Вони б могли сказати своє слово: "За що ти нас розстріляв?"
І ось цей кат знову виринув на Україні в 1947 році. Та як виринув. Всі недобитки, вся ота сволота потягнулася до нього. Обсіли його і почали йому готувати новий етап розправи з українським народом.
Я це вперше побачив в 47 році, коли мене, фронтовика, ще в воєнній гімнастерці покликали о третій годині ночі разом з Корнійчуком до Кагановича. Ми зайшли у той кабінет, де він сидів на місці товариша Хрущова, а одесную сиділи, як зброєносці, три його викормиші. Вони мають звання письменників і зараз знаходяться у цьому залі. Я сподіваюся, що сьогодні вони виступлять і скажуть, що вони рішали тоді з Кагановичем. Очевидно вони накрили тоді чорну пелену над Україною.
Каганович запитав тоді мене:
— Як ви гадаєте, в українській культурі є націоналісти?
На честь товариша Корнійчука я повинен сказати, що він тоді твердо відповів, що націоналізму у нас немає.
На це Каганович сказав:
— Саша, какой вы стали обтекаемый.
Пам’ятаю тоді зайшли товариші Литвин і Козаченко. Та, на жаль, через два дні, коли я прийшов чергувати в Спілку, в кабінеті Олександра Євдокимовича сиділо десятків зо два письменників, які, до речі, й сьогодні здраствують. Один з них сказав:
— Товариш Малишко, ідіть звідси, бо вам тут нема що робити!
Я подивився на те, з ким проводив нараду товариш Корнійчук і зрозумів, що мені там справді нема чого робити. Я вірив йому, як своєму другові і не думав, що за 48 годин його принципи так різко поміняються. Я пішов додому, але переживав за вас, товариш Корнійчук. За кого ви далі будете і проти кого?
А через тиждень відбулась нарада молодих письменників, де Каганович руками молодих письменників вибивав із сідел старіших письменників. Ви, тов. Корнійчук, тоді казали: "Я вперше в житті почув правду з цієї трибуни. Сказав її Л. М. Каганович. З цієї трибуни я не чув раніше цієї правди".
Невже ви сьогодні вірите в те, що ви тоді сказали?
Тут на зборах, повинен бути присутній тодішній заступник голови Ради Міністрів товариш Бажан.
В опері на "Аїді" товариш Бажан сказав приблизно щось таке: "Коли я рухну, то рухне українська культура". Але ви, товаришу Бажан, вирішили не рухнути, а обрушитися на українську літературу. Ви написали статтю в "Радянську Україну", де опаскудили видатних митців світового значення, написавши два підвали під заголовком: "Добити націоналістичне охвістя".
На цьому розгромному пленумі за три дні виступило більше ста чоловік письменників. Дісталося тоді Яновському за "Живу воду" і Сенченкові за роман "Його покоління", і поетові Максиму Рильському.
Мало того, коли проходив київський міський партійний актив, ви мали честь бути в комісії, яка складала резолюцію по справі фракціонерів антипартійної групи, і ви тоді один виступили проти виключення Кагановича з партії.
В 1956 р., зразу після розвінчання культу Сталіна, я мав честь виступити з трибуни і різко критикував дії Кагановича. Я сказав, що Каганович сам себе оголосив вождем українського народу, що Сталін не вірно критикував Довженка. Ви вимагали виключити мене за те з партії.
Тов. Новиченко працював тоді в ЦК партії. Він готував доповідь Кагановичу, яка звалася "Про націоналістичний ухил в комуністичній партії України". Він займався тоді тим, що викликав до себе молодих літераторів і намовляв їх виступати проти видатних митців України: тов. Довженка, Рильського, Яновського. Дехто, на жаль, попався на цю вудочку. Після того, як доповідь була підготовлена, Каганович вигнав Новиченка з працівників ЦК, використавши його. Але товаришу Новиченку не звикати, бо він занадто часто міняв свої позиції й оцінки. Наприклад, у 1942 році восени в Уфі в доповіді про українську прозу він підносив Довженка до небес, а в 1944 році, коли культ особи опаскудив Довженка, виступав в Радянській Україні" і говорив, що Довженко на 100 км відстоїть від марксизму. Більше того, тов. Новиченко підбивав і мене виступити проти Довженка, але я відмовився. В макеті "Історії української літератури" Новиченко писав "Реакційний антипартійний.
Я сказав тут тільки якусь частину правди. Хотілося б, щоб в розвиток цієї правди товариші виступили і сказали, чи це вони робили по добрій волі, чи їх примушував це робити Каганович. Нарешті треба відкрити дужки, бо людська правда — вона не стирається і, якщо ви думаєте, товариші, що це забули, то ви жорстоко помиляєтеся.
Із архіву Ігоря Забашти,
сина поетеси Любові Забашти,
дружини А. Малишка.
Із листа секретаря ЦК КПУ з ідеології В. Ю. Маланчука першому секретарю ЦК КПУ В. В. Щербицькому
Уважаемый Владимир Васильевич! Несмотря на некоторую нелогичность именно в данный момент и по данному поводу высказывать это суждение, тем не менее должен сказать, что складывается впечатление, что выступления против подобных мне лиц, представляют составную часть определенной системы, имеющей целью отвлечь внимание партийной и научной общественности от тех довольно частых идейных отступлений, с которыми приходится встречаться. Мне об этом пришлось говорить с трибуны республиканского совещания идеологических работников весной 1970 г. в связи с так называемым "заявлением И. Дзюбы" (Это выступление не всем понравилось, о чем мне поспешили сказать некоторые работники аппарата на этом же совещании).
