Адже все так просто. Дуже важливий стародавній документ, який належить нашому народові, під час війни злочинницьки був вивезений з Києва і зараз перебуває в Марбурзі.
— Це ще не доведено,— швидко докинув Вассеркампф^
— У всякому випадку, в Марбурзі е чоловік, який знає, де ї в чиїх руках 'гой документ, чоловік, який, очевидно, багато в чому завинив перед моїм народом, перед моїм містом, перед... Я не буду продовжувати, бо ще не маю доказів щодо Оссендорфера і про старовинний пергамен з часів Київської Русі, зміст якого професорові Оссендорферу відомий, відомо й вам про це, ви маєте науковий журнал з публікацією професора Оссендор-фера, маєте наші підтвердження про те, що пергамен до війни зберігався в Київському інституті.
— До речі, майпе герен, в Марбурзі вчився свого часу ваш великий поет Пастернак, — посміхнувся Вассеркампф.
— А ще давніше — Лютер, а також Ломоносов І брати Грімм,— так само значимо всміхнувся й Борис,— а зараз там нас чекає таємниця київського пергамену, який протривав, по-при всі світові події, дев'ятсот двадцять дев'ять років, а от тепер не може бути повернений до рук справжніх господарів тіль' ки через...
— Перепрошую, — швидко мовив Вассеркампф, — але я нагадаю вам, майне герен, що існував пергамен ще давніший, і там теж ішлося про Київську Русь, про самий Київ, про ваших князів.
Вассеркампф вхопив з столу завчасно приготовану картку паперу, став швидко читати, по спромозі намагаючись надати голосові урочистої риторичності: "Тим часом Ярослав зайняв силою один город, що належав його братові, й упровадив усіх мешканців. Зате надзвичайно могутнє місто Київ з намови Болеслава стало жертвою впертих атак з боку печенігів і великі понесло втрати внаслідок великих пожеж, його мешканці боронилися, однак небавом відчинили брами перед нездоланними чужинцями. Покинутий своїм влад-цею, який утік, Київ прийняв у день 14 серпня Болеслава, а також вигнаного давно тому князя Святополка, який заволодій усім тим краєм, використовуючи страх перед нашими. Коли вступали до міста, тамтешній архієпископ повітав їх урочисто реліквіями святих, а також іншими різноманітними коштовностями з храму святої Софії, який згорів торік унаслідок нещасного випадку. Були тут присутні: мачуха згадуваного князя, його жона, а також дев'ять його сестер, одну з яких, віддавна вибрану для себе, той старий розпусник Болеслав упровадип безсоромно, забуваючи про свою шлюбну дружину. Водночас офіровано йому незліченну кількість грошей, з яких велику частину розділив поміж своїх спільників і улюбленців, певну частину відіслав до вітчизни. Поміж підкріплень, які були в згадуваного князя, налічувалося від нас триста, від венгрів п'ятсот, від печенігів, врешті, тисяча людей. Всіх тих людей одіслав тамтешній владця додому, коли зміг ствердити з радістю, як мешканці краю горнуться до нього і свою вірність йому виявляють. В тім великім місті, яке є столицею тої держави, налічується понад чотириста церков і вісім ринків, кількість же мешканців не надається до ліку.
Нехай бог всемогутній буде посередником у всіх справах і вкаже ласкаво, що йому до вподоби, а нам користь принести може".
— Ви впізнаєте, професоре, цей текст — нетва? Це картка Thietmari Merseburgensis Episcop Chronicon — з хроніки Тітмара Мерзебурзького, німецького єпископа, який у тисяча вісімнадцятому році був у вашому Києві разом з польським князем Болеславом — нетва? Ви не назвете його завойовником — нетва?
—Ні, ми називаємо Тітмара очевидцем, — сказав спокійно Борис,— один з найдавніших очевидців, який лишив нам опис Києва без пізніших виправлень, дописувань і вигадок, як то, на жаль, спостерігається в літописах і в історичних творах.
— Прекрасно! — вигукнув, схоплюючись з стільця Вассеркампф.— Ви не заперечуєте цінності й важливості роботи Мерзебурзького єпископа Тітмараї Ця книга перетривала дев'ятсот тридцять сім років. Сто дев'яносто дві картки благого пергамену. Не один аркушик, а сто дев'яносто дваї Це була власність Саксонської бібліотеки в Дрездені, і ці сто дев'яносто два аркуші пергамену, який перетривав дев'ятсот тридцять сім років, згоріли в травні сорок п'ятого року разом з Саксонською бібліотекою, разом з Дрезденом, внаслідок, як сказав би сам Тітмар, великого бомбардування американської авіації. Нетва?
— Ви це повідомляєте нам таким тоном, — не стримався Борис, — як наче хочете сказати, що ми повинні дякувати за врятування нашого пергамену, бодай того одного аркушика, який я оце розшукую.
