Сагайдачний мав з собою цілий шпиталь знеможених недугою, обезсилених товаришів, яким нічим було помагати.
У тім місці багато було усякого звіра. Дотепер жили самою рибою та сухарями. Тепер можна було добути свіжого м'яса. В лісі були цілі пасіки диких бджіл у дуплах дерев, а меду стільки, що плинув дірами, мов потічки із джерела, і застигав на вітрі. Сюди сходились різні звірі та лизали солодку патоку. Сагайдачний казав недужим їсти багато меду. В лісі було багато ягід.
Сагайдачний підтримував того бадьорого духу, який запанував тепер між козацтвом, своїм дотепом та жартами. Знову забриніла бандура, залунала весела пісня.
Тепер не можна було у Сагайдачнім впізнати того суворого ватажка, що не знав жартів. Хоч страшний біль голови морочив йому світ, він не давався. Зараз послав досвідчених козаків розглянути, кудою найближче до Самари добратись, та вибрати пригоже місце, щоб попускати на воду судна.
Вони повернули третього дня з доброю вістю, що Самара вже недалеко, і добрий берег знайшовся. Сагайдачний скликав козаків і заговорив:
— Знайте, товариші, що ми при божій помочі перебули більшу небезпеку, як велика баталія з турками. У сій проклятій стороні ми могли усі загинути від гнилої пропасниці. Сієї дороги ні я і ніхто з вас не знав, та що я вас туди повів, то не винуйте мене за се, бо як самі здорові знаєте, іншої дороги нам не було. Ми ще не знаємо, як поталанило тим нашим товаришам, що вертаються сушею. І хоч я, як дуже радий і вдячний небесному богу і святій Покрові, що ми два дні від Самари і невдовзі побачимо Дніпро-Словутицю, то моя душа страждав неспокоєм, — що з нашими сталося. Нам, товариші, треба поспішати додому. Тому берімось зараз до роботи. Спасибі вам, панове товариство, що мене слухалися, і я гадаю, що й далі так буде.
— Слава Сагайдачному! — гукали козаки. — Веди нас куди знаєш. З тобою ми у саме пекло підемо, бо ти поведеш нас до побіди...
Узялись жваво до праці. Судна пішли в рух.
І справді, третього дня добрались до Самари і поспускали судна на воду. Вдарили веслами, і судна помчали стрілою униз Самари.
А коли заплили в Дніпро, кожний вмочав пальці у дніпрову воду і хрестився, наче на йорданському водосвятті.
Х
На Січі ніхто не знав, як повівся похід. Коли вже міркували, що пора було вернутися, огорнула усіх нетерплячка. Стали непокоїтися. І було чого, бо у похід пішов сам цвіт запорозького низового лицарства. Пропаде воно враз з Сагайдачним, тоді надовго Січ не піднесеться з свого упадку. Дехто поплив далі Дніпром назустріч, та вертався ні з чим.
Аж ось від Черкас підплив козацький флот, який давав про себе знати гарматними стрілами.
— А се ж що? — питали на Січі. — Хіба ж Дніпро другим кінцем повернувся, а Крим перескочив до Києва?
Уся Січ вийшла на вали, не вірили тому, що власними очима бачили.
Напереді плив Сагайдачний.
На валах Січі гримнули гармати на повітання.
— Чи се ти, чи твій дух? — говорив з валу кошовий до Сагайдачного. — Хіба що ви вмісто у Крим поплили на прощу в Київ.
— Далекою дорогою треба нам було об'їздити... А Чепіль вже вернувся з військом?
— Не було нікого...
— Або пропало військо, або десь по дорозі загрязло і від татар відбивається, — говорив Сагайдачний, а на серці у нього аж похололо.
Сагайдачний вийшов на берег і розповів кошовому, що сталося.
— Гарно воно пішло, — каже кошовий, — та погано скінчитися може. Вони вже повинні тут бути, бо їм ближча була дорога, як тобі. Коли б, не дай боже, військо пропало, то товариство нам сього не вибачить. Ти се знаєш...
— Скільки може бути на Січі війська, готового до походу?
— Не більш двох тисяч... Прочі порозходились коло хліба робити.
— Гаразд! Я завтра йду з ними, дещо між моїми знайду охочих та й здорових — багато нездужає від пропасниці — і поспішаю на виручку. Кожна втрачена година дорога... Лише треба мені байдаків добрих, бо мої трохи понівечились...
— Добре, я ще нині запоряджу, що треба, а ти відпочинь...
— Або виручу тамтих, або сам поляжу головою. Я сього певний, що старий Чепіль не дав себе в торбу взяти. Там є більше, як дві тисячі неабиякого війська. Певно, десь у Криму окопались, а татари їх обложили. Та для них страшнішим ворогом буде голод і спрага.
Тепер стали виносити з суден добичу, яка мала бути пайована, як усе військо вернеться.
Сагайдачний приказав брати на судна якнайбільше харчів. На другий день вранці пішло шістсот кінноти правим берегом Дніпра, а піхота з гарматами, харчами і таборовими возами поплила долі водою...
ХІ
Полковник Чепіль, розставшись з Сагайдачним, рушив зараз тією самою дорогою, якою йшли сюди.
Перейшли гори, минули спалений Єскі-Крим і подались в середину ворожого краю. Йшли великою пустинею. Татарські улуси позникали. Татари забрали свої отари та табуни і пішли у глибину Криму. До того ще спалили степ. Аж страшно було в таку дорогу пускатися. Нічого не було видно, хіба почорнілу землю, на яку падав пекельний жар літнього сонця.
У козаків було харчів доволі. Коней і волів кормили сухою пашею, а воду для себе і для скота везли в бочках, які наповняли в тих річках, котрі по дорозі надибували.
