Бач, я й забула. Побіжи, дочко, до Одарки, скажи: Карпо переказував, щоб не ждали його, бо, може, він і забариться. Дурна голова, поки дійшла і забула! Гаразд, хоч тепер згадала... Ох, що то за добрий чоловік, спасибі йому! — гомоніла Пріська, не примічаючи, що Христя вже дременула з хати. Христя не забарилася вернутись.
— Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу — не знаю, — докладала Христя матері.
— На радощах зайшли у шинок. Спасибі їм! — одно дякувала мати.
— Та ще питалася: чи землю за матір'ю зоставили? За матір'ю, — кажу. А вона так зраділа, аж підскочила.
— Господи! і за що ці люди мене так люблять? — здивувалася Пріська. — Учися у них, дочко... вони краще рідних, прихильніше самих близьких. Пошли їм, господи, всього, чого вони тільки бажають! І не доведи, боже, коли б усі були такі, як отой Грицько: поїли б, здається, одно одного. І завдасться ж таке зле та немилосердне! Хоч би сказав — у самого мало, у самого нужда та недостача: а то добра того — на десятьох би стало! Ніт же, йому ще трохи, сухий шматок чужого хліба йому вадить!.. Зате ж і провчили його... Він — слово, а Карпо йому — десятеро... Та таки не його послухала громада, а Карпа... Червоний та хмурий пішов він із збірки, — переказувала Пріська дочці свою радість, гріючи на печі посинілі руки.
Христя слухала матір, а сама думала: от і піймайся такому в невістки, — усі з тебе кишки вимотає... буде гризти, поти загризе. Нехай йому з його багатирством! Чого ж той Федір лабузниться? Чого йому треба? Господь
3 ним! Він і добрий парубок, та що зможе з отаким батьком?
Ще й не додумала Христя своїх думок, як почула, що в сінях щось зашамотіло. Вона кинулася позирнути, хто там, і на порозі стрілася... з Федором.
— Здорові були! — привітався він, уступивши в хату.
— Хто там? — додивляючись з печі, спитала Пріська. — Засвіти, Христе, — нічого не видно.
— Та се я... Федір, — одказав той, тручись коло порога. "Федір! Чого се?" — подумала Пріська.
—— Засвіти, Христе! — удруге сказала вона.
— Та я свічу.
Незабаром невеличкий каганчик освітив сумну хату; жовтогарячий світ розлився серед вечірнього мороку і обдав Федора, що тупцювався коло порога.
— Чого ж ти стоїш, Федоре? — спитала Пріська. — Сідай! Що скажеш доброго?
Федір, зиркнувши по хаті, похнюпився.
— Та я се до вас... — рвучи слова, несміло почав він. Голос його бринів, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.
"Чи не сватати, бува?" — подумала Христя і глянула на Федора. Той, блідий, стояв край порога і, мнучи шапку в руках, тремтів. Те запримітила і Пріська... Настало важке мовчання, ще важче ждання.
— Батько прислали, — знову промовив Федір, і знову його голос обірвався. — Батько сердиті прийшли додому. Напали на мене... Хотіли бити... а далі: "Піди, — кажуть, — до... скажи: я їй цього не забуду!.." — ледве-ледве вимовив Федір, і сльози закапали з його очей.
Дочка і мати ззирнулися... Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на всіх... Нестямний стук далі їх розбудив. Коли вони прийшли в себе — Федора вже не було.
Чи сон то справді, чи бувальщина? Дочка і мати ззиралися, дивуючись, здіймали плечима, і знову ззиралися, і знову здіймали плечима, поки Христя не розреготалася... Вона сама не знає, чого їй стало так смішно... Дзвінкий її регіт розкочувався по всій хаті.
— Чого ти? — сердито спитала мати.
— Чи не дурний він! Чи не божевільний! — скрикнула Христя і знову залилася...
