, чіпляючись за ручки, поволі посунулася в крісло.
Поволі посувалася партія арештантів широкою дорогою, що тяглася до Ярмолинців — останнього етапу перед Кам’ян-цем...
Попереду їхав віз, оточений двома рядами гусарів. На возі лежав Кармелюк: руки й ноги його, у важких кайданах і наручниках, були приковані до полудрабків; шию охоплював залізний нашийник, від якого йшов короткий ланцюг, прикріплений до поперечної перекладини воза. Завдяки всім цим запобіжним засобам Кармелюк міг робити тільки найобмея^е-ніші рухи, але тепер у нього, здавалося, не вистачило б сили й на них. Гордий отаман лежав нерухомою купою на солом’яній підстилці, що накидана була на дно воза; обличчя його бліде, очі напівзаплющені, права нога, закутана в закривавлене ганчір’я, роздулася й розпухла, мов колода, Ступнів за двісті од воза рухалося й дзвеніло ланцюгами дру-< ге щільно збите каре, яке оточували розтягнутими рядами піші солдати-інвалід^
Арештанти йшли душ по п’ять у ряду. їх було всього чоло-61 вік із сорок. В гурті були різнорідні елементи: втікачі з каторги, й засуджені злочинці, й селяни, запідозрені в розбійництві,— цих було найбільше. Деякі йшли з кайданами на ногах і руках, інші ж були прикуті один до одного.
У кількох із них обличчя було прикрашене огидним тав-ром, яке, між іншим, викликало почуття пошани в меншої арештантської братії; в інших же тільки виголена половина голови вказувала, до яких місць призначалися ці одягнуті в сірі халати люди.
В середньому ряду чотирикутника дашли три особи, які різко відрізнялися від інших. Вони пе були ні тавровані, ні голені, на них пе було навіть арештантського одягу, й, незважаючи на те, що вони були, очевидно, в цьому гурті випадково впійманими птахами, всі супутники ставилися до них із щирою повагою.
То були Уляна, Андрій і Явтух; вони йшли в одному ряду, пліч-о-пліч, бо конвойним і на думку не спадало, що ці пташки — з одної клітки.
Арештанти йшли мовчки, понуривши голови, зрідка перекидаючись уривчастими фразами; довга дорога потомила всіх; тільки покрикування конвойних та брязкіт заліза порушували тишу.
За арештантами ліниво тяглися два вози, навантажені мізерним скарбом переселенців.
Ряд кінних солдатів замикав цю сумну процесію.
Поперед неї ж, подалі від гусарів, які оточували воза, їхали поруч два офіцери. Один з них був молодий корнет у ментику *, котрий захопив Кармелюка, другий — штабс-капітан, начальник конвою, що супроводжував партію арештантів, яку правили етапом до Кам’янця. Сьогодні обидва загони випадково зустрілися в дорозі, і тому що обом шлях стелився: на Ярмолинці, то начальники вирішили з’єднатися для більшої безпеки, а також для того, щоб удвох згаяти нудний час у дорозі.
Уляну й Андрія з Явтухом корнет помістив у центрі штабс-капітанської партії, а Кармелюка висунув на чималу відстань уперед.. І таким чином вони рушили в дорогу.
Уже надходив^ вечір. Коні обох офіцерів поволі рухалися по липучій грязюці, що цілими вальками приставала до їхніх копит. Захоплені своєю розмовою, обидва начальники не чули ні прикрого чвакання багна під ногами, ні далекого скрипу воза, ні дощу, який мжичив холодним туманом...
Вони попустили коням повіддя й дали розумним тваринам волю вибирати алюр на свій розсуд.
