо зможе до них добратися.
Андрій знову припав до душника, але за хвилину обернувся до товаришів, які стовпилися навколо нього, й розгублено сказав:
Батько каже, що в камері й одного вікна немає.
ї*" Як немає? — скрикнув каторжанин.— Куди ж воно під три чорти поділося? Та ти не розчув, чи що?!
Чую,'— відповів Андрій, але все-таки ще раз припав до душника й після короткого обміну фразами з Кармелюком, знову обернувся й сказав рішуче: — Немає, каже батько,— голий мур навколо.
Анафеми! Чортове насіння прокляте!..— заричав Мах-нидралов.—Це вони його замурували, падлюки. Стривай, пусти мене, я йому розкажу, де шукати..Г Може, недавно.,, не вивели ж вони, іроди, нової стіни?! ^
Махнидралов заходився пояснювати Кармелюкові, де пси винно було бути вікно, в якому він підпиляв грати.
Довго з камери отамана не чути було ніякої відповіді. Нарешті до слуху каторжанина долинув глухий голос:
— 6, знайшов, закладене камінням... Мабуть, недавно... Глина ще м’яка...
— Ну й гаразд! Виламаємо! Хочемо тебе визволити, отамане! — зрадівши, гукнув Махнидралов.
— Важко,— почулось у відповідь,— стати не можу, нести мене треба.
— Є в чому й нести. Кажи тільки, що робити.
— Важко.
— Нас сорок, усі за тебе підемо.
— На смерть, на муку, всюди за тебе! — мимоволі скрикнула Уляна, почувши слова каторжанина..-— Скажи йому,— шарпнула вона його,— що тут і я, й Андрій, і Явтух, що ми за нього, за сокола нашого, живими у вогонь кинемося...
— Гаразд, гаразд, отаманшо, не гарячкуй. Тепер уже є надія...— І Махнидралов передав Кармелюкові в діру слова Уляни.
—* Спасибі за добре слово отаманші, друзям і вам, дітки,— почулася відповідь.— Ще бенкетуватимем на волі. Слухайте ж і робіть усе так, як я вам скажу.
І довго говорив у діру Кармелюк.
Шпанка жадібно прислухалася до слів, які до неї долітали.
А дощ усе лив і лив, розмочуючи чорнозем, затопляючи дороги.
Вранці голосні покрики вартового розбудили шпанку на перевірку. Позіхаючи й протираючи заспані очі, всі скочувалися з нар і заходжувалися квапливо вмиватися; умивання це відбувалося дуже просто: кожен набирав у рот ковток води, випускав його на руки й цією кількістю вологи обмивав і руки, й обличчя, а втирався краєм брудної сорочки.
О сьомій годині ранку з’явився на перевірку наглядач. З ним належало б прийти й корнетові поглянути на головного арештанта, але йому цілу ніч не щастило, а перед ранком не хотілося переривати щасливого паса... Та й наглядач, як люб’язний господар, обіцяв сам оглянути й, крім того, запевнив своїх гостей, що з його мішка й блоха не вискочить.
Наглядач залишився вельми задоволений з вигляду арештантів. Він оголосив їм, що з огляду на безперервний дощ партія зостанеться на сьогодні в тюрмі й що в його тюрмі арештантів випускають тільки на прогулянку, а що сьогодні негода прогулянці не сприяє, то вони всі повинні зоставатися в камері під замком; виходити ж у коридор тут суворо заборонено, то щоб і не просили...
Така промова іншим часом могла б сильно збурити арештантів, але цього дня шпанка поставилася до промови наглядача майже байдуже.
Наприкінці наглядач спитав, чи не має хто претензій або якоїсь просьби. .
Претензій не заявив ніхто, а тільки Уляна звернулася до наглядача, прохаючи помістити її в окрему камеру. Законне бажання Уляни зразу ж було задоволено; наглядач навіть розсердився за припущене вчора порушення правил і наказав негайно перевести Уляну в опрічну камеру, що була з протилежного боку до загальної арештантської камери. Замкнувши арештантів, наглядач перейшов до камери Кармелюка. В цьому закапелку спершу важко було розгледіти щось. Усі стіни його були глухі, і кволе світло з коридора пробивалося тільки в невеличке віконечко в дверях. Наглядач спинився на порозі, не знаючи, куди ступити, й звернувся до вартового:
— Живий?
