Такі тільки воду каламутять…
І Сергій, і Тайфун Маруся хотіли щось сказати, але бригадир одвернувся від них, бо саме в цю мить під'їхав і різко зупинився біля дідових воріт колгоспівський "бобик".
— Ну що? — рушив Бобешко назустріч шоферові, який уже вилазив з машини. Вигляд у шофера був невпевнений. — Ну що? — повторив Бобешко, підходячи до Бобинця.
— Та… Голова сказав: діда поки що не чіпати.
— Чого? — обличчя Бобешка витягнулося.
— Секретна інформація… — Бобинець зиркнув на Сергія і Тайфун Марусю, схилився до бригадира і зашепотів йому щось на вухо.
— Та ти що?! — вражено розкрив рота Бобешко.
— Іменно! — хитнув головою Бобинець. — Умовивід! Абсолютно!
— Оце так да… — тільки й спромігся бригадир.
— Нема питань!
— Поїхали! — і навіть не глянувши більше на Тайфун Марусю й Сергія, Бобешко сів у машину.
"Бобик" форкнув, розвернувся й помчав геть. Хлопці тільки здивовано провели його очима. Вони нічого не розуміли.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому вже Сашко Циган розповість вам про свій сон і про ті неймовірні дива, що він у ньому бачив
Увечері Сашко Циган вирішив поговорити з татом. Усе-
таки тато теж бригадир, мусить знати, що воно й до чого. Але… Тато чогось явно знітився.
— Та чув я, начебто були такі розмови. Але конкретної, як мені здається, вказівки не було. По-моєму… Видно, йому незручно було перед сином, що він, бригадир, був не в курсі такого важливого заходу.
До того ж у бригадира Непорожнього (Сашкового тата) з бригадиром Бобешко були складні стосунки.
Бобешко любив першим виступати на зборах із запальними промовами і в тих промовах завжди різко критикував інших бригадирів, через що їм уже було важко критикувати його, Бобешка, бо якось незручно критикувати того, хто тільки-но критикував тебе. Отже, розмови з татом не вийшло. Сашко довго не міг заснути. Думки його стрибали й плуталися. То виникали дід Коцюба, Сергій, Бобинець, який каже:
"Секретна інформація…" — і шепоче щось на вухо бригадирові. І бригадир аж надувся весь — от-от вибухне. Що ж то за секретна інформація, яка так вразила Бобешка? То згадувався раптом дивний сон Журавля. Змій Горинич. Баба Яга. Кощій, який украв Тайфун Марусю, щоб оженитися на ній. І Володар Часу Мить Митьович Тік-Так… Останні його загадкові слова: "Є один вихід. Треба…" і — Сашко не помітив, як і заснув.
…Прокинувся він з таким почуттям, наче сталося щось неймовірне. І справді…
Марусик і Журавель одразу помітили незвичайний стан свого друга.
— Що таке? — спитав Марусик. — Що сталося? — спитав Журавель — Нічого… — якось загадково усміхнувся Сашко Циган.
— Не обманюй, — сказав Журавель. — Ти ж не вмієш, — сказав Марусик.
— Просто… — Він знову загадково усміхнувся. — Знаєте, як звуть того чорного кота? — Якого?
— Того, що тобі, Журавель, наснився учора.
— Як? — здивовано кліпнув Журавель. — Лаврентій.
— Хто тобі сказав? — ще більше здивувався Журавель.
— Бровко. Марусик і Журавель перезирнулися.
— Ти що? Того? — Марусик покрутив біля скроні пальцем.
— Ні… Просто сон мені сьогодні приснився. Наче продовження твого сну, Журавель.
— Та ну? — вигукнув Журавель. — Ану давай! Давай-да-
вай! Розказуй!
— Ви ж знаєте, я свої сни ніколи не пам'ятаю. А цей так чітко запам'ятався, ніби в кіно бачив. Так от. Сниться мені, що сиджу я в садку й сумую…
— Сам? — спитав Марусик.
— Сам.
— Тому й сумуєш. Нас же там не було? Правда? — усміхнувся Журавель.
— Я ж тобі не снився, чого ж ти мені мусиш сниться… Ото сиджу я в садку й сумую. Підходить до мене Бровко. Морду мені на коліна поклав, у очі зазирає. Потім усміхнувся:
"Не сумуй, друже… Все буде гаразд".
І те, що він людською мовою говорить, ніскілечки мене не дивує. Він же, знаєте, розумніший за деяких наших однокласників.
"Ти ж хочеш піти Тайфун Марусю визволяти, — далі веде Бровко. — А для цього тобі кіт Лаврентій потрібен".
"Точно", — кажу я, наче давно знаю, що того чорного кота звати Лаврентій.
"Так чого ж ти мовчиш? — каже Бровко. — Лаврентій — мій добрий приятель. Зараз гукнем його. Оно він літає. Гав-
гав!"
Дивлюсь — чорний ворон з неба летить. Крилами залопотів, сів біля нас, на чорного кота обернувся.
"Привіт, Бровко! Що таке?" — людською мовою каже.
"Та от другові й хазяїнові моєму ти потрібен. З якого приводу, сам знаєш".
"Нема питань! — каже кіт Лаврентій. — Ходімо!"
