— а що — не можу тобі пояснити... Цей замок... Адже я ніколи не був у ньому, а тим часом усе тут таке знайоме мені... немовби він снився мені колись... немовби уві сні я ходив цими покоями... От я сидів тут і слухав вашу розмову, а якийсь голос у моєму серці шепотів: "Встань, подивися, там, за цією трапезною, має бути покій, обставлений позолоченими меблями, а по кутках того покою стоять лицарі з позолоченою зброєю". Я підвівся, глянув — і побачив той покій, — усе в ньому було так, як нашіптував мені таємний голос.
— Тут немає нічого незвичайного, друже! Панство завжди так прикрашає свої покої, — зауважила Дарина.
— Ні, ні, — з гарячковим хвилюванням перебив Ті Найда, — не те! Присягаюсь, не те... Ох, щось дивне коїться зі мною... В голові наморочиться — я хочу пригадати щось далеке, давнє, забуте... — Отаман схвильовано пройшовся по кімнаті. — От і цей годинник... Я ладен дати голову собі відрубать, що бачив його колись... Невже ж це міг бути сон?
Найда зупинився перед дівчиною і задумався.
— Чому б і ні? Бувають такі віщі сни, про них розповідається і в святому письмі. Може, тобі судилося здобути тут славу, — мовила Дарина.
Отаман неуважно слухав її слова, захоплений якоюсь таємною думою.
— Стривай, — зненацька сказав він. — Ходімо зі мною туди... у той покій... З його вікон має бути видно башту, довкола якої кружляє сила-силенна голубів...
Схвильована словами Найди, охоплена якимось незвичайним трепетом, Дарина пішла слідом за ним; минувши просторий салон, вони вийшли у покій, справді обставлений позолоченими меблями, й зупинилися перед амбразурою вікна.
Придушений зойк вирвався з грудей отамана, він закрив рукою очі й прихилився до стіни.
Панна виглянула у вікно: перед ним височіла башта, на якій сиділо безліч голубів. Дарині стало моторошно. Якусь хвилинку вона мовчки дивилася на отамана, але ось у дівочих очах промайнуло щось світле й радісне.
— Стривай, стривай, друже, — жваво промовила панна, торкаючись до Най-диного плеча. — Даремно ти тривожишся — усе це пояснюється дуже просто: адже твій названий батько сказав, що ти син українського шляхтича — отже, ти, певно, й побував колись із батьками в цьому замку!
— Ай справді! — з полегкістю зітхнув Найда, одводячи руки від обличчя. — Ох, рідна моя, ти заспокоїла мене. Авжеж, саме так воно й було. Мене вивели з рівноваги сльози цієї пані, вселивши у серце якусь незбагненну тривогу... Мені стало шкода її, Дарино. Мені згадалась і моя мати... в калюжі крові... Вона захищала мене до останнього подиху...
— Атож, твоя мати захищала тебе до останнього подиху, — із стриманим обуренням промовила дівчина. — А ці пани!.. Згадай, з якою ненавистю вимагали вони смерті усім хлопам, усім схизматам? Га?! А хто ж ці схизмати? Нещасні жінки, діти, старі — змучені, обідрані, що мруть од голоду й страждань; замордовані священики наші, убогі ченці, які, в чистоті своєї віри, славлять у лісових нетрях господа бога... Саме, їхньої смерті жадають пани, їх хочуть обернути у безсловесне бидло!.. О, не вір панським сльозам! їхні сльози — отрута, вогонь, що пожирає наших нещасних братів!..
— Так, до їхніх сліз не може бути милосердя, бо вони його не мають до чужих сліз. На кожному камені цього замку запеклися краплини крові дітей мого названого батька, і прокляття повисло над цим кублом душогубів. — Найда гаряче потис Даринину руку. — Твоя правда, зіронько!.. Дай же мені ще раз, востаннє, пригорнути тебе до мого серця, — пристрасно зашепотів він, притягаючи дівчину до себе.
— Опам'ятайся, коханий! Щохвилини можуть увійти...
— Ніхто не ввійде... На одну мить можна забути все!.. Я усім пожертвував для вітчизни, Дарино: життям своїм, волею і навіть коханням до тебе. Через півгодини я залишу замок... Хтозна, чи ми побачимося знову? А я кохаю тебе над усе в світі, над свою душу!
Отаман палко пригорнув дівчину і вкрив її обличчя поцілунками.
— Коханий мій, соколе мій! — тихо скрикнула Дарина, припадаючи до козацьких грудей і, раптом відсторонившись, квапливо зняла з руки перстень і наділа його на палець Найди.
— Ось перстень мій, — пошепки, уривчасто заговорила панна. — Перед господом богом заручаюся ним з тобою і присягаюсь, що піду за моїм судженим хоч на край світу!
Найда притис до уст її руку... Але в цю мить почулися кроки. Закохані поспіхом вернулися до трапезної.
Слідом увійшли Кшемуський з Теклею; він попрохав вибачення за дружину, яка через нездоров'я не може вийти до гостей, і доручив приймачці опікуватися Дариною. Найду ж запросив до себе в кабінет, вирішивши написати кілька слів Стемпковському.
Дарина, виходячи за Теклею, на мить зупинилася, ще раз крізь сльози глянула на коханого й зникла за дверима.
Найда пішов з Кшемуським у кабінет.
Це й була саме та кімната, про яку розповідав отаманові старий запорожець, вона колись правила губернаторові за спочивальню: на стінах висіли величезні портрети володарів замку — князів Яблоновських.
Увагу Найди відразу ж привернув портрет лицаря в срібних латах, з мечем у руці і чорними перами на шоломі.