— — Мабуть, живий, ваше благородіє,— ворушиться!
За хвилину очі наглядача звикли до темряви, і він побачив під лівою стіною на нарах безформну купу, вкриту арештантським халатом.
Він підійшов до Кармелюка й спинився в нього в головах. Очі арештанта були напівзаплющені.
— Ну що, брат, як воно?
— Помираю, ваше благородіє... Всі нутрощі горять... Кваску б мені випити... та оцту на ногу... не чую вже її...— ледве чутно промовив Кармелюк, не підводячи повік.
— Ну що ж, це можна...— погодився наглядач, навіть не глянувши на Кармелюкову ногу, з цілковитим переконанням, що цей чоловік до вечора не доживе.
Власноручно замкнувши двері, він звелів служникові поставити Кармелюкові й оцту, й квасу, ще раз нагадав наказ вартовому не випускати нікого в коридор, звелів те й старшому і, звівши комір шинелі, подався додому до своїх гостей.
Дощ лив безнастанно, застилаючи все навкруги сірою хиткою запоною. Наглядач проворно пробіг невелику відстань, яка відділяла його будинок від тюрми і задоволено шаснув у двері свого теплого приміщення.
Тільки доконча потреба могла змусити когось вийти з двору в таку негоду.,.. Дорога, що проходила повз тюрму, була безлюдна: ніхто по ній не їхав, не йшов.... Вартовий і той не ходив уздовж стіни понурого будинку, а намагався сховатися за передній виступ тюрми, що утворив ніби навіс.
Годині о десятій солдати внесли арештантам гарячий борщ... Обід минув тихо, сумирно, без жартів, без суперечок, без зайвої балаканини. Тільки каторжанин пошепотівся з одним із солдатів і всунув йому в руку червінець, якого йому дала ще Уляна. З горілки, що була принесена вчора, випили тільки одну пляшку, решту дві, а також більшу частину закупленої їжі приховали на вечір.
По обіді арештанти знову полягали на нарах; одноманітний шум дощу нагонив сон, та треба було й спочити, набратися сили: попереду була важка, страшна ніч. Хто спав, а хто прикидався, що спить, але гучне хропіння арештантів лунало по коридору. Коли б не це хропіння, що змішалося з шумом дощу, і коли-б вартовий прислухався уважніше, то він почув би легкий, але безперервний шерех у камері Кармелюка... Мабуть, то шкребла настирлива миша... Та миша не турбувала вартового.
Офіцери тішилися затишком і не виходили з маленького будиночка наглядача... Після раннього смачного обіду трохи хропачка завдали, а потім знову сіли до зеленого столика. В тюрмі все було гаразд, а тому всі в глибині душі були раді, що негода їм дала два дні відпочинку.
Тільки перед вечором у камері арештантів стало помічатися якесь пожвавлення. Разів зо два підіймався каторжанин до груби і потім з задоволеним обличчям про щось шепотівся з товаришами... Уляна теж заворушилася в своїй комірчині,— раз у раз підходила вона до віконечка і з прихованим хвилюванням поглядала на протилежні двері, за якими замкнуті були її товариші.
— Треба дати знак жінці, що діло на лад іде,— прошепотів каторжанин, проходячи до дверей, а за ним пішов і Андрій.
Уляна вартувала коло свого вікна. Махнидралов, вийнявши сірника, запалив його об трут і, вибравши хвилину, коли вартовий повернувся до них спиною, підніс вогонь до кватирки й виразно підморгнув Уляні.
Уляна вся спалахнула й ледве стрималася, щоб од радості не подати голосу. Потім, стежачи за вартовим, проробила той же самий маневр з призапасеним раніше сірником і, підвівши його в бік вартового, приплеснула вогонь рукою.
— Ну й жінка,— схвально пробурчав Махнидралов,— і зігріти й спалити може. Звідки в неї ця сила?
— Про що домовляєтеся? — грізно крикнув вартовий, який почув слова каторжанина...—Та й вогонь неначе в камері. Зараз же погукаю на обшук.
— Та що ти, служивий, то в тебе вочу блиснуло; я ось дивлюся, що жіночка —* малина! Перший сорт! — широко посміхнувся Махнидралов, показуючи вартовому на Уляну, що завмерла коло віконечка..,— Пусти лишень мене до неї, служивий! Га?
