Очі великі, вії теж, рукава сорочки, шиті хрещиком, широкі, руки в них здаються зовсім тонкими, як у підлітка. Зустріла запитанням:
— Пора?
Присів у крісло, відкинув поли сюртука, похитав головою:
— Рано... Посиджу з тобою. Як голос?
— Спасибі, краще... Чекаємо когось?
— Князь приїде, а може, й не буде; вже скоро шість, а нема.
— І краще.
— Чому?
— Менше очей. — Не зважаючи на його присутність, підвела чорним олівцем ліву брову, хоч вона досить була нафарбована.
— Хвилюєшся?
— Не за себе — за неї, Наталку. Чи зрозуміють її?
— Роби так, як вчили з тобою на репетиціях. І ні про що не думай.
— Коли б так можна.
— Треба.
Вони сиділи один проти одного: актриса, яка сьогодні вперше грала Наталку, і драматург — друзі, однодумці.
Вони знали один одного майже два роки, їм було добре сидіти поруч, відчувати лікоть один одного, іноді помовчати, обмовитись словом. І все ж вона не все знала, багато б віддала, аби краєчком ока зазирнути в один із куточків його душі. А він бажав їй лише добра і... жалів. Дуже б хотів, щоб вечір цей скоріше кінчився, і він би вже знав: даремно чи ні прожив останній рік, а потім пішов, ба, ні, побіг би додому, щоб посидіти з матінкою, зігріти їй руки. Останнім часом вона почувала себе зле і не хотіла про це говорити, не признавалась, от і сьогодні майже силоміць примусила йти до театру: "У тебе перша вистава, а ти сидітимеш". Пішов, а серце щеміло. І зараз щемить: як вона, може, слід було надіслати лікаря? А лікар ось тут, у театрі, теж хоче дивитись "Полтавку". Скоріше б кінчався вечір...
Нараз в двері постукали, і почувся притишений голос:
— Пане майор, їх сіятельство приїхали... Легко підвівся, потис руки Тетяні, .поцілував кінчики пальців:
— Тепер почнемо... Пам'ятай — ти природжена Наталка, все тобі підвладне.
— Спасибі! — ледве ворухнула пересохлими вустами і усміхнулась: віддано, сонячно, як тільки вміла — вона теж зичила йому успіху...
Карета — справжній дормез — стояла неподалік від під'їзду. З неї вже виходив, ступаючи на вогку бруківку, Рєпнін, услід за ним, підтримуючи шлейф довгої вечірньої сукні, — княгиня, випурхнула білим метеликом Варенька; останнім зійшов генерал Сергій Волконський. Підлетів на прольотці і зіскочив з приступки на ходу ад'ютант князя Матвій Муравйов-Апостол.
Іван Петрович чемно зустрів Рєпніних перед самим входом, вклонився князеві, поцілував руку великій Варварі, загадково усміхнувся маленькій (вона усміхнулась у відповідь), і пішов з ними поруч; пан Імберх супроводжував самого Рєпніна і Волконського, весь час забігаючи наперед і відкриваючи то одні двері, то другі. Всадовивши високих гостей у вільні крісла і одержавши дозвіл їх сіятельства починати, Котляревський дав знак Барсову, той стояв на авансцені і чекав цього. Завіса тої ж миті ожила, гойднувся вигаптуваний золотими нитками орел на вершині монумента Слави.
"Полтавка", яку пізніше, стали називати ще й "Наталкою" і якій судилося довге життя, почалась,
Сцена здалась глядачам знайомим куточком на Мазурівці: вулиця, сільська хата, вдалині, на горі, — монастир, ліс, річка під горою. З краю в край залу прошелестіло;
— Диви, Мазурівка!
— Їй-бо, вона!
— І монастир. І Ворскла!
Прошелестіло і стихло. Складалось враження, що в залі ні душі — така залягла тиша, тільки десь у кутку на галереї хтось приглушено, в рукав, мабуть, кахикнув, у другому кінці почувся кашель.
