Молоді, обсипані овочами яблуньки. Деякі з них пошкоджені революцією, але більшість видужали, підросли й ось вродили. Ренети, тирольки, цегелки, райки. Білі, жовті, зелені, червоні. Батькова праця, думав Володько. Нагинався й піднімав якесь яблуко та відкидав його на купу спадків. Осінь. Чудова, соковита, барвиста осінь, її видно скрізь. На кожному кроці помітні її сліди... І на городі, і в садку, і на полях. Вона була на кожному місці, зробила все, що треба було, й пішла далі...
Любить її Володько, тільки ця осінь, так само, як і минула, наводить скорше сум, ніж радість. Він звик бути в цей час у школі, а тепер ходить ось тут і не знає, до чого взятися. Має один план, думає над ним і хоче перевести його в життя. Треба ж щось робити. Тепер все ясно, школа закрита, треба шукати щось інше...
З цього приводу порішив відвідати Левинських. Сьогодні, здається, буде дома його приятель Олег Левинський. Поговорить з ним про гімназію. Після навідає Сергія... Перед тим ніж відійти, повів до води коні. Вернувшись, одягнув нове вбрання — білу з виложеним коміром сорочку, чорні штани й такі ж черевики, причесавсь і відійшов.
Він жив і виріс на хуторі, тому не дуже любив село. Воно тягнуло його, цікавило, але до цього часу він боявся торкатись його. Залюбки виминав його й обходив. Воно дратувало його, особливо це село, своїм спокоєм, байдужістю, солом'яною красою, глиняним добробутом. Дикуваті дерева, лопух, безладдя... Сірі, обмиті дощами стіни, валькуваті призьби, маленькі віконця. Повільні, а що, а як, люди... Позіхання, чухання, сплювок набік і при тому чорт... Як можна жити так з дня на день — роки, століття, родитись, вмирати й завжди пити, пити й пити. Сорок п'ять, сорок, спирт, ханджа, самогон — хай царська, хай панська, аби тільки гірка та п'янюча.
Це є село. Як підступити до нього, взяти в руку й звести? Вставай, село! Відчини очі й дивись! Скільки їх, сіл таких навкруги... Таких, як це, провалених у власне нутро, заспаних, зачуханих... Можливо, це й є причина, що так ось сталося, як є тепер...
Володько виминає село. Йде уздовж валом, що відділяє колись панський ліс від селянських городів. Городи городами зістались, але ліс щез. Тільки зрідка розкидані насінники та високі, в пояс людини, оброслі губками й пасинками пні. Це свідки часу, кали отам далі гули гармати, а ледачі сапери стинали ці дерева на дорогу й окопи. Тільки над угорською границею ще гурток дерев, що нагадують вимираюче плем'я. Все далі й далі відступає воно під натиском дядьківських плугів. Решта поля, межі, просяні стерні, оброслі опеньками пні...
На городах ще не вибрана картопля. На межах плоти з пожовклим бур'яном, кущі ліщини та широкі черешні. Отам кілька диких, розлогих груш, за ними сливки. Там також соняшники, кукурудза, коноплиська, а за ними зчорнілі стріхи...
Ось стежка, що веде до попівського саду. Ось і сад. Спочатку старі вишні, купка диких слив. Далі в неладі горбаті яблуні, покручений частокіл, що відділяє "другий сад" від "першого", збоку густий бузинник, з другого боку городжений пліт, а скрізь кропива, лопух, кінський щавель, дикий хміль... Колись тут були доріжки, але тепер вони обернулись у звичайні, химерно виведені стежки. Одна з них тягнеться вздовж саду під високі, розлогі горіхи. Тут перехрестя зі стежкою, що веде до хати, й тут почорнілий, похилений стіл та кілька лавиць. Звідсіль через віття слив видно стару, білу, дерев'яну церкву. Перед церквою окремо дерев'яна дзвіниця і два хрести — "фігури". На них вішають фартушки, квіти, віночки з паперу.