Кшемуський сів до столу писати листа, а Найда став походжати по кабінету, зупиняючись то біля одного портрета, то біля іншого; але його непереможно тягло до лицаря з чорними перами на шоломі.
Власне, нічим особливим портрет не відзначався. Він висів так само, як решта, і чорні очі лицаря, немов виступаючи з рами, дивилися так само виразно, як і очі інших портретів.
Губернатор писав, не повертаючи голови.
"Невже не пощастить перевірити механізм?" — думав Найда.
Його пекла нестерпна цікавість. Кілька разів отаман наближався до портрета й ледве стримувався, щоб не простягти до нього руку.
Нарешті Кшемуський підвівся й чемно промовив:
— Даруйте, ясний пане! Ще моя дружина хотіла передати щось ясновельможній пані Стемпковській. Певна річ, це можна було б і завтра... Але оскільки пан поспішає...
Серце Найди завмерло від радості. .
— Так, так, я поспішаю, щоб завидна добратися до якого-небудь безпечного місця, — відповів він, насилу приховуючи жагуче нетерпіння.
— В такому разі прошу пана зачекати тут п'ять хвилин — я зараз повернуся. Отаман вклонився, і Кшемуський вийшов з кабінету. Ледве затихла вдалині його хода, як Найда одним стрибком опинився біля портрета й пальцями щосили натиснув на чорні очі лицаря.
Портрет тихо відсунувся: за ним були двері до підземного ходу...
XXVII
Тим часом в Умані все кипіло: нова міліція то переносила на стіни фортеці бойове спорядження, то укріплювала табір, щоб можна було безпечно користуватися водою з озера; жінки, що почувалися на силі, також брали діяльну участь у спільній роботі, слабші плакали й молилися, а деякі в розпачі, мов сновиди, блукали по місту, жахаючи людей своїм виглядом. Костьоли не зачинялися: відправа йшла за відправою, тужливий, похоронний дзвін не змовкав з ранку до півночі... У храмах було повно старих і жінок... Одні били себе кулаками в груди, інші лежали ниць на чавунній підлозі, раз у раз протяжно зойкаючи. У переповненій синагозі гамір не вщухав ні на мить: розпачливі крики й голосіння долітали на майдан і навіть до губернаторського замку.
Тільки православна церква була майже порожня. Хоч губернатор і наказав попові щодня правити службу, а закличні удари дзвона розлягалися далеко над містом, до церкви чвалали тільки старі й каліки — решта хлопів та міщан порозбігалася... Навіть спокусливі пропозиції єврейських купців, які просили міщан взяти на збереження їхній крам, обіцяючи за це великі гроші, не могли вдержати нікого.
У покоях губернатора теж було не веселіше, ніж у синагозі, — тільки горе виявляло себе тут не криками, не стогоном, а могильною тишею. З усієї сім'ї лише сам Младанович і його донька Вероніка виказували цілковите самовладання й відвагу. Шафранський, котрий якщо не по крові, то за взаємними симпатіями належав до сім'ї губернатора, підтримував бадьорий настрій в усьому місті; він з'являвся то на валах, то на торжищах, то на вежах або в таборі — і скрізь з безжурним сміхом та дотепами запевняв, що його фортеця міцна й неприступна, що він сам хоче якнайшвидше побачити "ту погань" і почастувати її з височини мурів картеччю, а єдина, мовляв, у нього турбота — це про воду... Мешканці Умані, слухаючи Шафранського, переймалися відвагою і, стоячи на валах, виглядали ворога навіть з деякою задерикуватістю... З валів було видно розставлені Гонтою за версти дві од міста пікети, які оточували Умань довкола — так що-навіть миша не проскочила б до фортеці повз них; така ретельна охорона всіх тішила й розвіювала підозри щодо Ґонти. "Якби він плекав у душі зраду, то відразу б утік до гайдамаків, а то ні — твердо стоїть і охороняє місто", — так думав кожен, побувавши на валах...
Найвищим пунктом, що панував над усією Уманню, була надбрамна вежа губернаторського замку. У цій вежі оселився сам Шафранський, а на вишці в нього зберігалися різноманітні астрономічні прилади, серед них і підзорна труба. Вероніка кілька разів на день вибігала на вишку й кожного разу поверталася звідти заспокоєна: Гонта з загоном стояв на місці, а ворога ніде не було видно. Цю заспокійливу звістку вигукував на міських вулицях і оповісник, вселяючи надію в серця уманців...
Першого дня Сара ходила, мов божевільна; її серце краялося від болісних почуттів і сумнівів: не виказати губернаторові Ґонти — означало, на думку Сари, те ж саме, що своїми руками віддати на смерть тисячі уманських мешканців, а виказати його — це було все одно, що погубити Залізняка з повстанцями, її братами по хресту, загибель яких спричинилася б до винищення всього православного люду в краї!.. Неможливість знайти якийсь вихід замалим не довела Сару до божевілля; та за ніч вона трохи заспокоїлась, і вчорашні страхи постали в дещо іншому світлі: по-перше, дівчина схилялася до тієї думки, що нових братів їй треба жаліти більше — адже їх усе життя кривдили й мучили... Крім того, вона, по суті, зараз нічого не може вдіяти: Гонта нині, мов сокіл, на волі — куди захоче, туди й полетить... а при виїзді сотника з міста вона ж таки крикнула, щоб йому не вірили, та на крики єврейки ніхто не звернув уваги — тож тепер нехай як знають...
Заспокоївши почасти своє сумління, Сара знову почала думати, як би врятуватися й розшукати Петра.