Спливала хвиля по хвилі, а на сцену ніхто не виходив. Може, навмисне, щоб глядачі придивились до вулиці, хати, річки, звикли до них. Можливо, й так. А між тим час би вже комусь і з'явитись. І коли здавалось — терпець увірветься і зал завирує, загримить — "а що ж то воно таке?" — ледве примітне колихнулась куліса — і на сцені з'явилась дівчина, постояла, озирнулась і пішла до річки з відрами на коромислі. У березі спинилась опустила відра на землю. Не поспішала брати воду. Знайома і незнайома. Пряженківська — і не вона, зовсім не схожа. Личко засмагле, запаска, разок намиста, коса на білій сорочці, шитій хрещиком, відливала щирим золотом. Пряженківська не схотіла ні фарбувати її, ні брати парика і лишилась зі своєю власною косою.
Зал притишено дихав, ревно слідкував за кожним рухом актриси — такої звичайної, що можна було подумати: це справді і не актриса, а проста дівка, схожа на багатьох інших молодих полтавок з Мазурівки чи, може, з Панянки.
Дівчина зітхнула і, задивившись на Ворсклу, на далекий шлях, що послався за рікою, заспівала.
Пряженківська володіла гарним голосом і вміла його подати, вміла і себе показати, і глядач це швидко зрозумів і оцінив, але поки що ніяк не виказував свого ставлення ні до актриси, ні до її пісні: хто зна, що буде далі, чим закінчиться дія?.. А пісня, чиста, як сльоза, дзвеніла і дзвеніла в притишенім залі, полонячи серця щирістю і задушевністю, безмірною тугою за щастям, воно відлетіло від бідної, що, як билинка у полі, сохне без милого "у рідній сторонці".
Закінчилась пісня. Після невеликої паузи Наталка заговорила. У Пряженківської був невеликий російський акцент — не раз вказував їй на це Іван Петрович, вчив розуміти і відчувати слово, і все ж акцент лишився, та він не псував гри, навпаки, робив її привабливішою, м'якшою.
Між тим починалась нова ява, друга...
Котляревський стояв за кулісами; нікого з ним поруч не було, і тому ніхто не міг бачити, як він сам сприймає кожне мовлене актрисою слово. Очі сяяли, а обличчя строге, кожна риса на ньому — увага і пильність. Щоб руки не тремтіли, міцно зціпив їх перед собою — і так стояв, закритий кулісами, ледь похитуючись, високий, не по роках стрункий, по сивій скроні стікала ледь помітна прозора крапелина, проклала собі дорогу по сухій щоці, за нею побігла ще одна і зникла, упала на білосніжну шовкову хустку, що нею огортав шию.
Що далі? Все тільки-но починалось... А серце щеміло. Нехай би заспокоїлось. Та чи накажеш йому?
Ось-ось мав вийти на сцену возний. З Медведєвим, який грав цю роль, довелося працювати окремо, так само, як з Тетяною і Щепкіним. Актор не без таланту, ніяк не міг оволодіти мовою — покрученою, пересипаною канцеляризмами, книжними староруськими вкрапинами, і коли, нарешті, заговорив, вільно, легко, то була і його, режисера, перемога. Та то ж все було на репетиціях, а чи зуміє він тут — перед очима найвищого судії — глядача — не розгубитись, взяти себе в руки, нічого не забути? Було б жахливо, коли б таке сталось. Проте страхи ці — хай буде благословенним небо — виявились даремні. Медведев не підвів, впорався з роллю, хоча окремі накладки і були: не в той бік повернувся, занадто швидко, легко зробив перші кроки, та це ніхто, крім режисера, не помітив. А далі все пішло, як і належало.
З першими словами возного в залі нічого не змінилось, та коли хтось зауважив: "Хлопці, та це ж писарчук Перебрехенко!", інший — "ні, це Патлаєнко з магістрату", як в залі розлігся регіт, оглушливий, ніби розверзлась покрівля театру і пролилась злива.
