І джмелів на тих квітках холодні ночі прихоплюють. Дак се — наче патрет Уляни Несторки, тая квітка. Уже ж не маладьонка була, а присушила комісара любов'ю своєю так, що йон і про совітську власть під юбкою пакульської молодиці забув. Правда, уже ж і комісарові не сімнадцять годочків було, мо', востаннє у серце його сонечко зазирнуло. Бо йон так і не женивси, а проживав відлюдьком, у колишньому домі Листопадів, біля Мар'їного гаю. Моя хрещениця у тридцятих годах у нього служила, аж покуль і не приїхали за ним серед ночі у "чорному вороні", дак я знаю. А в Уляни ще і послі ста годків її — очі блищали, як у молодої. Піп начитував нам із Святого письма, як Сара у дев'яносто год Авраамові сина народила, а хіба пакульська баба — хужей?
Се уже в наше врем'я заблукав Вітька, по-вуличному — Джигун, між двох молодиць. Любася була йому за жонку законну, а до Вірки йон ночами підходжував. І доблукався йон, що уже й ноги його не тримали, худий та поганий зробився. Куди тольки його не возили, кому не показували, ніхто й ніщо йому не помагало. Уже родня самогонку на похорон гнала. Дак привіз його братеник мотоциклом до Уляниного дворища, на хутір. Уже Вітька іти не міг, його братеник на руках до кімнатки Уляниної заніс. А Уляна уже нікого не гляділа, уже сил у неї не було. Хоч люди пакульські і з сіл околишніх ще приходили до неї, але казала Уляна кожному: "Бог вам і без мене поможе, калі захоче". А на Вітьку Джигуна яна зглянулася. Зглянулася яна на Вітьку і гомонить до його: "Люби, Вітасику, молодиць, покуль яни перед тобою стелються і покуль є чим любить. Бо тольки і радості людяці, покуль яна любить і покуль її люблять. Любов— машину жисті земної крутить, покуль є любов, дотуль і жисть є. А посовітую тобі, Вітасику: не пий того, що яни обоє у чарку тобі наливають, по шептухах сільських пометлявшись. Бо в Любасі — зілля приворотне, щоб ти Вірку забув, а у Вірки п'єш ти зілля одворотне, щоб Любасю покинув. І ламають яни ворожбою душу і тіло твоє, бо ніяк не поділять, як дві собаки кістку одну. Через теє чарування і перевівся ти на ніщо, і вже тобі хоч у землю лягай. А як послухаєш мене, мужеської сили в тобі ще на багатьох баб хопить". Каже Уляна сеє, на Вітьку усміхнена зирить, а очі її горять, наче дві жаринки. Дак Вітька таки послухався, перестав у чарку заглядать коло чужої постелі, і поправився скоро, і досюль молодух топче, як півень кур, і Любасі своїй ще трьох дєток прижив. Дак і правду Уляна Несторка гомоніла, а було уже їй тади за сто год.
Як роздавали сад панський, по шматинах, хто хотів арендувать, спокусився і Кузьма. І попала йому долина, над Синявкою. І ходив він з ранньої весни за кожним деревом, як за дитям рідним: обкопував, розчищав. Коли ж приморозило, а сад цвів, досвітками сухий бур'ян з гноєм палив, щоб не побило квіту. Ранні яблука спалило сонце, заленками осипалися, а путинки та антонівки вродили на диво. І поїхали Кузьма з Марусиною підводою у сад, і рвали путинки. Рвали вони яблука і на встелений соломою віз клали, щоб не побилися, щоб довше лежали. З усіх яблук найбільше путинки любив Кузьма. Він любив, коли путинки дозрівали на гіллі, жовто-зелені, з червонястим загаром, налиті сонцем. Він любив діставати путинки серед зими, з солом'яної трухи на горищі, і вносити до хати, під Різдво, у плетеному кошику, і класти на покуті, на пахуче лугове сіно, біля миски з кутею та кухля з узваром. І вся хата наповнювалася живими пахощами достиглого літа і ранньої осені. Так, як пахли путинки, не пахли жодні яблука в світі. Тоді клав він долоню на голову сина і примовляв, як ще матір навчала: "Щоб чубатий, та волохатий, та несущий, та плодющий, та всі курочки, та всі курочки!" А Марусина озивалася од челюстей печі: "Що ж ти все — за курочки! А півники?" А дочка тоді: "Кукуріку! Кукуріку!.." І голубив він тепер, у саду осінньому, кожне яблуко, як спогад про щасливий передріздвяний вечір.
