— приказав Сагайдачний до посильного козака... — А вам, собачі сини, за непослух і бунт зараз тут буде і амінь...— Обертаючись до старшини з свого почту, каже: — Двох із них пусти, а прочих поведи над берег моря і кожному кулю в лоб... Слухай, дідоводе, один з другим, — каже до тих, що їх помилував, — скачіть до суден і скажіть тамтим, що жоден до табору не сміє йти. Жодне судно не сміє бути затоплене. А коли зачнуть далі бунтуватися, то я ось зараз затоплю судна сам гарматою, але враз із ними, і з вас ні одна душа не вийде на берег...
До моря стали наближатися дві вибрані сотні визволенців з рушницями. І ця бундючна, зухвала юрба, що недавно так грізно ставилась, тепер посмирніла, мов ягнята, збилася в купу.
— Підожди ще хвилинку, я тобі дам більше сього чортового м'яса, — каже Сагайдачний, — на суднах ще є бунтарі, тих ми ураз з другими покараємо...
Тоді виступив Іскра і став Сагайдачного просити:
— Сагайдачний! Пожалій їх та вибач їх дурному розумові. То добрі козаки-лицарі; я не знаю, чому їх такий дурман напав, се ж люде із твоєї школи...
— Тим гірше для них, коли мою школу споганили, се ж не новики які-будь.
— Отамане, я прошу за ними. Головний виновник вже покараний. Зроби це для мене і прости...
— Правда, ти мені врятував життя, то для тебе я і прощаю... Рушай один з другим на судно і не показуйся мені на очі...
Козаки побігли на берег і поскакали до суден, раді з того, що їх Іскра своєю просьбою вирятував...
Сагайдачний передав коня одному з посильних і відправив до табору, а сам пішов на отаманське судно, де стояв заткнутий малиновий прапор. За ним пішов Іскра. Він каже:
— Якби ти, Петре, був не приїхав, зі мною було б зле. Мене вже потурнаком лаяли і втопити відгрожувались... Одна іскорка — і порох був би спалахнув... Я дививсь на тебе, як ти говорив. Твої очі звичайно такі лагідні, тепер стали страшні. В них була якась демонська сила. Ти, мов той вуж з казки, потрафиш живу істоту повернути в камінь. Дививсь я на тебе, та мене самого морозило, а їм то, певно, кров зледеніла від того погляду...
— Треба хотіти, треба мати тверду, незломну волю, а вона, певно, поконає противника. Та ще треба знати й душу того, над котрим хочеш панувати. Коли б я був зробив інакше, уговорював, просив, то вже було б по моїм отаманстві, а може би, вже й не жив...
Отаман дав знак, і вдарили веслами з усієї сили. Зараз поміркував Іскра, що судна пливуть на полуднє.
— Отамане, не туди дорога у Керч...
— Туди дорога у Синоп, — каже Сагайдачний. — Вони нас там якнайменше сподіваються. Треба і їх навідати за одним заходом...
— Де ж ми сю добичу заберемо? — клопотавсь Іскра.
— Тим разом обійдеться. Буде з нас, як зруйнуємо город та трохи невольників визволимо. І козацтво треба зайняти якоюсь лицарською роботою, щоб їм джмелі з голови викурити.
Погода була гарна, і море спокійне. Вислані на стежі судна, котрі плили великим колесом, ніде не запримітили ворога.
У Синопі, до котрого підплили під вечір, нікому і не снилося про те, що так близько стоїть небажаний гість.
Синоп — це велике торговельне турецьке місто, стоїть у близьких зносинах з Кафою і Царгородом. Тут вже знали про набіг козаків на Кафу. Їх це заспокоїло, що козаки вдоволяться Кафою і попливуть собі геть.
Козаки увійшли у город вночі, не стрічаючи жодного опору. Стрітили трохи турецької міліції та жовнірів, яких умить побили, потім підпалили в кількох місцях. Турки думали зразу, що це звичайний пожар. Аж згодом, коли бігли рятувати, пізнали, хто це зробив. Напав усіх великий страх. Кожний забув про пожар і ховавсь де попало. Люде, мов божевільні, бігали серед пожежі і гинули на козацьких шаблях. Тільки невольники заворушились, розбивали кайдани, убивали своїх наставників і єдналися з козаками.
— Збирайтесь, братчики, до пристані, — гукали козаки, — скликайте усіх, розбивайте льохи і тюрми, а швидко, бо ми тут довго не будемо і над раном відплинемо. Почуєте голос сурми — то буде знак, що незадовго нас тут не буде.
Цілий город перемінився в одно палаюче море, у пекло. Сагайдачний навіть не виходив на берег. Від моря приказав пильно сторожити, щоб не попасти у матню. Такої легкої побіди ніхто не надіявся. Усі признавали, що це треба приписати талантові і щастю Сагайдачного.
Усі, почавши від такого бувалого козака, як Іван Іскра, до останнього, дивилися на Сагайдачного з великою пошаною, з пієтизмом. Всі свято вірили, що де Сагайдачний отаманує, там козаки мусять побідити. Такого ватажка не можна не слухатися. Ті, що хотіли під Кафою бунтуватися, тепер тяжко каялися. Сагайдачний відніс велику побіду не лише над турками. Він побідив душу козацтва, яка покорилась його талантові і стала відтепер сліпим знаряддям у його лицарських, умілих руках.
Як вже були на морі, каже до нього Іскра зворушеним голосом:
— Вибач мені, отамане, що я дотепер не знав тебе оцінити як слід. Ти незвичайно щасливий чоловік, до чого тільки возьмешся, тобі таланить...