— Та-ак,— мовив штабс-капітан, k який здавався зовсім вицвілим перед молодим, квітучим і хвацьким корнетом, котрий супроводжував Кармелюка,— не вадило б і по чарчині. В таку погоду цілий день на коні... Чорт візьми, тьху! —— Він сплюнув набік і з дрожем пересмикнув плечима.— Та хоч би було що вести, а то саме сміття: злодії та волоцюги, та конокради! От вам, пане, пощастило. Сліпа фортуна. Еге ж, сліпа. І як це ви примудрилися піймати такого бобра?
— А сказати вам правду, то й сам не знаю як,— добродушно усміхнувся молодий корнет,— просторам, шельма, попався мені в руки, як у мужицькій приказці: "Коли бог дасть, то і в вікно подасть". Діло було ось як.— Корнет пересунув па бік ментика, поправив на голові ківер і почав: — Як я вже вам доповідав, задумав там один папок упіймати онде ту жіночку,— коханка вона розбійникова, чи що? Ну, підослали там до неї когось, щоб виманив, і влаштували засідку. Дізнаємося,— іде діло на лад, клюнуло. А місце ми вибрали найсекретніше... Курінчик у лісі малий, кругом хащі, а з тилу та з правого боку яр, зарослий кущами, та такими густими, що хоч цілий ескадрон серед них сховай — не побачать. Розставив я цепом Секрет, спішив десятківдва моїх молодців, і засіли ми, ждемо. Бачу, жінка на коні проскакала повз мій фланг; спинила коня, зіскочила та поповзом, крадучись до куреня, а в курені ото й засів той панок із своїми помічниками. А тоді нараз пролунав знову тупіт, і недалеко. Хтось летить скільки духу, та так летить, що аж земля здригається. У мене, знаєте, трошки тенькнуло і запекло під грудьми. "Ну,— шепнув своїм,— стій, братці, струнко!" Притаїлися ми, а тупіт коня все ближче, ближче, ніби на нас. Як ось нараз чуємо тріск, а потім грюкнуло щось. Отак ступнів за сто від нас щось зірвалося й грюкнуло на дно яру. Кинулися ми туди, бачимо: лежить кінь, б’ється — зламав собі спину, а під конем розбійник якийсь; кінь йому придушив праву ногу й праву руку; силкується він, а ніяк з-під коня вилізти не може. Оточили ми шельму, дивимося,—молодий та гарний... Придивилися,— батечку мій! Та це ж не хто інший, як соловей-розбійник, Кармелюк! "Здавайся, шельмо!" — кричу йому, а він зібрав нарешті сили, підвів голову та як жбурне на мене з лівої руки кинджалом... Та бог урятував: кинджал тільки застряв у еполеті. Скипів я. "Зв’язати собаку' й надіти на нього кайдани й нашийника!" Кинулися мої молодці, насіли, відняли в нього зброю. Ще добре, що пса коняка придушила, а то він би й
однією рукою так бився, що нам би довелося з ним пововтузитися. Ну, ми наділи йому на руки й на ноги кайдани, а на шию нашийника, стягли з нього коня, поставили шельму на ноги, але не стоїть, падає: поламав, мабуть, ноги...
XXXXIV
— В розумінні втечі сяя обставина для вашої особи вельми сприятлива,— зауважив штабс-капітан і, з заздрістю глянувши на. хвацького корнета, додав знову: — Так, усе фортуна, сліпа фортуна. І для амбіції вашої втішно, і в начальницьких осіб сяя подія викличе належну прихильність. Так же можна зразу махнути і в поручики, а то ще й зробити, вольт — у столицю, в кавалергарди... Та й панство не залишить без сатисфакції. Привалило вам щастя, пане мій! Тільки глядіть тепер, щоб пес не втік! Він же на це зух.
— Не втече! Я його так прикував, що був би на його місці
сам диявол і то б не вирвався з ланцюгів; та й йога в нього розтрощена; зостався всього тільки один перевал, а тоді здам — із голови геть! ?
— Правда, але ж зосталася ще зграя: можуть учинити несподівану атаку, одіб’ють.
