Ну колись зустрінемося з тобою на волі!..
— — Що ж тепер? — прошепотіла знову Уляиа.
Ніхто не відповів.
Діло, яке здавалося спершу таким легким, несподівано,почало наражатися на зовсім непередбачені ускладнення.
— Солдат так собі ляпнув, що груба одна в коридорі топиться,— понуро сказав нарешті каторжанин, — виходить, отаман тут, поруч з нами; то він до нас обзивався... ие морозили б його... Мабуть, хочуть довезти живого.
— Так, так! — радісно зашепотіла Уляна. — Навчи ж, голубе, що робити?.. Братики рідні, допоможіть вивезти отама-на на волю!.. Допоможіть, рідні: його ж на смерть закатують, замордують, йому ж сто смертей завдадуть, а він за вас голови своєї не шкодував... Ой братики! Все добро, все золото вам пооддаю, наймичкою наймуся!
Ех, матінко! — крикнув Махнидралов. — То ми на волі за гроші працюємо, а в неволі — по честі живемо. Чула: всі вирішили за отамана голови покласти, та що робити? Річ ясна! Пробратися до отамана в камеру, висадити грати й винести його через вікно, та як у камеру пройти? Ніяк тихцем диявола не порішиш, — блиснув він оком у бік вартового, — а при ньому з камери не видерешся. От і стоп! /
^ Спитати б отамана, він придумає все, зо дна моря винесе! — сказав Андрій.
— Правда, правда! — підтримав Явтух і інші.
— "Спитати", — .передражнив їх каторжанин. — Ще~ коротше сказати йому, що грати підпиляні; то він, може, й без нашої допомоги прихитрився б утекти. Та як сказати? От ви про що метикуєте! Двері заходимося ламати — вартовий почує, зчинить тривогу. Стіна кам’яна, її за ніч не розбереш...
Всі знову понасуплювалися... Загадка починала здаватися нерозв’язною. Уляна з благанням і надією переводила очі з одного обличчя на друге, але всі сиділи мовчки...
—. А через грубу? — нараз тихо скрикнув Явтух. — Вона ж, мабуть, і в його камеру виходить.
Махнидралов швидко обернувся до Явтуха, й обличчя його засяяло.
— Слушно, старий! Дивись ти, всі ж бачили, і нікому на думку не спало, а він додумався!.. Ну, братці, підставляй спини, всі інші лягайте на нари й пильнуйте "ока".
В напівтемну понуру кімнату знову влетіло пожвавлення. З гарячковою пристрастю вхопилися арештанти за нову ідею. Думка визволити уславленого отамана, а може, з його допомогою визволитися й самим, спалахнула яскравим вогнем в їхньому похмурому існуванні й запалила захватом усі серця.
В цьому бажанні злилося все: й гордість арештантська, й розбуджена знову одвага, й пристрасно бажання випустити на волю дорогого батька, й жадоба волі, й пекуче бажання вчинити несподівану прикрість начальству.
Каторжанин виліз на плечі сивуватому велетневі й, відкривши душника, заговорив у дірку, що її видно було над ним.
Всі завмерли чекаючи.
Махнидралов помовчав, а потім знову заговорив.
Знову всі насторожилися.
Може, не чує... голосніше спробуй,— прошепотів Андрій.
— А може, несила й підвестися,-* простогнала Уляна й до болю стиснула свої руки.
Махнидралов майже крикнув у димар.
Знову настала важка, томлива хвилина чекання.
Йк ось каторжанин звернувся до товаришів і промовив квапливо й радісно:
— Говорить, чую...
Всі в камері полегшено зітхнули. Придушене схлипування вирвалося з грудей в Уляни, й, знеможена гарячою радістю, вона майже впала на найближчі нари,
— Що каже? — запитали зразу декілька нетерплячих голосів.
— Тихше... не розберу, — прошепотів каторжанин, не відриваючись од душника.
Всі застигли.