— Я тобі зараз усю тайну відкрию, чому мені дотепер таланило. Бо я поки до чогось візьмусь, перш добре обдумаю. Тим я не подібний до попередніх наших козацьких проводирів. Вони ризикували. Я ризикую хіба в остаточності, коли нема виходу. Вони ризикували відразу, не почисливши своїх сил. Я, обдумавши добре, зараз берусь до діла, коли знаю, що вдасться. Коли ж ні, то навіть не показую по собі, що у мене така думка була. Ось ми тепер знищили Синоп. Я знав, що турки того не сподівались, щоб ми по Кафі зачинали зараз щось друге. Ся пожежа Синопу упевнить турків у тому, що нас усюди можуть сподіватися. Тому кожний приморський город не випустить своїх сил на море, а держатиме для своєї оборони... Коли б у мене були легші судна, не так нагружені, я, може би, з ними помірявся. Тепер годі на таке пускатися, бо се було б вже ризиком. Ми пливем на Керч...
Та незадовго приплило стежне судно з докладом, що від заходу пливе великий флот.
— Тепер треба поспішати. Візьми, Іване, секстант і покажи найкоротшу дорогу на Керч.
Гребці вдарили дужче веслами. Сагайдачний послав Іскру на розсліди. То був справді турецький флот з великими кораблями. Іскра виміркував, що він пустився козаків доганяти. Він, либонь, догадувався, що козаки плистимуть довкруги Криму.
— Вони дурні, — каже Іван сміючись, — аж тоді помудрішають, коли напевне дізнаються, що ми на Керч пливемо.
— Коли б вони догадувались того зараз, непремінно заступили би нам дорогу і були би раніше підплили туди, ніж ми.
Козацька флотилія заплила по заливу, і Сагайдачний, щоби піддурити турків, вигадав ще одну штуку. Назбирали комишу, пов'язали шнурами і пустили на море. На цих в'язанках, понакладали куклів, пороблених теж з очерету, понав'язували різних шмат. Здалека виглядало це, начеб плили човни з людьми.
Цей дурман повівся добре, бо турки, наблизившись, стали стріляти з гармат.
— Не вадить, що собі напсують пороху і куль, а ми тим часом будемо у лимані Міуса, а там вже відпочинемо безпечно по трудах.
Вже були в лимані, як ізгук турецьких гармат доходив ще до їх уха.
Відпочивали тут два дні, виспались і поживились, заки поплили далі горі рікою, аж поки не доплили до того місця, де вже човном, та ще й нагруженим, годі було плисти. Тепер зачалась тяжка робота витягати судна на берег і перетягати їх до Самари.
Тут була пустіль, поросла густими острівцями старих, споконвіку не рубаних дерев. По розпорядкові Сагайдачного нарубали дерев і приладили їх на округлі валки, котрі треба було підкладати під судно, і так їх посувати далі.
Козаки поділились на гуртки до кожного судна.
Була тут дуже непривітна, багниста сторона, поросла комишем і трощею. Треба було шукати сухіші місця, а то скільки суден загрузло в болоті, що з бідою їх можна було витягати.
Судна перетягали одною дорогою, одне за одним, через що не треба було більше дороги промощувати, як для одного судна.
Від сонячної літньої спеки видобувалися задушні смороди з гниючого в мочарі комишу, що не можна було дихати і люде душились та кашляли. Вночі не було краще. До цього з'являлись цілі хмари кровожадних і влізливих комарів, що обкушували людей до крові. На землю насідала густа мряка, що на кілька кроків не було нічого видно.
Сагайдачний побоювався дуже про своїх людей. Коли б прийшлося довше так жити, то, певно, прокинеться від цього якась недуга, яка їх здесяткує. З цього важкого становища треба було чимшвидше видістатися.
Він підганяв людей до поспіху:
— Поспішайте, товариші, бо се багно нас усіх заморить.
Незважаючи на свій високий уряд, він знімав жупан, роздягався до сорочки, облитий гарячим потом, працював заодно з козаками. Козакам не вільно було сідати або лягати на землю, не вільно було пити зеленої води з багниська. Під ніч розкладали огонь з комишу, з чого виходив великий дим, що відганяв комарів. Козаки сідали відпочивати на човни.
Та мимо цих осторожностей, козаки стали западати на пропасницю, яка їх дуже мучила. Коли кого присіла, він лежав цілими днями в байдаку у великій гарячці.
Ніхто не ремствував проти старшини, бо всі вірили, що один Сагайдачний зможе їх вивести з того нещастя. Працювали всі невпинно, бо отаман працював з ними і не щадив себе.
Сагайдачний силою своєї твердої волі не піддавався недузі, хоч не раз було таке, що аж умлівав з утоми. При помочі свого секстанта витичив собі дорогу на Самару, і туди невпинно прямував. Ця мандрівка так усім надоїла, що інколи приходило їм на думку викинути всю здобичу з суден або й судна покинути і втікати. Та ніхто не посмів такого слова сказати. Коли Сагайдачний цього не каже, так, очевидно, що того робити не треба.
По довшім часі такого страждання видістались з багнистого місця на узгір'я, поросле лісом. Всім аж полегшало на душі. Тут було цілком краще. Повітря було чисте і здорове, натрапили на гарну річку, що плила до Міуса, з чистою водою, якої козакам вже недоставало. Вода, яку позабирали у Кафі на човни в бочках, від гаряча була тепла і вже стала теж псуватися.
У Сагайдачного була ще одна жура. Він поспішав добратись до Січі. Хто зна, яка доля стрінула ту частину війська, що пішла через Крим. Кожна днина була йому дорога. Та, поминувши це, треба було на тім місці відпочити. Багато було недужих, яких пропасниця з ніг збивала.