— Можливо, навіть так, — знизав плечима Вассеркампф, — все можливо, якщо подумати. Я вам уже казав про вашого художника. Уявіть собі: його викотили з вагона, він замерз на грудку. Вийшло так, що цілодобово місто бомбили американці, люди вимушені були сидіти в сховищах, а на станції в цей час стояв ешелон з полоненими. Був великий мороз, дехто з полонених, маючи не досить теплий одяг, страждав од холоду, хоч і відомо, що руські досить звичні до холоднечі, дехто ж і зовсім замерз на смерть. Довелося вивільняти від них вагони, для цього мобілізовано було населення, тобто старих і жінок, жінки викочували замерзлих з вагонів, і ось у одного замерзлого на грудку одна німецька жінка цілком випадково забачила ріжок якогось паперу на грудях, вона розстебнула на мертвому одяг, дістала той папір і відразу впізнала в ньому диплом Флорентійської академії мистецтв, бо такий самий диплом мав і її чоловік, якого забрано на Східний фронт в саперні частини і де він загинув. Жінка припала вухом до грудей руського і почула, що в того ще б'ється серце. Воно билося ледь чутно, життя трималося, як кажуть, на волосинці в цьому тілі, але жінка вирішила втримати те життя! Вона вкрала, буквально вкрала замерзлого полоненого, завезла до себе додому, повернула його до життя, таємно від сусідів переховувала художника в себе в помешканні до самого кінця війни. Потім він повернувся до себе додому.
— Важче було б 'полічити й розповісти про тих, хто не повернувся й ніколи не повернеться, — сказав Борис.
— Ми намагаємося повернути все, — урочисто заявив Вассеркампф, — і сподіваюся, що нікому не даємо підстав сумніватися в німецькій чесності. Міг би навести вам приклад, що стосується історичних документів. Йдеться про "Кодекс Супраслієнсіс", просто кажучи Супрасльський кодекс, який був перед війною власністю Варшавської державної бібліотеки. Гер професор чув про цей кодекс — нетва?
— Це моя спеціальність, — потвердив Отава.
— І гер професор знає, яку цінність має кодекс. Десяте, а може, й дев'яте століття. Писано кирилицею, може, десь у Підкарпатті, тобто на території сучасної України. Двадцять чотири менаеум, тобто житій святих, гомілії, приписувані Іванові Хрестителю, Єпіфанію Кіпрському і патріарху Фотію. Рукопис той був врятований кимось з наших солдатів під час пожежі Варшави в сорок четвертому році, інакше б його спіткала така сама доля, як хроніку Тітмара.
— І щоб врятувати той рукопис, довелося висадити в повітря аж цілу Варшаву! — ядовито докинув Борис.
Вассеркампф удав, що не зауважив сарказму професорового, він цілком був захоплений своєю оповіддю.
— Але американці, займаючи наші міста, на жаль, не завжди були перебірливі в засобах, іноді вдавалися й до найпри-мітивнішого грабунку, так Супрасльський кодекс опинився аж США і нещодавно з'явився на одному з аукціонів і був проданий за великі гроші. Добре, що знайшлися порядні люди з американської фірми, яка імпортує з Польщі продовольчі товари. бони викупили кодекс і подарували його польському народу. Це було благородно — нетва?
— А все ж таки, гер Вассеркампф,— сказав до того мовчазний Валерій,— коли ми поїдемо до Марбурга? Питаю вас цілком офіціально.
— Завтра, — швидко відповів Вассеркампф,— сподіваюся, що завтра ми зможемо поїхати, попри деякі комплікації. Але ще йюгодні я спробую все влаштувати...
На завтра Вассеркампфа взагалі не виявилося в управлінні. Він зник і з'явився лиш через день, відразу ж зателефонував до посольства, запросив до себе Валерія з професором, зустрів їх так само радісно, як перед тим, був наче помолоділий, піднесений, ніби той чиновник, що одержав щойно орден.
— Ви впізнаєте мене, майне герен? — гукнув він назустріч своїм відвідувачам.— Ставлю п'ять марок, що ви мене не впізнаєте — нетва? Я витратив учора цілий день, але то не був марно витрачений день. Ви можете вгадати, де я був?
— У Марбурзі, — не роздумуючи, сказав Отава.
— Помиляєтесь, гер професор, глибоко помиляєтесь, — заляскав у долоні радник, — не в Марбурзі й не деінде, а тільки в Кельні, у славетному салоні Гейнца Кретена. Ви не чули про нашого Кретена? Але ж як можна? Він двічі завойовував світову першість серед перукарів: у Брайтон! й у Відні. На всесвітній виставці в Брюсселі він здобув "Гран прі" для Федеративної республіки. Що стосується мене, то я був клієнтом Гейнца Кретена ще тоді, як він працював помічником перукаря в Клетенберзі. Ось уже впродовж багатьох років пунктуально через кожні два тижні я відвідую Гейнців салон. До нього тепер їдуть чоловіки з цілої Європи. Літаками, поїздами, машинами. З Італії, Греції, Франції, Швейцарії, Югославії, Австрії. Про Німеччину вже й не кажу. Гейнц Кретен виробив спеціальну косметику для чоловіків: підстригання волосся, масаж обличчя, манікюр. Кожен повинен показувати публіці завжди те саме обличчя, кожен намагається усталити свою особистість, виробити якийсь еталон зовнішнього вигляду для себе. Про мене повинні казати: "Ось державний радник Вассеркампф". Та сама зачіска, той самий колір обличчя, та сама форма нігтів. Для нас це має колосальну вагу. Люди Сходу не надають цьому значення. Там величезні простори. Нема тісняви, як на Заході. Людина до людини не придивляється так уважно, як у нас. Бо, зрештою, нема нічого гіршого, ніж людська бридота. Ми намагаємося замаскувати їх. Моди, зачіски, парфуми... Хоч коли розібратися, то чи важать у історії немиті ноги або неголена борода — нетва?
— В історії найперше важить чисте сумління. Та й не тільки в історії, — Борис насилу стримувався. Він ніколи не мав таланту до полеміки, обмежувався в гострих розмовах ущипливими зауваженнями, та, на жаль, не всі однаково до цього ставилися.