Коли зірвали путинки з нижніх гілок, Марусина попросила підсадити її на яблуню. Підсаджуючи дружину, він легенько полоскотав її під пахвами. Марусина засміялася, наче пригорщі гарячого приску розсипала навколо себе, вона чутлива була до лоскотки. На яблуні Марусина соромливо затиснула поділ спідниці коліньми. Але знизу Кузьма добре бачив її округлі, білі, як двоє свіжовиточених веретен, литки і теж засміявся, невідомо з чого: давно йому не було так добре. Тоді й сам залазив на яблуні, трусив по гілці, а Марусина стояла внизу, тримаючи перед себе, за краї, фартуха. Яблука м'яко падали у фартух, як падає дощ на спраглу землю. Уже вона трохи оклигала після смерті дітей і тифів, і щоки червоно світилися, наче путинки з верхніх, од сонця гілляк. А сонце опускалося за Холодну гору і теж здавалося велетенським шафрановим яблуком: трусони сильніше гілку — і впаде воно у підставлений Марусиною фартух.
Висипали останній кошик, віз був повен. Кузьма вибрав найбільше, налите яблуко, витер об сорочку, простяг на долоні Марусині. "Змій ти, скуситель…" — засміялася Марусина, глибоко, усім своїм єством. І надкусила вона яблуко, спрагло, аж сік бризнув, і віддала чоловікові. І вкусив яблуко Кузьма, і мало яблуко смак життя живого. І узяв він Марусину за руку її гарячу і повів до куреника, що зліпив його, коли яблука почали достигать, із сухого гілля та очерету. А встелив він куреника всередині сіном, що вкосив його у березі Синявки, і пахло сіно лепехою, наче хата їхня на Зелені свята. І обійняла його Марусина гаряче, як обіймала замолоду, у ті їхні перші, божевільні ночі, коли вона снувала по хаті од постелі до божниці, од божниці до постелі, вимолюючи у бога прощення за свій земний гріх і знову солодко грішачи…
Кузьма задихався од раптового щастя, од радості буття, відчутої глибоко і гостро, ніби тільки починав жити. Серце на мить зупинилося, тіло стало невагомим і ширяло у вільному парінні над садом, над Пакулем, так буває лише у сні. А коли він, знесилений, одірвався од Марусини, побачив сонце, що, викотившись з-за Холодної гори, суворим червоним оком зазирало до куреня. Верхів'я верб над Синявкою, ще не зірвані, достигаючі антонівки на яблунях, Русалка, що паслася на леваді, віз, повен яблук, — усе було в кривавій, зловісній поливі. Отак самозабутньо вони з Марусиною востаннє любилися у лузі, на возі із сіном. А удома, наче кара Божа за те щасливе хвилинне забуття, чекала на них звістка про війну. "Господи, — подумав Кузьма, маліючи перед нещадним, червоним оком небес, — Господи, не позаздри нам, людям земним, грішним, прости цю коротку часину щастя серед розрухи і горя".