Довго стояв Махнидралов, припавши вухом до душника, нарешті знову обернувся до камери й сказав збентежено:
— Не розберу. Каже щось, а що — не розберу. Лізь хтось інший.
— Я, — вихопився Андрій, — я батьків голос і крізь воду почую!
Він швидко виліз на плечі товариша й припав до душника.
Довго стояв він так, то викрикував у димар короткі фрази, то припадав до нього вухом; нарешті й Андрій обернувся до товаришів і похмуро сказав, що голос отамана чути, а що він каже — не можна розібрати й слова.
Сум охопив усіх. Після надії, що спалахнула яскравим полум’ям, розчарування видалося ще прикрішим.
Взялася ще й Уляна розібрати слова отамана, та і її спроба закінчилася цілковитою невдачею.
— Ну що ж... виходить, не судилося... Ще можна і в дорозі спробувати... — подали думки ще кілька похмурих голосів.
— Ні, братове,— заперечили разом Явтух і каторжанин,— коли тепер не зробимо діла, то вже в дорозі — край! Не зробимо нічого...
— А ось що: спробуємо ще підкопатися під стіну,— порадив Андрій.-— Стіна, мабуть, пізніш поставлена, глибоко не доведеться копати; ніж є в мене.
— Ніж є і в мене... І в мене! — почулося кілька голосів,— Можна спробувати...
Та вже в тоні цих голосів чути було невпевненість у наслідках нового заміру.
Проте кілька чоловік, в тому числі Явтух, Андрій і каторжанин, мовчки взялися до роботи.
Час минав. Ніхто не спав; всі з напруженою увагою стежи-
ли за результатом зусиль товаришів; стомлених переміняли інші, але це вже робилося без жвавості, а, здавалося, тільки на те, щоб мати можливість з цілковитим правом сказати собі, що для врятування отамана було спробувано все, що тільки можна.
Знадвору чути було шум дощу, що змішувався з тихим шерехом рук, які працювали коло стіни,
Уяяна сиділа тут же, мовчки стиснувши руки, і немов застигла в похмурому одчаї. Вона хотіла копати землю нарівні з іншими арештантами, але товариші не допустили її, і ця бездіяльність стомлювала її більше за всяку шпарку, працю. Вона вже втомилася шалено рватися всіми помислами до коханого отамана, який, може, вмирав у цю хвилину за кам’яною стіною,— тепер вона впала в тупий розпач. Очі її машинально стежили за рухами рук арештантів, а в голові, немов цвях, сиділа одна й та ж сама думка: "Не встигнуть... не вийде... не буде нічого..."
Приблизно такий же настрій, як видно, охопив усіх арештантів, їцо поринули в глибоке мовчання. —
Помалу-малу цей настрій передався й тим, що копали яму, мовчки працювали вони, переконуючись усе більше в тому, що намір їхній не дасть нічого.
— Півні співають... Скоро світатиме...-— коротко зауважив, нарешті, сивуватий велетень.
Це просте зауваження вплинуло на всіх, як сигнал.
— Годі,— рішуче сказав Махнидралов, покинувши ножа,— не докопаємося: стіна капітальна.
— Ще аршинів зо два копати! Не те що до світанку, а й до вечора не впораємося!..— підтвердив інший.
Андрій мовчки ткнув довгим ножем у землю й так само мовчки витяг його назад: лезо ковзнуло уздовж кам’яної стіни по саму колодочку, й видно було, що й далі в глибину йшла все та ж сама кам’яна стіна. Явтух глянув у викопану яму й не мав що заперечити...
Всі переглянулися.
Навіть Уляна не промовила й слова.
Тяжка мовчанка запала в камері. Всі зрозуміли, що дальші зусилля не приведуть ні до чого, але ніхто ще не зважувався висловити цю думку вголос.
— Доіц періщить,— нараз почувся з нар тихий хрипкий голос.
— Ну то що ж? — обізвався другий каторжанин.— Завтра не підемо, а ранок вечора мудріший.