На лавицях під горіхами сиділа панна Ольга у білому. Біля хати пасіка й там гудуть бджоли. За садом на подвір'ї гавкає собака. Казан. Деякі дерева обтяжені овочами. Сонце м'яко, по-осінньому освічує все навкруги, вникає через віти до землі, падає на зім'яті кущі лілей, гвоздик, орхідей... Високі, білі стіни хати поплямовані сонцем і тінями. Великі вікна видаються зовсім чорними, хоч деякі з них відчинені й завішені мережаними занавісками.
Володько неохоче заходить до хати. Всілякі ті вітання, запити. Краще їх оминути. Але сад порожній. Хлопці невідомо де, і треба їх шукати. Володько підходить до Ольги. Вона хворіє на сухоти, але виглядає добре. Обличчя кругле, повне, загоріле. Очі чорні, з хворобливим відблиском та приємною усмішкою. Волосся заплетене у дві чорні коси, посередині виразний проділ.
Вона побачила Володька, коли той підійшов зовсім близько. Відірвала погляд від книжки й весело проговорила:
— Ааа! Володя! Здрастє! — Не встаючи, подала м'яку, теплу руку. Володько трохи збентежений.
— Приїхав Олег? — запитав одразу.
— Так. Приїхав. Алєг! Алєг! Валодя прішол! — загукала вона в напрямку хати.— Садітесь. Как поживаєте?
— Дякую. Що ви читаєте? — присів і запитав Володько.
— Какая — то чепуха. Це ще старі пріложенія до "Вокруг Свєта"... А знаєте. Я б хотіла дістати одну книгу... Може, ви знаєте? (назвала автора й книгу). Гліб сказав, що це необхідно перечитати. Недавно мені Андрій Андрійович передав кілька речей Бальзака. Він дуже любить Бальзака. Бальзака й Ібсена. Я перечитала. Ну знаєте: я це читала другий раз, але вражіння... Велетенське! Колосальне!.. Перший раз я читала Бальзака ще в Острізькому Братстві. Ну, що я могла тоді розуміти? Мені тоді імпонували...
Її мову перебив Олег. Він біг від хати довгими кроками й захоплено гукав:
— Володя! Здоров! Скільки зим, скільки літ? Де тебе, друзяко, чорти носили? Коли в гімназію?
Щире, радісне вітання. Ольга встала, вибачилась і відійшла...
— Не міг зайти до тебе,— казав Володько.— Праця, а це їздив до Дерманя. Все надіявся, що буде семінарія.
— Кинь ту семінарію! Вали до нас... В гімназію...
— Добре тобі сказати. Мови, друзяко!.. Французьке, латинь...
— А я тебе давно чекав. Бачив Сергія. Де, питаю, Володя. Не знаю! Дивак той Сергій. Хоче йти в бандити. Каже: куди піду? Ні, ні! Ти його рішуче збаламутив.
— Я? Чому я?
— Рома! Рома! Стой! Прішол Валодя! — гукнув він на свого брата вже по-московському. Той саме вставав. Спить він у куріні. Немитий, розхристаний біг до хати.
— Аа, Валодя! Здраствуй! Ти прішол? Вот ета харашо! Паді ка мнє.
Володько підійшов.
— Ми вчера с Сашей і Мішей Лінкертом здораво клюкнулі,— похвалився одразу Роман.
— Видно по тобі. Зовсім рознесло,— зауважив Володько.
— Валодя! — заметушився Роман.— Ти єщо нє уходіш? Падажді мєня. Алєг! Ти всегда куріш маї папіроси! І теперь мою куріш! — сердиться він.
— Врьош, Рома. Я сваї курю,— відгризнувся Олег.
— Сваї. Чорта старова — сваї. Пастой, Валодя, Абажді. Абажді. Я расскажу тєбє про вчерашнєє. Ех, і вєсєло било. Па бутилкє на каждаво. Ілі... Паслушай. Пайдьом в комнату. Нікаво нєт. Пайдьом.
— Ні, Володю. Зістанься краще тут,— просить Олег.
—Алєг! Ти падлєц. Нєт, Валодя! Нє слушай дурака. Пайдьом в комнату. Я покажу тебе свою новую...
