Залишенець. Чорний Ворон

Василь Шкляр

Сторінка 125 з 134

— Щоб на монастир знов цілий полк наслали? Там ті сестрички й так бідні.

— А що ж ти з нею зробив?

— Нічо', попрощався. Пообіцяв, що як наймуся десь близько на роботу, то прийду ще.

— А вона?

— Приходь, каже. Та ви не дотумкали головного. Слідкувала вона за мною не тому, що їй засвербіло, а через те, сука, що нюхом почула в мені партизана, — нарешті розправив плечі Василинка.

— Ну, так це здалеку видно! — сказав Вовкулака, і дванадцять пар очей весело перезирнулися.

— Отож. Почула нюхом і хотіла вислідити, куди я піду. А як попалася, то вже нікуди було діватися, придурилася, що любить мене.

— От тобі й сон рябої кобили, — вишкірився Вовкулака, а Василинка заграв двома ямочками на рожевих щоках.

— Бо таки ж рябої! — сказав він, дивуючись. — Ось вам хрест, що вона вся ряба, як трясця. Навіть цицьки в ластовинні!

І знов дванадцять пар баранячих очей втупились у Василинку, хоч бачили вони не його, а бачили — ось, як зараз, перед собою — дорідні цицьки, обсипані веснянками до самісіньких пипок.

— А бий тебе коцюба з твоєю курвою, — ударив об поли одноокий Карпусь. — У мене куліш збіг.

Утім, вечеря вдалася. Куліш хоч і збіг, зате вийшов густим, як каша. До того ж Карпусь засмачив його не тільки салом, а ще й ведмежою цибулею та грибами-зморшками. Я дозволив хлопцям потягти по чарці і сам причастився. Спати мостилися на купинах гілляччя ближче до згаслого багаття, яке ще тримало жар. Коней прив'язували так, щоб вони тулилися докупи, гріли одне одного й давали тепло нам. Біля коней завжди затишніше.

На варту я виставив Сутягу і Ходю, але й сам довго не спав.

Піднявся схилом вище вгору. Місяця не було, цятки зірок проглядали крізь верховіття. Здавалося, ця могутня тиша простягається на весь світ. Але Холодний Яр не спав. Він жив своїм нічним життям. Не вірилося, що, окрім нас та насельниць монастиря, тут більше нікого нема. Ліс не поспішає відкривати свої таємниці.

2

Вони ще два дні марно ходили на вивідки в різні кінці Холодного Яру, а на третій Ходя привів під конвоєм до табору дикого чоловіка. Виявляється, далеко не треба було ходити, цей чоловічина крутився у них під носом, приглядаючись до всього, що тут діялося.

Ходя, наладнавши лука, ще вдосвіта пішов на своє тихе полювання (скучив за м'ясом) і тут-таки, у Скарбовому Яру, в розсосі кострубатого дерева, яке розрослося вгору трьома стовбурами, нагледів таке велетенське пташине гніздо, аж йому затрусилися жижки. Це ж який здоровенний птах завівся у цьому Холодному Яру, подумав Ходя, ніяка стріла його не візьме, хіба що з рушниці дістанеш. Та оскільки стріляти заказано, то краще гукнути хлопців, нехай подивляться на цю чудасію. Але кликати хлопців Ходя передумав — закортіло спершу самому заглянути в те гніздо — якщо там є яйця, то вони завбільшки з голову, — і Ходя, роззувшись та вийнявши з кобури револьвер, тихенько поліз на дерево.

Леле! У гнізді, вимощеному з гілляк… спав чоловік. Зарослий по самі очі й такий обірваний, що, мабуть, ніколи не виходив з лісу. Видно, жив тут, як звір. Обіч нього лежав карабін та зачовганий, майже порожній наплічник. Ходя витріщився на відлюдька і дивився, поки той не розплющив очі. Побачивши над собою зизооку фізіономію, дикун закліпав повіками, ніби відганяючи сон, але не злякався.

— Ти хто? — спитав він у Ході.

— Козяк, — відповів Ходя.

— Якщо ти козак, то хто тоді я?

— А хтьо?