Закономерно критикуя ошибки в освещении Левинского, нельзя снимать вопрос об отходе от классового подхода к оценке целого ряда исторических деятелей прошлого. Так, на наш взгляд, неверной является тенденция к включению М. Драгоманова в число ведущих деятелей революционно–освободительного движения, пропагандистов марксизма, замалчивания ленинской критики Драгоманова и т. п. В появившихся литературоведческих произведениях прямо ставят рядом Чернышевского и Шевченко, Радищева и Драгоманова. Эта позиция поддерживается и некоторыми ответственными идеологическими работниками. В прошлом году Министерство высшего и среднего специального образования республики задержало, на основании изучения сигнального экземпляра книгу Р. Ивановой "Михаил Драгоманов в общественно–политическом движении России и Украины". Книга носила тенденциозный характер, содержала ряд грубых политических ошибок, оскорбительных высказываний в адрес революционных сил русского народа.
Так, например, она высказывала согласие с высказыванием Драгоманова, называвшего народников шовинистами, утверждала, что "общинная" теория Герцена™ таила в себе зерна национализма и "великорусского" шовинизма, которые буйно проросли во взглядах революционных идеологов 70 гг. (стр. 51), доказывала, будто бы украинский народ не получал (по Драгоманову) "от русских революционеров надлежащего политического образования" (стр. 112). Мне пришлось неоднократно объяснять по поводу задержки книги у тт. Васильева и Калакуры, писать официальное объяснение. Под этим нажимом, после изъятия некоторых страниц, книга вышла в свет, не медленно получила ряд захваливающих отзывов в печати, хотя проповедуемые в ней идеи остались теоретически ошибочными противоречащими классовой оценке деятельности Драгоманова...
Не менее показательной является развернувшаяся кампания за возведение в ранг прогрессивного, чуть ли не марксистского историка, известного своими буржуазно–националистическими теориями и воззрениями М. Костомарова. Ю. Пинчук в опубликованной в "Украинском историческом журнале" статье (1971, № 2) утверждал, что "взгляды Костомарова прогрессируют" (стр. 18), что хотя он и не поднялся "до марксистского понимания значения народных масс в истории и не всегда четко определял понятие народа, он не отождествлял народ и нацию и рассматривал отношения между украинцами и поляками, как и с другими славянскими народами, с классовых позиций" (стр. 19). А несколько далее автор вообще отказывается от какого–либо камуфляжа и делает "новое открытие" — "считая народ движущей силой истории." (стр. 27).
И уж совсем непонятно, когда в январе 1971 г. директор филиала ИМЭЛа И. Д. Назаренко в выступлении в институте истории АН УССР на защите диссертации Гончарука говорил буквально следующее: "Здесь второй оппонент заявил, что ни в коем случае нельзя Костомарова приближать к Белинскому или Герцену. Собственно, в диссертации и не ставилась такая задача. Но я бы, например, сделал попытку приблизить. И вот почему. К. Маркс многое узнал о России через труд Н. Костомарова. Об этом я говорю потому, что нам нужно внимательно исследовать труды этого ученого и дать им объективную научную оценку. Может быть, придется сломить и ту тенденцию, которая существовала ранее в трактовке его исторических взглядов. Н. И. Костомаров — очень интересная личность. Русский по происхождению, он отдал много сил и энергии за свободное развитие украинского народа. И об этом смелее нужно писать не только диссертанту, но и всем нам."
С глубоким уважением В. Маланчук
22.VII.1972 г.
На листі резолюція В. Щербицького:
1) Думаю, что идейно–политические позиции т. Маланчука ни у кого из коммунистов–интернационалистов не могут вызывать сомнения и вопросы он ставит в принципе правильно.
2) Ознакомить членов Политбюро ЦК КП Украины и зав. отд. ЦК.
3) т. Орлу И. З.
4) т. Назаренко И. Д.
5) т. Врублевскому В. К.
Прошу внести предложения по конкретным вопросам.
23.09.72 г.
В. Щербицкий
Овчаренко Ф. Д. Спогади. — К.: Оріяни. — С. 174–179.
Записка секретаря ЦК КП України В. Ю. Маланчука з пропозиціями щодо посилення боротьби проти націонал–комунізму
Раніше 10 квітня 1973 року ЦК КП України
За останні роки в діяльності ідеологічних центрів імперіалізму все більшого значення надається так званому націонал–комунізмові, спрямованому проти ідеології марксизму–ленінізму, дружби народів і пролетарського інтернаціоналізму. Це обумовлено тією обставиною, що саме націоналізм сьогодні став спільним знаменником всіх різновидів лівого і правого опортунізму та різних модифікацій антикомунізму, помітне місце серед яких якраз і замає націонал–комунізм.
За рубежем, особливо українською націоналістичною еміграцією, активно досліджуються ідейно–політичні платформи та досвід практичної антирадянської діяльності укапістів і боротьбистів, видано багато статей і брошур на цю тему, зокрема "Документи українського комунізму", "Сторінки з історії Комуністичної партії України", "Микола Скрипник" та ін.