— Це що ж, по-твоєму, побояться, що ми на дощі розтанемо? — насмішкувато перепитав перший.
— Ми то не розтанемо, а дороги всі розквасить; таккй тут край. Це правда, якщо дощ до ранку не вщухне — не підемо.
І знову всі замовкли.
Каторжанин поволі випростався, струсив із себе землю й подався до груби. Всі мимохідь повернули за ним голови.
Низький лоб каторжанина, здавалося, насунувся ще нижче на очі; глибока складка, що перетинала його бід чуба до перенісся, надулася, виявляючи вперте рішення, яке оволоділо цим понурим ЧОЛОВІКОМ. . •
Він показав знаком одному з товаришів підставити плечі, видерся знову до душника й, просунувши в нього руку, заходився обмацувати щось усередині.
— Давай ножа! — скомандував він найближчому сусідові.
В одну мить вимогу Махнидралова було виконано.
Кілька чоловік стовпилося коло нього, мовчки стежачи за
всіма його маніпуляціями.
За допомогою ножа каторжанин виколупав залізну раму душника й, розширивши таким способом отвір, засунув у нього руку по плече.
— Іде,— промовив він, важко переводячи подих і обернувся до товаришів,— обличчя його було червоне від напруження, великі краплі поту вкривали лоб, але очі каторжанина дивилися вже веселіше.
— Ех, немае лома! Давай хоч гирю або герлигу!
Всі в камері пожвавіли. Зараз же кинулися по нарах, і за хвилину до Махнидралова простяглося кілька рук з усілякими імпровізованими інструментами.
— Ну, гаразд, годі... Засипайте яму, та так, щоб і сліду не зосталося; всі інші лягайте на нарах та духа (вартового) з очей не спускайте.
Арештанти розійшлися й знову повкладалися на нарах; двоє заходилися загортати й утоптувати яму, але декілька найгарячіших, у тому числі друзі Кармелюка, все-таки стовпилися навколо каторжанина.
На щастя, груба була так глибоко в кутку камери, що вартовий не міг її бачити з віконечка, проробленого в дверях.
Товариші, обступивши каторжанина й затаївши дихання, стежили за його роботою.
•— Слухай, старий, пусти лишень ще І мене,— не витри-мЙв нарешті молодий арештант.—Я змалку пічником був.
— Чого ж мовчав, диявол! — гаркнув на нього каторжанин, витягаючи з душника руку, вкриту кривавими саднами.— Пічник, пічник! А не напоумив раніше хід у грубі пробити. Ач ти, хайло, солоні вуха! Плювати в твої безсоромні очі, ось що!
*— Та не спало зразу на думку, дядечку.
Ну, ну тебе під три чорти, лізь уже скоріше, а то втомився!
Каторжанин зліз з плечей товариша й, витираючи піт з обличчя, прихилився до груби.
Молодий пічник ретельно взявся до роботи. Хвилин через двадцять почули в грубі глухий шум від падіння каменя одного й другого, і в той же час біля віконечка почувся окрик вартового:
г— Що за шум?
Витрішкуватий з нар упав,-^ відповів сонним голосом велетень, підводячись на нарах,
— Ач ти, глот єнісейський! — схвально пробурчав Махнидралов.
— Чорт, просто чорт! — почувся дружній шепіт по кутках.
Хвилин зо дві в камері напувало глухе мовчання, перериване лише вдаваним хропінням.
< Лізь же, лізь скоріше! — не витримала Уляна й смикнула каторжанина за рукав.
Тихше, матінко, зараз!
Батько, батько голос подає,— радісний шепіт Андрія перебив Махнидралова.
Справді, всі почули глухий звук з груби.
В одну мить Андрій' вискочив на плечі товаришеві й припав вухом до душника.
, Живий, не вмер,— сказав він радісно, обертаючись до Уляни,— йога не переломлена, тільки стати на неї ніяк не може. П