— Не вдасться! — корнет упевнено махнув рукою й провадив самовдоволено: — Лігвище цієї зграї я вже був обложив. Але тільки майор наш довідався, що Кармелюка. і його спільницю я вже впіймав', як дав мені наказ перепровадити їх негайно до Кам’яиця, а сам з рештою загону кинувся, щоб накрити зразу всіх ос у гнізді. Думаю, що вони тепер або лежать позв’язувані, або плуганяться вже десь за нами. Чисто, в три темпи зроблено діло!
— Так.;., А де ж ви ще тих двох захопили?
— Та теж, либонь, самі напоролися на нас. За Баром вони переходили дорогу, а як побачили, що цілий ескадрон іде,— давай навтікача: Ну, ми то їх швидко наздогнали: в нас коні були свіжі, а в них загнані; послали ми шельмам навздогін пару куль,— під одним коня вбили, а другому плече подряпали, ну й піймали. Хто їх знає, що за волоцюги? Грошей у кишенях у них знайшлося чимало.-Присягаються, що, боячись Кармелюка, озброїлися з ніг до голови, та я не дурний: чого тікали?
— Звичайно, все щастя. Е-ех! Натура дура, судьба індичка, а життя — сміття копичка. Сміття копичка, пане мій! Закинуть отак людину в багно й топлять у ньому... і гріш їй ціна! — Він урвав свою похмуру мову, пересмикнув плечима під потертою шинелею й закінчив: — Хоч би вже скоріше, привал: не гріх і чарку перехилити.
А от і спочинемо: буде й мадерка, і все інше. Можна буде і в штосик труснути! — тріумфуючи, весело мовив корнет і хвацько пересунув на голові ківер.
Обидва замовкли: корнет — наперед смакуючи принадність відпочинку й гульні, штабс-капітан — злобно думаючи про несправедливість долі, яка посилає дурним шмаркачам апетитні шматки й залишає в тіні —й забутті інших, гідних уваги.
Конвойні, які супроводжували воза зі Кармелюком, їхали мовчки, бо близько були від начальства; але солдати, які конвоювали інших арештантів, дозволяли собі перекидатися окремими фразами. Арештанти також час від часу перемовлялися на своїй злодійській мові.
Явтух, який ще раніше встиг ознайомитися з цим жаргоном за час свого перебування в літинській тюрмі, познайомив з ним і Уляиу, й Андрія; а втім, це робилося дуже обережно: товаришам було вельми важливо остаточно переконати штабс-капітана й корнета в тому, що вони, якщо й підозрілі волоцюги, то зовсім непричетні до зграї Кармелюка. Це давало їм можливість бути вкупі з Уляною й думати разом; з нею про те, як би врятувати отамана.
Корнет казав правду: Андрій і Явтух напоролися на нього майже з власної волі.
Коли Кармелюк помчав як божевільний услід заУляиою, Андрій і Явтух теж подалися за ним, а тимчасовий провід над загоном само собою перейняв ^Дмитро. Вже доскакавши до місця катастрофи, Андрій і Явтух не застали там нікого й збагнули, що отамана впіймано, зв’язано й що ного вже везуть кудись.
Ту ж мить кинулися вони по слідах і справді не більше як за тодину догнали загін, що супроводжував Кармелюка, й одразу зрозуміли, що кинутись одбивати отамана в такої сильної варти було б цілковитою дурістю.
Перша думка їхня була повернутися зразу ж до табору, зібрати ватагу й негайно податися визволяти свого батька, але зміркувавши скільки часу їм доведеться згаяти на це, а головне те, що коли ватага вирушить, то неодмінно викличе переслідування загону гусарів, які розташувалися поблизу, вони зрозуміли, що наздогнати військо й відбитюв нього отамана силою майже неможливо, і тому вирішили самі себе віддати в руки начальника конвою, щоб потрапити разом з отаманом у в’язницю і всіляко сприяти його втечі. Ц