М. Жемчужников 1287, — не вирвали з грудей його ніже єдиного стогону, він стискав зуби, виривав зубами вуси, давлячи в самому собі болі, що мучили його, а не стогнав".
1286 Помер 3 мая р. 1867 в Москві.
1287 Основа. — 1861. — Кн. III. — [С. 3].
На груди недужому лікар казав положити шпанську мушку, вона трохи вгамовала болі. Тоді саме принесено йому телеграму з Харкова. Петро Трунов поздоровляв його з іменинами. Коли йому прочитали телеграму, він на превелику силу ледві спромігся промовити: "Спасибіг!" Трохи згодом він казав відчинити у вікні кватирку, випив шклянку води з цитриною і ліг. Приятелі, що поприходили провідати недужого і поздоровити любого іменинника, пішли до другої його світлички. Чорна сумна хмара недалекого вже краю трагічного і близького величезного горя національного поняла усіх, хто тут був... Приходили нові провідачі і всі мовчали німо, скорботно... Усі чули близьке дихання смерті...
В годині 3 нові провідачі, тихесенько ступаючи сходами, пішли повітати недужого. Він сидів на ліжку, що 5 хвилин все питався, коли приїде лікар, і висловив бажання прийняти опіуму, щоб заснути. Сказали йому, що лікар буде о /590/ годині третій. За кілька хвилин недужий знов почав тужити і знов питати: чи скоро приїде лікар? Провідачі розійшлися, з ним лишився сам тільки Михайло Лазаревський. Тарасові крихітку полекшало, він став говорити про своє бажання поїхати на Україну: що навесні невідмінно поїде. Лазаревський бадьорив його дружньою бесідою та обіцянкою поїхати з ним на Україну. Тарас радо слухав, говорив, що повітря краю рідного полагодить йому здоров’я і зміцнить йому сили. "От якби додому, там би, може, я і одужав", — мовив поет і кільки разів висловив, як йому не хочеться вмирати.
Приїхав лікар Барі, недужий був заспокоєний, лікар казав уживати і далі тих самих ліків.
О 6-ій годині один з друзяків поетових привіз лікаря Круневича. Недужому тоді саме погіршало, стало знов йому трудно говорити. Очевидно було, що вже його перейняла свідомість безнадійності... За дві години знов приїхали обидва лікарі, знов авскультовали і запевнилися, що вода наливає легкі... що край стражданням наближається. Казали положити знов мушку.
Минуло кілька хвилин. Прийшла телеграма з Полтави. Недужому прочитали: "Батьку! Полтавці поздоровляють свого любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку! орле сизий. Полтавська громада" 1288. Повітання очевидно порадувало поета. "Спасибіг, що не забувають", — промовив він. Лікарі пішли, недужий мовив до друзяків, що були біля його: "Чи не засну я, візьміть огонь".
Світло прийняли: але за п’ять хвилин він озвався: "Хто там!" Коли прийшли на його голос, він прохав завернути лікаря Барі і мовив до його: "Знов пароксизм у мене починається: чи не можна його спинити?" Поклали йому горчишники на руки.
Лазаревський спитав: чи не перешкоджають вони йому? "Справді, так, мені хочеться говорити, а говорити трудно".
Лишили його самого. На ніч біля недужого зістався слуга Лазаревського. Майже цілу ніч Тарас Григорович не спроможен був лягти, усе сидів на ліжку, біль не давав йому лягти. Він то світив свічку, то гасив її, але не обзивався і нікого не кликав до себе. Так минула ота тяжка ніч остання.
1288 Увечері в переддень Тарасових іменин громада збиралася у Пильчикова, прирадила ту телеграму і доручила мені подати її. Квиток телеграфний на ту телеграму я переслав в архів "Просвіти". На громаді того вечора, опріч мене і Пильчикова, були: Милорадовичка, Майнова, Лобода Віктор, Щелкан, Кизимовський Михайло, Трунов Василь, Кулик Василь, Шохин Петро і Гавриленко Григорій. /591/
Ранком о годині 5 Тарас Григорович покликав слугу і прохав дати йому чаю з молоком, випив і мовив до слуги:
"Прибери ж ти тут, а я піду вниз!" — і пішов сходами в свою майстерню, не сподіваючись, що там жде його неублаганна смерть...
Прийшовши в майстерню, наш великий страдальник охнув і упав... В половині години шостої великого світоча України навіки на сім світі не стало... Заплакана Мати-Україна осиротіла...
Лишився тільки труп того, хто зробив своє велике діло, хто не зазнав щастя живим і кого ждало інше щастя вже по смерті, тяжко зароблене щастя, безсмертна слава во віки і віки...
Прожив Шевченко день в день сорок сім років...
Похорони
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій:
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий...
Т. Шевченко
І
Першу звістку про смерть Тараса Григоровича подав Михайлу Лазаревському слуга його 1289. Під вечер того ж дня тіло усопшого, після панахиди, найближчі приятелі його перенесли в академічну церков: а кватера його була замкнена і запечатана.
