у цьому хай буде моя поміч... Все, що могла, робила...
— Так у чому ж його обвинувачують? Кость і політика — це щось несполучне.
— Господи, хіба ж ти в них доб'єшся? Дев'ять місяців він сидів без єдиного допиту. Я навіть не знала, де він.
— А де тепер?
— На Колимі. Я дістала два листи. Першу звістку від нього дістала через невідомі руки. На папіросній книжечці. Лист той був написаний навіть не до мене, а до невідомого друга. Починається він так, я його напам'ять знаю.
"Невідомий друже!
Коли тобі потраплять у руки ці листочки, згадай, що в тебе теж є родина, діти, жінка, мати. Я їду в невідоме, куди везуть не знаю. Цього листа я кидаю в дірку клозету арештантського вагону, може його знайде якась добра душа й перешле на таку адресу..."
— І до тебе прийшов цей лист?
— Уяви собі, прийшов!
Килина розповідала далі. Типова, масово поширена історія, ті ж деталі, те ж нерозуміння причин арешту. Як видко, тепер вже нічого не варте й те, що Кость бився колись за "власть советам".
— Я після всього, після христових мук, доходжу до єдиного висновку, що там у тайзі треба дармових робочих рук, спеціялістів... От і хватають. Я ж навіть не сплю та думаю, — чого? Себто, увісні не сплю. З тобою колинебудь таке бувало?
Килина, хоч була сива, вся біла, — ніяк не постарілася. Навпаки, оця внутрішня змобілізованість, оцей вогонь, що пік її з середини, викликали до життя всю її енергію. Ніяк не сказати б, що вона — прибита горем, дружина репресованого... Килина всім цікавилась, цікавилась науково такими явищами, як оцей її сон без сну.
З жаром пояснювала:
— І сплю, а думка чатує: "Оцього ще не зробила, ще туди піти, мушу конче 'поїхати до Москви, треба ще раз написати..." Так увісні свідомість перебрала все, що знала я про чоловіка. Кость ніколи в політику не ліз, вона була йому не до смаку, з тринадцятьох років він сам собі пробивав дорогу, любить музику, має легкий характер, не переймається нестатками і не вміє сам за себе постояти. Хіба може за те, що на бандурі грав?.. Ну, тут я прощаюся...
— А сини як? — не пускав ще Тарас.
— Сини ростуть! Літом у баби, зимою тут. Вчаться!
— Ну, а жити з чого?
— Працюю! Прощаюся, тут мій прокурор... Здається, вже згаяла більш, як годину, а відпросилася на годину.
Килина похапцем попрощалася/міцно стиснула руку Тарасові й побігла вгору по широких кам'яних сходах.
— Заходь, не цурайся, — оглянулася вона. — Живу там само, працюю в геологічному музеї.
VIII.
Знаменитий драматург, депутат Верховної Ради УССР лавреат, академік, голова Спілки письменників, орденоносець "і прочая, і прочая, і прочая", Борис Харитонович Микитчук, квапився.
Ударними стахановськими темпами квапився він закінчити в твердо лімітний строк нову п'єсу. Таке було завдання Кремля, особистий наказ самого улюбленого вождя.
Щодня дзвонили із цека партії, — як посувається справа у знаменитого драматурга. Час не терпить.
Партія й уряд створили <всі умови для розвитку талантів у найпередовішій країні світу. Популярність Микитчука побивала всі дотеперішні уявлення. В найглухіших куточках "нєоб'ятной родіни" ішли його дві п'єси та фільм, він — найбагатша людина, коли не в Союзі, то на Україні напевно.
Йому заздрили. У п'єсах його не бачили нічого, крім підсолодженого, дешевенького, допасованого до примітивних смаків, партійного лубка. Глузували з драмароба, на всі лади критикували. Але в пресі, як українській, так і московській, ніхто не смів видрукувати справді критичної статті. В один голос, хором галасувала преса про геніяльність., яскраву талановитість, глибоку партійність... Цього добра вже були цілі томи.
Звичні до піднесень і падінь вже ждали моменту, як почне ця зоря з неба котитися.
А, вони нічого не тямили!
Те все, блискучий фойерверк слави, облаки тиміяму, золотий дощ — все те було лише підготовкою до тепер наступаючої дії. Треба зфабрикувати державного діяча із популярністю, славою, з геніяльністю, — € державний діяч, наш. Чого тільки не може створити такий гнучкий і воістину необмежений в засобах апарат, як державна машина най-могутнішої і найпередовішої країни в світі.
Ім'я Бориса Микитчука красувалося в списках кандидатів до Верховної ради СССР.
І от бідний Борис париться, має за наказом виготовити чергову п'єсу, — і то закінчити до виборів.
Тези п'єси прислав йому секретар цека партії. Була спеці-яльна нарада з цього приводу, — так, він не сміє й кроку ступити сам, він — партійний державний муж.
Воно й безпечніше. Принаймні, як напише на замовлення цека, то не буде там жодних ухилів.
Боїться він тільки розсердити любимого вождя. Востаннє, як був він на прийомі, вийшла вже маленька неприєм-ність.Вождь був не в настрої й почав був на нього гримати за те, він у своїй спілці нароздавав орденів, а романів про соціялістичне будівництво щось не видно. Є думка висунути його кандидатуру в депутати Верховної ради СССР, а в нього не провадиться партійна робота між письменниками, розводите там петлюрівщину, куркульське охвістя...
— Чи ти знаєш, який сьогодні день? — розходився вождь.
— Я бесідую з вами, — сьогодні найщасливіший день мого життя... — поспішився Борис, як першоклясник, відтарабанити.
— Дурак! Сьогодні — день смерти Леніна...