— Ти ж, мабуть, китаєць?

— Китаєсь, — погодився Ходя. — Козяк. А ти хтьо?

— Козак — це я, — сказав відлюдько.

— То ходя за мною, — скомандував Ходя і, взявши його карабін, спустився з дерева.

Той теж зліз на землю і покірно пішов поперед Ході до табору. Йому не треба було показувати дорогу, він, видно, добре знав, куди веде його китаєць.

Побачивши дикуна-обірванця, козаки не знали, що й думати. Сексот — не сексот, гайдамака — не гайдамака, заблукалий селянин — теж ні. Тоді чому він тинявся тут біля них, ховаючись? Дуже цікавою на приблуді була взувачка: шкарбани так порозлазилися, що поверх них він намотав ганчір'я, перев'язавши його мотузками.

Стояв перед отаманом понурий, дикий і такий змучений, що душа ледве трималася в тілі. Приглянувшись зблизька, Ворон зрозумів, що це не дідуган, а хлопець, який ковтнув не один фунт лиха.

— Ти хто такий? — спитав Чорний Ворон.

— Гриць.

— Що ти тут робиш?

— Живу.

— У лісі?

— Хіба заборонено? — наїжачився Гриць. — Звірині, і тій можна.

— А ти ж не звірина…

Гриць уп'явся поглядом в отамана. Його сплюснуті оченята раптом округлилися і налилися слізьми.

— Чорний Ворон? Невже?..

— Ти мене знаєш?

Гриць упав Воронові на груди й розревівся, як дитина.

— Чого ж би не знав. Ви мене, може, й не запам'ятали, а я вас, пане отамане, бачив не раз. Приходили до нас, ще як Семен Чучупака був, Панченко, Дзиґар… Тоді нас багато було, всіх не запам'ятаєш.

— Це правда, — сказав Ворон. — Тільки чого ж ти зразу до нас не прийшов, а ховався поза кущами?

— Чого… — Гриць зашмуляним рукавом витер очі. — А того, що не впізнав вас оддалеки. Тут ось, і то насилу роздивився.

— Добре, мене не впізнав і не треба. Та невже ж ти не бачив, хто ми такі? Чому не підходив, ховався?

— Еге, чому не підходив, — пхикнув Гриць. — Хіба ж ви, пане отамане, не знаєте, що під повстанців і чека маскується? Дай, думаю, роздивлюся спершу. А тут ще, бачу, китаєць серед вас походжає, — озирнувся Гриць на Ходю. — Е ні, думаю, чого-чого, а китайців у нас зроду не було.

— Гаразд, — сказав Ворон. — Схоже на правду. А як же так вийшло, що ти оце в Холодному Яру сам із собою воюєш?

— Як вийшло… — Гриць знову скривився (нервами хлопець також ослаб), але пересилив себе, шморгнув носом і пояснив.

Та так пояснив, що дехто з козаків теж змахнув рукавом сльозу.

Хоч і піддалися отамани та багацько козаків на амнестію, але й залишенців було чимало. Їх ще ой як боялися. Мстилися як могли. А коли ворог боїться — він ще не не переможець. Бо не сьогодні — завтра прийдуть до нього і скажуть, кому до небесної канцелярії, а кому в земельний комітет… Ну, і лісовиків уже ганяли, як солоних зайців. Гинули один за одним. Падали в бою, помирали від ран, потрапляли в засідки. Дехто не витримував, виходив із лісу, вербувався з чужими документами на Донбас чи на криворізькі шахти (казали, що під землею їх не шукатимуть), дехто від розпачу йшов на амнестію, хоч знав, що на тому йому і клямка. Але безвихідь часом страшніша за смерть. Смерті, хоч і боїшся, та ніколи її не побачиш, казав Гриць, а безнадія — ось вона, перед носом. Їсти не було вже чого, села більшовики взяли в такі шори, що якби хто й хотів помогти, то куди там. Ото що силою десь урвуть, то тільки і їхнього. Одну зиму пережили, а на другу, ось цю, останню, їх лише троє й зосталося. Гриць, Шамрай та Микитась. Від голоду вже дуріли. Під кінець зими кору варили, греблися в снігу, шукаючи торішніх жолудів, дивилися, чи ніде яка пташка не впала від морозу. Як зійшов сніг, пішли Шамрай з Микитасем у Грушківку пошукати їжі та й не вернулися. Чи потрапили в руки більшовиків, чи впали від голоду десь у дорозі — Гриць не знає. Він їх дожидає і досі (тут недалечко їхня земляночка), виглядає з ранку до вечора, а хлопці не йдуть…

Повісили голови козаки. Хіба ж не те саме їх жде?