Після виносу тіла українці, які були на виносі, зібралися до Лазаревського 1290 на пораду: як і чим ушанувати навіки ймення найкращого сина заплаканої Матері, — того сина, що своїми словами-сльозами, своїми стражданнями великими розбудив сонних дітей України-Русі. Зараз же прирадили: 1) тіло помершого перевезти на Україну, щоб виконати поетичний заповіт його; 2) спорудити йому пам’ятник; 3) заснувати народну школу його імені; 4) утримувати одного чи двох Шевченкових стипендистів в університетах на Україні (Київ, Харків і Одеса) і в Академії художеств; 5) видати в найліпшому виді його твори; 6) призначити премію за ліпшу життєпись його, мовою українською і за ліпший розгляд критичний творів його; 7) видавати народні учебники по різним наукам; 8) запомагати його кревнякам і 9) кому-будь з близьких приятелів його щороку провідувати могилу його на Україні 1291.
1289 Литер[атурное] наследие... — С. 123.
1290 Основа. — 1861. — Кн. VI. — С. 13.
1291 Відомо, що з оцих постанов небагато досі справлено. Тіло перевезено, а далі?.. Є між постановами такі, що справити їх не дає уряд: наприклад, § 2 і 3. Мені відомо, що кілька разів були заходи організувати /593/ школи імені Шевченка. Р. 1881 в день Шевченкової смерті 12 радних київської думи (Ради міської) вдавалися в думу з петицією, щоб одну з київських елементарних шкіл назвати школою Шевченка. Дума, кермована своїм президентом Ейсманом, користуючись смутними подіями 1 березіля (замордування царя), не дала згоди на просьбу петиціонерів. Здається, того ж року хрестяни рідної Шевченкової Кирилівки зложили громадський присуд організувати в сьому селі школу імені поета: уряд не дав на те дозволу, а куратор київського округа Голубцов, довідавшись, що кирилівців умовляв на те шкільний інспектор Самчевський, прогнав його з посади. Р. 1892 інші три українці заходилися власним коштом організувати в селі Моринцях школу садівництва і убезпечити її капіталом 8 000 карб., але з умовою, щоб школа була з назвою імені Шевченка і науку викладано в школі мовою українською. І тут не поталанило. Відомо, знов, що, здається р. 1882, була просьба до уряду, щоб дозволив збирати гроші на пам’ятник Шевченкові: звісно, дозволу не дано... Але ж на те, щоб виконати § 4 і 5, дозволу не треба питати: а що до § 6 і 7, дак відомо, царським указом 18 мая р. 1876 заборонено в Росії друкувати мовою українською усе, опріч "произведений изящной словесности".
Невідомо, з якої причини в петербурзьких часописах не було надруковано звичайної оповістки скорботної про смерть Шевченка 1292: а проте на другий день смерті його зранку почали приходити і приїздити до академічної церкви українці і не українці, щоб поклонитися померлому.
Тіло небіжчика покоїлося в труні, оббитій білим златоглавом. Труна стояла перед амвоном на чорному катафальку. Червоні занавіски на церковних вікнах, проти котрого стояла труна, були поспускані: червоновате світло з них
спадало на спокійне лице небіжчика. На мертвому лиці, — каже М. Л.-ов 1293, лежала печать тих дум благородних, що не покидали ніколи Шевченка живого.
В головах небіжчика дяк академічної церкви читав дуже повагом і тихо псалтир. Свіжі квітки на труну привезла першою з українців Наталя Суханова-Подколзіна 1294. Треба сказати, що з нею за останній час Шевченко ворогував. (Про причину того ворогування я розповів в нарисі "Тарас Шевченко під час перебування в Петербурзі до подорожі на Україну"). Але у душах благородних смерть нівечить найзапекліше ворогування.
1292 Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI. — С. 26.
1293 Русск[ая] речь. — 1861. — № 19 і 20. [Лєсков М.С. — Ред.].
1294 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — Споминки Полонського.
II
Під час похоронного богослуження 28 лютого не тільки церква, але й коридори академічні були повнісенькі інтелігентних людей. "Тяжко, невимовно тяжко, — каже Лев /594/ Жемчужников 1295, — було останнє прощання: але, не вважаючи на те, якесь відрадне почуття і свіжість віяли на душу. Туга усіх переняла!.. Побожність до помершого і незрушена тиша стояли навкруги. Щира любов і поважання до Шевченка міцно сприятелили усіх". Почались надгробні промови. Кожен, чуючи прилюдну оцінку поета-чоловіка, і плакав, і радів. Кожне слово промови кожен з нас ладен був повторити голосно: бо воно належало усім" 1296.
Першим говорив Куліш.
"Нема з нас ні одного, достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася". Сказавши про велику вагу і значення Шевченка яко поета і чоловіка, Куліш насамкінець мовив: "Будь, Тарасе, певен, що ми твій заповіт соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам , проломив еси. Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо..."
Оцієї обіцянки, оцієї принародної і висловленої в таку незвичайну годину присяги Куліш, як відомо, не додержав і кілька разів висловлював "мішану правду". Між іншим у своїй "Истории воссоединения Руси", а потім і в "Южном краю" Куліш, забувши свою присягу, набравшись незвичайно чудної відваги, "огидливо", як сказав Костомарів 1297, вилаяв музу Шевченка п’яною...
Після Куліша над труною промовляли по-українськи Білозерський і Костомарів: а потім озвався польський голос з уст Хорошевського. "Нехай же і польське слово обізветься над труною твоєю, — мовив він, — достойний поет український! Ти любив свій край рідний, свій Дніпер синій, свій народ убогий.