Отак ускочив. Кожен раз, як згадує, аж обсипає його морозом. Коли ж він там почуває себе таким школярем.
Зате Микитчук знає, що він тут у себе має свій маленький Кремль, він тут єдинодержавний і самодержавний. Як до нього з цека, так і він у спілку дзвонить та питає, коли вже те десятикімнатне мешкання буде готове, бо в таких, умовах він не може працювати... Не буде писати.
Він чує, як за стіною в їдальні Софина мама, — скупа, дріб'язкова містечкова обивателька, брязкає шклянками. Вона по дві години може говорити телефоном про своє дорогоцінне здоров'я з такою ж "мамашою". Друга стіна передає, як Софа чалапає в своїх пантофлях. Це новітнє будівництво стахановськими темпами, — ні к чорту не годиться. Як картонні дімки. Дикт, та и годі!
Борис дратується. Він хотів би вже їх не бачити й не чути. Він давно не любить Софи йобтяжений нею, тепер блідою, вічно кислою й такою ж скупою, як її мамаша. Двох робітниць має, а не довірить їм купити кіло м'яса на базарі.
Але він тепер державний муж. Партія й уряд не дозволяють йому розійтися з жінкою, — таке пішло нове віяння. Чорт з нею — дасть їй утримання, автомобіль окремий, ну, два хутра, ну, тисячу щомісячно, чи там дві. Хай уже буде задоволена, що вона, — дружина депутата.
Довгий ніс Борисів аж торкався ручки, так він потів. Голова тріщала, а нічого не виходило. Обмотав голову рушником. Потім пив, як школяр перед іспитом, міцний чай. Потім згадав, що Бальзак писав, умочивши ноги у ванночку. І собі це зробив.
Нічого не допомагає, сьогодні він не може з себе нічого видушити.
IX.
Часто бував тепер у Килини Тарас.
Жила вона в тій самій напіврозваленій халупчині на Шпитальній вулиці, край ярів. Так і не добився Кость кращого житла, хоч ходив у цій справі до міськради щодня, хоч за його проектом височів уже не один будинок у місті.
Власне, як зрозумів Тарас, Костя й посадили за те, що він був близько причетний до одного такого проекта. Десь за містом у сільсько-господарському інституті збудовано дім у дусі українського барокко. Баби думали, що то церква, й несучи до міста молоко, ставали навколішки перед цею церквою, — помолитися Богу.
Килині було тепер не до нового приміщення. Вона була охоплена всепожираючим вогнем іншої кипучої діяльности. Як уміла вона й працювати, і дітей доглядати, і пильнувати справи визволення Костя, — це був її секрет. Вона нуртувала, вигравала внутрішнім вогнем, — це була її стихія. І хоч було то нещастя, може й треба було його, щоб виявилася вповні ця кипуча, енергійна натура.
Вона ніколи не скаржилася. Вміла ненавидіти, зневажати тих, в чиїх руках була її доля, але не вміла скиглити. Хоч як убого жила, не скаржилася ні разу на матеріяльні не-статки.
Тарас часто заходив до геологічного музею, де вона працювала екскурсоводом. Одного разу він навіть пристав до якоїсь групи школярів і пройшов із ними через усі залі із самоцвітами, велетенськими араукаріями та іншими гігантськими кам'яновугільними папоротями, кістяками дивоглядних ящурів, — бронтозаврів, іхтіозаврів, динозаврів... Мамута, що один заповнював аж до стелі величезну залю, бачив.
— Дозволь, Килино, частіш приходити до музею, — попросив він, коли вони зосталися самі. — Я не знав, що наша країна така казково багата надрами. Чи може це ти не український матеріял показувала школярам?
— Я показувала виключно наш матеріял, — підкреслила слово, "наш" Килина. — Це слід знати всім нам, починаючи з школярського віку. Може б ми більше пишалися нашою батьківщиною та не давалися хоч психічно топтати себе. Це, між іншим, основна моя настанова в цих екскурсійних бесідах, — вселити гордість за батьківщину. А то звикли: Україна — рілля, Україна — країна гречкосіїв, країна сала і ... самогону.
— Ого-го-го! — вихопилося в зачудованого Тараса. — Та за цими словами цілий світогляд.
— Як хоч, то й світогляд! — ствердила Килина з притаманною їй впертістю. — Коли геологія тобі розповідає, що всі залізниці європейської частини СССР рухаються виключно донбасівським вугіллям, а сибірська залізниця — на сімдесять п'ять процентів, то це вже виробляє світогляд. Світоглядом пахне й коротка довідка, що всі високоякісні сталі, якими живе вся металюрґія СССР — видобуваються з криворізької руди, а виробляються на дніпропетровських заводах. Оті мармури, що по-царському пишно оздоблюють московське метро, видобуті, головно, на Кам'янець-По-діллі та на Вознесенщині Одеської области...
Килина не була скупа в своїх прикладах до світогляду. І вона їх мала безліч. Вона потягла Тараса знов по залях і, хоч він ще раз хотів постояти коло тих чудових сталактитів, колосальних кристалів та оковбирущих самоцвітів, дозволила йому спинитися там, де хотіла вона. Коло якихось непоказних на вигляд брил.
— Оце, — манганова руда, необхідний складник для високоякісних сталей. Найзначніше родовище на весь СССР у Запоріжжі...
— І щоб ми, такі крези, були такими злиднями? — мимоволі вирвалося в Тараса.
Він подивився на свій обшарпаний парусиновий костюм, на бідненьку перкалеву сукню Килинину.
— Ми, інтелігенція багатющої країни, виглядаємо так непрезентабельно, мов би старці під церквою. Якб