І коні, і люде страшно мучились. Гаряче сонце ссало із них останню капельку. Коні дуже помарніли та ледве волоклись, понизивши голови.
Дотепер не стрічали ніде ворога. Аж коли перейшли на другий берег ріки, стали показуватись на обрії татарські стежі, які, очевидно, зорили за козацьким рухом. Вони начеб із землі виростали і пропадали в степу. Згодом стали чіпати козаків, і треба було відганяти рушничним огнем. Ті напасті ставали щораз частіше. Чепіль приказав, щоб стежі ніколи задалеко у степ не запускались і не ганялись за втікачами.
Від пійманих татар довідались, що хан з великим військом заступить козакам дорогу перед Перекопом і похвалявся, що ні одна козацька нога з Криму не вийде.
Старшина, довідавшись про таке, затривожилась. Вони не так боялися татарського війська, як голоду і безводдя, коли б прийшлось довше в Криму задержатись. Народу в таборі було дуже багато, до того ще жінки і діти, яких визволили з неволі. Усіх треба було вигодувати і напоїти. Один козацький роз'їзд захопив десь на боці отару овець, з чого всі були дуже раді. Та цього ненадовго вистало. Вода в бочках стала висихати від сонячної жари. Старшина турбувалась, та цього не можна було козакам показувати.
Чим ближче доходили до Перекопської шийки, помітили стежні козацькі чети, що там стоїть справді велике татарське військо. Тепер вже роз'їздів не можна було посилати. Кіннота, що йшла довкруги табору, держалась близько. Треба було сподіватись кожної хвилі, що татарва напре на них цілою силою. Табір поступав уперед дуже обережно, щоб кожної хвилі бути готовим до бою. У тій стороні степ уцілів від пожару і вкривавсь високою травою.
Аж одного дня татари стали наближатися. Від півночі сунула чорна валка, яка щораз стала розвиватися в півколесо, поки зі всіх сторін не замкнули табору.
— Коли нам з Січі не наспіє поміч, то ми пропали, — говорив Чепіль до Жмайла. — Як там вже є Сагайдачний, то він нас не лишить, а може, і він десь у сій непевній дорозі пропав...
— А я сього певний, що Петро не пропав і що він леда день прийде і нас виручить. Ми поки що будемо відбиватись у таборі. Правда, що годі нам зараз йти далі, поки трохи не переб'ємо татар, але взяти себе не дамо.
— Без води погинемо. Придивись, скільки у нас жінок і дітей. Коли вони повмирають, то у таборі кинеться яка пошесть і чума або чортзна-що. Ми тепер так обложені, що хіба птиця з табору перелетить, щоб братів про наше горе звістити.
— А я кажу, що вода буде... Я зараз, як ми окопаємось, викопаю колодязь, і добудемо води. Неможливо, щоб води тут не можна добути. У нас і дерева доволі з наших човнів... Не турбуйсь, отамане.
— Тут хочеш копати колодязь?
— Ні, не тут, а трохи далі. Тут недобре місце до оборони. Ми рушимо замкненим табором ще трохи наперед... Я гарматою промощу собі дорогу.
І зараз положення табору змінилось. Передові і задні вози пооберталися. Передні попихали люде руками. Звідсіля стали стріляти з гармат у збиту татарську юрбу. Табір йшов черепашиним кроком, але таки посунувся о кілька гонів наперед серед безнастанної пальби з гармат на усі боки. Татари стали щораз більше присікатися з таким страшним галайканням, що аж морозило.
Табір став у такому місці, яке Жмайло уважав за відповідне. Зараз пообертали вози боком, і як лише настала ніч, взялись до заступів і стали з усіх боків окопуватися. А посередині табору стали могильники під оком Жмайла копати колодязь. Робота йшла день і ніч. Жмайло казав розібрати похідні судна, до переправи через ріку призначені, і тими дошками підпирали стіни колодязя.
Чепіль тією роботою дуже цікавився. Заходив часто сюди і питав, чи вже вода показалася?
— Ще нема, та ми її добудемо, хоч би прийшлось докопатися аж до сарахманів...
— А що це таке — сарахмани?
— У нас, в Галичині, вірять люде, що десь під нами якісь сарахмани живуть, народ дуже вбогий. У нас люде у великодньому тижні лушпини з яєць на воду кидають — це, мовляв, для бідних сарахманів, у котрих тільки і свят буде, що ті лушпини пооблизують.
— Тобі жарти в голові, а мені турбота світ морочить...
— Я не жартую, коли про колодязь говорю. Він буде, ще і журавля поставимо, та ще і корит на воду наробимо...
Татари лише раз пробували узяти табір приступом, та їх так привітали, що лише багато людей втратили. Тепер розпочалася облога.
Татари були певні, що візьмуть табір безводдям, коли не голодом, і тому ждали тієї хвилі терпеливо, аж козаки самі здадуться або усі вигинуть. Вони не наближалися до табору на віддаль гарматного стрілу. Лише вночі страшно галайкали, і тривожили людей, та не давали спокою.
Третього дня могильники, що копали колодязь, крикнули вгору:
— Вода!
Цілий табір від цього одного чарівного слова начеб ожив. Слово переходило від одного до другого, поки не облетіло цілого табору. Всі дуже раділи і хрестилися. Копальники якраз натрапили на джерело. Вода підходила щораз вище. З долу кричали, щоб їх швидше тягли вгору, бо вода доходила їм до грудей і грозила їм затопом. Вода була така студена, що аж у костях ломило.
Зараз опісля стали спускати униз відра і тягти воду, котру вливали в наладжені корита.