— Ви держитесь ще нівроку, — сказав Гриць. — Навіть на конях.

Карпусь простягнув йому кусник черствого житнього хліба.

Гриць узяв, довго дивився на нього, потім понюхав і знов гірко скривився:

— Волошками пахне.

— Волошки в житі ростуть.

Дрібні сльози, як блохи, застрибали Грицеві по бороді. Він відщипнув крихту хліба, поклав її до рота і так тримав.

— То ти оце сам збирався бурлакувати? — спитав Ворон.

— Бурлакувати чи ні, а не міг я Холодного Яру покинути. Не міг, і квит.

— Нема куди йти?

— Не в тому річ.

— За поли держить?

— Якби ж за поли. За душу. Ох, і держить. Але не в тому річ, — повторив Гриць. — Не міг я, братці, звідси піти, забравши з собою найбільшу таємницю. Тому, повірте, зрадів, коли ви тут з'явилися. Тільки мусив ще добре приглянутися. Бачу — китаєць. — Гриць знов із підозрою подивився на Ходю, потім подивився на кожного козака, на Ворона і раптом спитав: — У вас лопата є?

З

Він привів їх до старезного, майже всохлого дуба, на якому ця весна відживила, може, зо дві гілляки. Стовбур, завтовшки з п'ять аршинів, був порепаний і дупластий, місцями оголений, без кори, а збита верхівка чорнілі обвуглена — видно, не раз влучала блискавка в цього велетня.

Недалеко від нього, сажнів за десять, стояв ще один старий дуб, але значно молодший (він уже почав розвиватися), напевно, онук побитого громом велета. І ось якраз поміж цими дубами Гриць розгорнув купу хмизу.

— Копайте. На п'ять штихів углиб копайте. А тоді побачите.

Одноокий Карпусь, який з усіх сил стискав у руці рискаля, наче боявся, що його хтось у нього видере, поплював на долоні й заходився копати.

Тринадцять пар очей і одне Карпусеве око напружено вдивлялися в чорну розкопану землю, тринадцять сердець здригалося на кожне шпортання рискаля об тверде коріння.

— Спочинь, дай-но я, — чемно запропонував Вовкулака, та Карпусь не повів і бровою. П'ять штихів для нього — дурничка.

А якщо Вовкулака такий розумний, хай би возив за собою рискаля.

Він таки трохи вхоркався, але сам того не чув. Чув тільки, як щось дрібно трусило ним ізсередини і свербіло ліве вибите око.

Ось він заглибився вже на півдержака, копати стало незручно, проте Карпусь навіть не переводив духу.

— Може, розшир яму? — порадив Вовкулака. — Буде зручніше копати.

— Не треба, — озвався Гриць. — Уже близько.

Карпусь став на коліна, дотягнувся рукою до дна ями, викидав розкопану землю і знов запрацював рискалем.

Дзень!.. Залізо скреготнуло об залізо. Козаки гуртом підступили до ями й, стукаючись лобами, схилились над нею. Карпусь знову став на коліна, засунув руку в яму по саме плече, затуливши собою всеньке її нутро. Налапував, що воно дзенькнуло.

Коли його пальці зарилися глибше, промацали гладеньку поверхню металу, Карпусь уже не мав сумніву, що воно за штукенція. Він рішучіше запрацював пальцями, риючи землю довкола захованки, нарешті підважив її і вийняв на світ Божий велику, вже почорнілу, заклепану зверху гарматну гільзу.

Козаки втупились у неї очима, потім усі як один подивилися на Гриця.

— Вона, — видихнув Гриць.