Він багатозначно підморгнув бровою; та його фривольний рух не знайшов відгуку в похмурого вартового.
— На своє місце йди! Геть од вікна! — кликнув він грізно, та все ж таки мимохідь обернувся в бік Уляни.
Хвилювання, тривога, піднесення знову переродили красуню... Сліду похмурих зморшок уже не було на її обличчі; очі її горіли, мов два чорні алмази, щоки палали гарячим рум’янцем, з-за папіврозтулеїшх губів поблискували два ряди зубів, міциих, гострих, блискучих; кожна жилочка красуні тріпотіла від затаєного хвилювання... Вартовий ковзнув злим поглядом по обличчю красуні й сердито пробурчав:
— Чого прилипла до віконця? Чого очі вилупила? Назад!
На своє місце!
Знову в коридорі запанувала тиша, порушувана тільки розміреною ходою солдата...
Швидко насувалася осіння темрява.
Арештанти вже не лежали, а товпилися гуртками на нарах, тихо перешіптуючись поміж собою.
— Пройме чи не пройме? — шепотів молодий пічник, звертаючись до сивуватого велетня.
— А тебе вже й зараз кортить,— огризнувся той сердито.
— Що ви, дядьку, я ж так тільки, для діла,—навіть зніяковів арештантик.
— Терпуг є? — тихо питав у другій групі Махнидралов.
— Є! — відповів так само пошепки Явтух.
— Так ось що, братці, зараз після перевірки — за роботу. Хто сам уміє роззуватися (скидати кайдани), роззувайся сам, а хто не вміє, бери терпуга, та тільки тихо... щоб ніхто не почув. Та ось іще,— звернувся він уже до всієї камери,— горілки не пити, так тільки, про око... нап’єшся вже на волі...
— Звичайно... Що й казати! — глухо обізвалися кругом.
— А що, як там?
Андрій значливо глянув на грубу.
— Ну й сила ж! Сокіл, а не людина...— почулися схвальні зауваження.
— Цитьте! — нараз перебив усіх каторжанин.— На ганку стукають, баланду (гарячу їжу) несуть... Ну, хлопці, не лови гав!
п
Справді, двері в коридорі грюкнули 1 в нього зайшли два конвойні солдати, несучи на довгій палиці великий дерев’яний цебер, повен якоїсь гарячої страви, від якої підіймалася пара і несла духом капусти. За ними йшов з ключами помічник наглядача.
Він одчинив двері камери, і солдати внесли цебер.
Каторжанин нахилився й добув з-під нар велику зелену пляшку й невеликий погарик.
— Ач ти, машкара, приберіг..,^ широко посміхнувся солдат.
— Для милого друга і вола з плуга!
Він налив погарик і підніс солдатові.
— Чого ти такий похмурий?
— Та як не хмуритися? — солдат перехилив погарик і витер рукавом губи.-^ Начальство теж! Мене й на караул призначено, мені и цебер нести.., Хіба немае нікого молодшого?
— Тебе на караул до нас призначено? — квапливо перепитав кйторжанин.
— Це сюди, думаєш? — солдат повів оком у бік коридора.— Ну ні, сюди старигань тутешній тільки своїх ставить,— є в нього такі вірні,— а мене в такий дощ, що добрий господар і собаки з хати не вижспе, вартувати двір ставить, місити багно уздовж стіни..,
LXXXVII
Арештанти дружно пригощали й далі веселих й довірливих солдатів.
— Випий у доріжку, щоб не відморозити ніжку,— сказав старшому солдатові каторжанин.
— А так, що можна й одморозити,— пробурчав старший солдат, простягаючи руку до погарика, й одним духом перекинув його в горло...
— А де ж закусочка наша, хлопці? — звернувся каторжанин до товаришів.
Ту ж мить вийнято було з-під нар припаси, які закупив Андрій, і серед товариства запанував щоиайвеселіший настрій.
— Та, мабуть, і Ярмошка хоче трошки? — посміхнувся каторжанин і підніс погарик молодому солдатові.
— З великою радістю! — посміхнувся Ярмошка й осушив чарчину.
— Почастувати б і того? — озвався Андрій, показуючи очима на вартового, котрий ходив у коридорі.
— Ні-ні, не чіпай! — навіть прикрикнув старший солдат,—
Хмільного і в рот не бере, старовір проклятий, через те йому так і довіряє наглядач. Ц