То був непевний сміх, нестямний регіт: так сміється само лихо або почуття його. Морозом обдав той сміх Пріську, а вона, дивлячись тривожними очима на дочку, тремтіла, їй так зразу гірко стало, так важко, лихо знову так надавило на її душу — мов недавньої радості і не було. "Я їй цього не забуду!" — учувалося тихе Федорове шептання... "Сина прислав сказати, — думалося їй, — щоб не забули... Боже! що за причепа Грицько той, що за лихий чоловік!"
VII
Грицько прибіг додому голодний і лютий. Та земля Притичина не одну вже ніч не давала йому спати, болячкою на серці сиділа, спичкою ув оці стриміла. "Хай вона не достанеться мені, а другому... тільки аби одібрати! Чого їй тоді жити у селі? З чого вона проживе? Опухне з голоду... Іди, голубочко, в найми... в найми іди на старість літ... і дочку свою, пишну панночку, веди За собою, хай лишень коло чужої роботи помаже-покаляе свої білі рученьки, а то вибілилися... Тільки хлопців і глядить, тільки їх і знає з ума зводити... Зійдеш сама скоріше!.. Аби вас випхнути з села, а то ви мені і за вухом не свербите. А випхнути треба, бо зовсім пропаде Федір. Думав, як полаю — оханеться... Кий біс! Як дурень той ходе. Цілу ніч з колядками, кажуть, водився... Коли б не дурень, наводив би їй такого, щоб мати знала, як пускати дочку на всю ніч... Так дурень же, дурень! Нічого не поробиш... випхнутії треба... і випхну! Уже хоч по сю, а випхну!" — думав трохи не всю ту ніч перед збором Грицько. Пригадував, кого він прохав, кого б ще треба попро хати, що казати перед громадою, які доводи давати? Він і не— гадав, щоб громада не згодилася. Чи статечне таке діло, щоб громада сама на себе і податки взяла, і землю віддала? Цього ніколи не буде, цього не може бути.
І от тепер... на тобі, та цить! Він винуватив усіх багатирів, що за його як слід не стояли, і громаду, що з глузду зсунулася та таке викинула. А гірше всього Пріська ся... ненависна Пріська з своєю дочкою зостається у селі!.. І от тепер почнуть вони як у дзвони дзвонити: а що, здобувся? а що, взяв? покурив?..
— Їсти! — гукнув він, не скидаючи шапки і водячи грізно очима по хаті. Він шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зірвати на кому-небудь своє накипіле зло. У хаті не знайшлося нічого такого, щоб не по його стояло або лежало. З серця він скинув шапку, швиргонув на піл, а сам посунувся за стіл. Хівря, запримітивши, що Грицько палений, мерщій висунула борщ з печі і постановила коло його. Він зопалу сьорбнув і — опікся.
— Вогню підставила! — крикнув він, кинувши ложку.
— А що б було, коли б холодного піднесла? — тихо огризнулася Хівря.
— І без того мене печуть усі... а тут ще і ти з своїм борщем!
— Дивись — я винна! — усміхнувшись, сказала Хівря.
Грицько мовчав, сопів та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне.
— У нас десь горілка була? — нешвидко спитався він. Хівря знайшла пляшку і постановила перед ним. Грицько випив чарку і знов прийнявсь до борщу. Хівря дивилася, як він глитав ложку за ложкою.
— Та що там тебе так розсердило? — поспитала вона, дивлячись, що Грицько і трохи не одходив. То, бувало, і сердитий прийде: тільки поїв — уже й пом'якшав, а тепер — і трохи ні.
— Ще е що їсти? — понуро спитався він.
Хівря поставила печене порося. Грицько прийнявся за порося мовчки, сопучи. Хівря більше не допитувалася; Грицько мовчав. Поївши, він устав з-за столу, перехрестився і ліг на полу, одвернувшись лицем до стіни. Хівря мила миски, і тільки їх глухий бренькіт порушав німу мовчазність у хаті.