Регіт, однак, зразу і вщух, як і виник. Возний співав знамениту свою пісню, і ледве він закінчив її, як оплески сколихнули тишу, плескали, більше на галереї, і в партері не відставали.
На сцену між тим виходив виборний. Починалась нова ява.
Ніхто, навіть сам режисер, не чекав того, що побачив. Це був справжній виборний, подібний до багатьох інших, яких можна було зустріти чи не в кожному селі губернії. Все в ньому було достовірне: і хода, і костур, і шапка, і манера триматись, і пісня. Остання покорила усіх, дехто вже підспівував старому, повторював за ним "дід рудий, баба руда, батько рудий, мати руда, дядько рудий, тітка руда...". А він, ледь підтанцьовуючи, йшов собі по сцені, говорив з возним, пізніше сватався, сперечався, випитував у возного, як той розмовляв з Наталкою, остання сцена особливо сподобалась. Зал захлинався сміхом від кожного слова і репліки, добре розумів, про що йде мова, коли возний співав "Каждому городу нрав і права" і разом з виборним "про долю людськую", яка, як у пісні співається, сліпа...
Слідкуючи за дією, Котляревський не міг не бачити, що робиться в залі. Він одразу спостеріг, що кожне слово актора не щезає безслідно, багатьма сприймається близько до серця, звичайно, не всіма однаково. Скажімо, князь і його сім'я сміялись до сліз, коли возний вів розмову з Наталкою, а потім усмішки на їх обличчях вже не помітив. Зате в залі, особливо ж на галереї, третю яву сприйняли зовсім інакше, тут кожне слово повторювали, ніби воно було сказано не автором п'єси, а самими глядачами, ніби це слово завжди жило в людях.
У перерві майже ніхто не виходив у фойє, терпляче чекали продовження дії. Котляревський не вийшов до залу теж, у своїй кімнатці пересидів всю перерву. Одне було на думці: не гірше б кінчилась друга дія, в ній мали виступати Барсов і Городенський. Та тут тривоги виявились марними. З перших кроків Миколи — Городенського, а потім Петра — Барсова зал цілком був на боці Наталки і її коханого і на чім світ стоїть лаяв возного. На галереї щохвилини чулось: "Та гони його в три шиї! Чого прискіпався до дівчини?"
Пряженківська вела свою роль тонко і так гарно, що незабаром вона з виборним стали в центрі уваги глядачів. Раптом хтось із молодих негоціантів, який сидів у кріслах, дістав гаманець і швиргонув до ніг Пряженківської, такий же гаманець ліг до ніг і Щепкіна, ще кілька кинули з нижніх лож — так в ті часи деякі глядачі виявляли свою шану до акторів, які полюбились. А з галереї летіли букети квітів (де тільки їх встигли дістати), за кілька хвилин майже всю сцену всипали свіжі рожі та айстри. В кінці дії актори стояли в тих квітах один біля одного, а зал не переставав повторювати: "Браво! Віват! Слава!"
Крізь вигуки захоплення і привітання несподівано почулось: "А де ж автор?" І всі одночасно згадали, що мусить десь бути та людина, яка написала п'єсу і поставила її.
В залі зчинилось щось подібне до бурі, глядачі одностайно вимагали автора; захлинаючись від сміху і захоплення, кричала і Варенька Рєпніна: "Пане майор, пане майор, вийдіть же!.."
А він, автор, в цей саме час сидів у себе в кімнаті і не знав, що робити. Так все було несподівано і від того боязко: а що як це всього-навсього міраж, слава ж — панянка нестійка, ось вона з автором, а ось і нема її, тільки хвостом крутнула та й щезла? Правду кажучи, він надіявся, що п'єса не провалиться, пройде, як деякі інші, і все обійдеться тихо і спокійно, а коли все частіше і частіше в залі зривались оплески, коли глядачі, перериваючи акторів, гукали: "Оце так! Слава!", він пішов зі сцени і закрився у себе.