— Сам ти дурак са сваей новой курткой. Зробив якусь нову куртку і всім хвалиться,— перебиває його Олег. Це Рому зриває.
— Мєрзавець! Всю тваю рожу разтварожу! — кричить він хриплим голосом і кидається на Олега.
— Ее, ні! Стій! Якого чорта! Розійдись, бо стріляти буду! — крикнув жартівливо Володько. Олег швидко замахав руками, а Роман застрибав, мов півень. Він розмахнув кулаком і намагався вдарити Олега. Володько рішуче встряває між них, і по часі обидва втихомирюються. Всі йдуть до хати. Входять до кухні. Там пораються з обідом матушка й німа, з червоним, як жар, обличчям служниця.
Побачивши Рому, матушка накидається на нього.
— Подумайте! Вже скоро дванадцять часов, а він тільки встає,— говорить вона мішаною мовою, зчепивши обидві руки.
— Мама! — сердито вибухає Рома.— Ти всегда тичеш нос нє в свайо дєло.
Володько вже звик до таких виступів свого товариша й не дивується. Підходить до матушки й цілує її в руку.
— Дивіться, людоньки! — тошніє вона.— Нє майо дєло! А чиє ж то дєло?
— Ето майо дєло і я уже многа раз гаваріл: нє пазволю вмєшіваться в маї інтереси!
— Боже, Боже! — сумно говорить матушка.— Вже ти йому не маєш права щось сказати. Вже він, бач, пуриц великий. Треба їхати до школи, треба робити екзамени, а він волочиться по ночах, п'є й ані на зубок нічого не робить. Боже, Боже!
Але Роман вже не слухає її. Пішов до передпокою й почав готуватися до миття.
— Дура! — сердито завершує він свою думку.— Єй всегда нада сунуть нос куда нет надобності. Володькові це не зовсім подобається. Тим більше неприємно, бо Роман говорить таким тоном, ніби вірить, що
Володько йому співчуває.
Володько переходить до їдальні.
— Закурі, Валодя! — кричить з передпокою Роман.— У мєня прекрасниє папіроси. Сам набівал.
Володько відмовляється курити. Сідає на широкій, твердій канапі й чекає. Перед ним довгий, застелений настільником стіл. Навколо нього шість досить незграбних стільців. Над столом велика висяча лампа. На стіні портрети батюшки й матушки, якийсь креденс зайняв цілий задній кут, а коло нього висить такий самий стінний годинник з широким, мідним вагалком.
Вганяється Олег. До нього знову вернулось його захоплення. Він радий, що може хвильку побути дома, що гарна погода і що несподівано прийшов Володько. Кидається до свого приятеля, обнімає його.
— А, це чудово, що ти прийшов! Мусимо укласти собі план на сьогоднішній день. Завтра від'їжджаю знову, роботи поки що нема. Зараз, отже, обід. Ти обідаєш з нами. Ах, коли б куди віднесло Романа. Вічні з ним скандали. Ну, але... Допустимо, що він з нами. Чорт з ним... Має прибути Лінкерт і він буде з ним. Галя, Оля, Саша. Підемо на прохідку, накладемо на зрубі багаття, будем... Ах, коли б прийшла Галя Їжакевич. Ти знаєш її. Чудова! Чудова! Мушу до неї зайти. Вона тепер якраз гостить у Ронів. Хочу й тебе познайомити. Вона, напевне, й тобі сподобається.
— Не знаю, Олегу! Я, мабуть, не піду,— сказав Володько.
— А чому ні? Чому ні? — кричить Олег.
— Что за шум!,— відчиняються з дівочої кімнати двері, і звідти виходить старша сестра Олега Галя, а за нею Саша.
— Здрастє, Валодя! Нічево, нічево; сідітє на мєстє. А наш Алєг, как жерєбчік... Крічіт! Ужас! — швидко проговорила Галя. Володько потиснув її руку.
— Майо пачтєніє,— поважно, дивлячись з-під лоба, проговорив Саша .і подав Володькові широку, тверду руку.
Галя пройшла через їдальню і зникла в кухні.