З Грицькової голови ніяк не виходила сьогоднішня рада, його зневага громадою. Йому було важко, серце билося все дужче та дужче, наче гадина крутилася коло його, не давала покою. Своїх намірів він не сповіряв дома нікому; він мав надію, скінчивши діло, гірко посміятися... а от тепер... з його насміялися! Коли він мучиться — Пріська, певно, радіє... А ще як дома дознаються, Федір почує... Він, його син... його кров... Буде радіти разом З Пріською?.. Ні, постій!
Він схопився і окинув бистрим поглядом усю хату.
— Де Федір? — спитався він.
— Не знаю. Ми довго дожидали тебе обідати, та, не дождавшись, пообідали самі. Федір зараз пішов після обіду.
— Чи не до своєї бісової тещі! — скрикнув Грицько. — Ніколи його дома немає. Так і шляється, бісова заволока!
— Так він недавно й пішов, — одказала Хівря.
— Недавно... А чого швендяти? Куди шлятися? Вечір надворі. Певне, скотина не напована.
— То, може, він і погнав її напувати.
Грицько знову ліг; Хівря вийшла з хати і швидко вернулася.
— Федір скотину напував. Зараз увійде, — сказала вона. Пройшло небагато часу, і Федір уступив в хату.
— Ви мене кликали, тату? Грицько устав і аж на лиці зблід.
— Піди мені зараз... — тремтячи, почав він. — Піди до своєї тещі... знаєш? Скажи від мене... скажи: "Я їй цього не забуду!" Хай вона це запише собі на лобі!.. Чув?
Федір, женучи худобу од водопою, чув від хлопців, як його батька громада зневажила, зоставивши землю за Пріською.
— Це нащот землі? — тихо спитався він.
Грицька наче що ушпигнуло: в тихому питанні сина він почув і докір собі, і гіркий регіт. Він увесь затіпався.
— А твоє яке діло? — гукнув він, аж Хівря затремтіла. — Твоє яке діло, питаю? Тобі сказано іди — іди і скажи... Став ще допитуватись! Тобі радісна, учий сину, батькова невдача? Радісна, га?
Федір переступав з ноги на ногу.
— Накладаєте удвох з своею любезною на батькову голову?.. — і знову почав Грицько гукати на всю хату, перетираючи та переминаючи на зубах не тільки Пріську з Христею, а й увесь рід їх, усіх заступників. Він лаявся, хвалився, що всіх їх знищить, всім їм оддячить.
— Роздратували мене — хай же знають, який Грицько сердитий! А ти йди до неї і скажи: "Я їй цього не забуду!" Тільки й скажи... І зараз додому вертайся. Чув?
Грицько одвернувся і знову ліг.
Федір стояв, похнюпившись, у порога, м'яв шапку в руках. Його серце розривалося, його сльози давили. Як йому йти, як його сказати? Ще хоч би там Христі не було. А то... чи давно вони удвох під його кожухом простували? Христя тоді, правда, образила його... тепер подума, що він їй віддячує. Він? Христі!.. — У Федора ув очах помутилося, зітхання у грудях сперло.
— Чув? — гукнув, озирнувшись, Грицько. — Кому я кажу? Федір затрусився від того гуку і, наче п'яний, пішов з хати. Він вийшов на вулицю и став... "Чи йти, чи ні?" — подумав. Його серце молотком стукало в груди, голова наче у вогні горіла, і вечірній мороз не прохолоджав її, тільки дужче спиралося зітхання у грудях.
— Чи йти? — уже вголос промовив він і, махнувши рукою, почвалав вподовж вулиці... Пройшов одну вулицю, повертає у другу. Он і церква чорніє... Підійшовши до цвинтаря, він знову став... Краще повіситись йому на дзвіниці, ніж іти туди! Хіба вернутися?.. "Господи! прийми мене, чим отаку муку терпіти, отаку наругу приймати!" — сказав і, вхопившись за лице руками, притулився до баркану...