І запрягли вони Русалку у воза, повного яблук, та, переїхавши місток через Синявку, впливли у сільську вуличку. Бузкова мла опускалася на Пакуль, а небо усе ще було червоне, хмари у високості палахкотіли тривожним полум'ям. Розбредалася по дворищах сільська череда, у вулицях висіла курява, дійниці наддзвонювали за тинами дворів, де ще залишалися нереквізовані корови, пахло молоком. І раптом високий жіночий зойк різонув тишу. Біля широкого і голого, як вигін, двору Сави Малахи спішувалися кіннотники. Закривавлене тіло комнезамівця лежало на узгірку, на випаленому сонцем рудому спориші. А біля тіла його, упавши на коліна, билася в нетямі головою об суху землю молода Савина дружина, приведена ним із-за Невклі, з Великої Вісі. Кузьма натяг віжки, зняв картуза, ступив до Савиного двору. Але повисла на плечі його Марусина: "Ой чоловіче, віщує душа моя: сяя смерть і нас крилом чорним зачепить…" І мовив Кузьма те, про що у курені думав, перед суворим оком німих до мольб людських небес: "Не рви, Марусино, серця собі, я ні перед ким не завинив, я нікому зла не рабів…" — "Дак на таких тольки яно і око-шується…" — тяжко зітхнула Марусина.
Дак казало ж йому багато людяк: давай диму одсюль, Кузьмо Несторовичу, хоч на якеєсь врем я, бо ти — одвітчик перед властю, ні за цапову душу головою накладеш, сяя власть жартувати не любить. А йон тольки усміхався: "Що се-бо ви за власть розписуєтеся? Власть знає, що я ні в чому не завинив перед нею. Хто б се безвинну людину ні за що ні про що до стінки ставив? Як і було такеє, то вже минулося, уже громадянська драчка одшуміла своє".
Мо, де яна і одшуміла, а у нас, у Пакулі та довкуль, ще довго колотилося. Як стали з мужика олію продразверсткою вичавлювать, кинувся мужик у ліси довколишні. Народна війна, можна сказать, почалася, сам я цьому був учасник і свідок, сам у лісах побував і знаю. Дак власть таки пойняла, що не можна дожимать до останнього, що треба і мужику дати продихнуть. Бо й теля дурне, як з ножем до нього, брикається, а се ж таки — люди. І пішла власть на послабку. У те врем'я якось що помилування лісовикам вийшло, хто додому вернеться. І потяглися мужички до дворищ своїх, до земельки. І я тади ружжо своє і шаблю у Сиволозі, під Сіверським лісом утопив та й до плуга вернувся. І ніхто мене пальцем не зачепив, аж у тридцять сьомому годі пригадали: "Будь проклята ты, Колыма, что названа Черной планетой, сойдешь поневоле с ума, оттуда возврата уж нету…" Дак мені, щитай, поталанило кріпко, і з Колими я вернувся.
А тади зосталися в лісах болєй ті, хто дуже вже сильно новою властю зобижений був і простити їй не міг. Або хто по вуха в людській кровиці уже був, як той Вовчар, і вже одмитися не надіявся. А чимало й таких по лісах та ярах тулилося, що од плуга одвикли, а до ружжа звикли, і ружжо їх годувало. Уночі як ідуть селом — ховайся, хто куди бачить. У нас хвіртка була добра, на защибці, ворота високі. Перескочили, грюкають у вікно: "Одчиняй!" Мусиш одчинять, власті ж ніякої у селі, хто дужчий, у кого пукавка — той і власть. Один час воєнні по дворах стояли, а тади і їх не стало. "Давай жрать!" Що є в коморі, несе матка на стіл. Молоко п'ють, їдять. Тади — давай із собою: сало, хліб. Як ніч місячна, по курей у хлівець ідуть, мішок курей нахапають. Був серед них Кабеля, наш, пакульський. Сей і зовсім з дурної голови у лісі опинився. Се ще в дев’ятнадцятому годі ходили яни ватагою хлопчачою у Крутьки, до дівок тамтешніх. А крутьківські парубки їх нагнали. Дак Кабеля з друзяками викотили із скирти гармату (військо в полі залишило, а яни — приховали), дак викотили ту гармату і сім снарядиків уночі по Крутьках випустили.