Хвіст трубою — і почалапав не поспішаючи. Я — за ним. Ідемо-йдемо ми садком нашим, а садок ніяк не кінчається. Довго йшли. Раптом бачу — виходимо на подвір'я. Хата. Вікна навхрест дошками забиті. О! Та це ж Липки! Третя від діда Коцюби хата, де ми у війну грали. Я й не знав, що наш садок переходить у липківські садки і що вони — наче один великий сад…
Кіт Лаврентій обернувся враз на ворона, залопотів крильми, знявся в небо і зник.
Рип! — рипнули раптом двері забитої хати, і з-за дверей з темряви почувся глухий скрипучий голос:
"А йди-но сюди…"
— Ой! Страшно як! — хрипло проказав Марусик.
— А я й не кажу… Страшно. І мені було. Але що зробиш, Не оддавати ж Тайфун Марусю Кощієві.
Затиснув я свій страх у жменю і ступив прямо у темряву сіней.
"Що тобі треба?" — пролунав із темряви той же голос.
"Мить Митьович, це ви?" — питаю.
"Мить Митьович зараз *у" відрядженні в Південній півкулі, на острові Мадагаскар. Буде завтра".
"Що ж робити? А як же Тайфун Маруся? Я…"
"А-а! Ясно, — перебив мене голос із темряви. — Мить Митьович наказав, як прийде хтось і питатиме Тайфун Марусю, переказати таке. Треба увесь бур'ян, що на подвір'ї, в саду і на городі, вирвати, винести і скласти у ярку за гаєм".
Гм… Нічого собі завданнячко! Ви ж знаєте, скільки там того бур'яну.
"А ви самі хто будете? — питаю в темряву. — Покажіться хоч. А то я й не знаю, чиї накази мушу виконувати".
У темряві хтось засовався, закректав:
"Я тітонька Незабудь — секретарка Митя Митьовича з питань пам'яті. А показатися не можу, бо я невидима від народження. І накази не мої, а Митя Митьовича. Якщо хочеш допомогти Тайфун Марусі, не барись".
"Ну що ж, — думаю, — у казках і не таке буває. Попелюшці он загадували за одну ніч стільки зробити, що подумати страшно, і то нічого. А мені бур'ян якийсь вирвати… Впораюсь!"
"Гаразд, — кажу, — треба так треба. Іду".
Вийшов на подвір'я, взявся до роботи. Якби ж хоч сапка якась була, чи заступ, чи ніж принаймні, а то ж голими руками. А там і будяк колючий, і кропива жалюча, і якого тільки бур'янища не понаростало! Рву щосили, а сам трохи не плачу. Руки болять несамовито.
На подвір'ї усе вирвав, у садок перейшов. Рву й на купу складаю (щоб потім винести). Рву й складаю. Рву й складаю. І раптом:
"Ох, сердега! Ах, бідолашний! Це ж треба дитині так мордуватися! Ай-яй-яй!" — жалісні-жалісні голоси.
Підвів голову. Стоять під яблунею двоє — він і вона. Він — у звичайному собі костюмі. Сорочка в клітинку, в арифметику, як у нас кажуть. Вона — у звичайному квітчастому платті. От тільки на головах маленькі золоті корони.
Очі в обох світло-сірі, водянисті, і в очах сльози — так мене жаліють. І обличчя якісь м'які, наче з вати.
"Що таке? Ви хто?" — питаю здивовано.
Він очі рукавом витер.
"Я, — каже, — цар Добрило. А це моя дружина, цариця Злагода. А ти хто ж такий, синку?"
"Я, — кажу, — Сашко Непорожній. Циган по-вуличному. П'ятикласник".
"А хто ж тебе, Сашко Непорожній, Циган по-вуличному, п'ятикласнику наш дорогий, примусив отак тяжко працювати?" — сплеснула руками цариця Злагода.
"Ніхто, — кажу, — не примусив. Я сам, так мені захотілося".
Не можу ж я якимсь чужим царям правду казати.
"Ой, не кажи, синку, неправди. Так не буває,— похитав головою цар Добрило. — Щоб п'ятикласник, Циган по-
вуличному, та сам по собі таку роботу придумав".
"Іменно!" — підхопила цариця Злагода.
"Ну, — кажу, — то ваша справа — можете вірити, можете не вірити".
"Ну, чого ти такий?" — докірливо схилила голову набік цариця.
"Іменно! — тепер уже цар підхопив. — Ми ж тобі добра зичимо. Хочемо зробити так, щоб ти був щасливий".
"Чого це раптом?" — питаю.
"Просто так. Бо ми любимо робити добро. Недарма ж я цар Добрило".
"А я цариця Злагода".
"Кидай к бісовому батьку той бур'ян і кажи швидше, що ти хочеш. Усі твої бажання виконаємо. Хочеш мотоцикла, човна моторного, джинсів імпортних наймодніших — усе буде. Кажи швидше, не муч, у мене аж руки сверблять, так хочу щось для тебе зробити".
На якусь мить, чесно кажу, завагавсь я. Дж тут згадав чарівний талісман, жаб'ячу лапку, і наче мене хто холодною водою з криниці облив.
"Ні,— кажу, — дякую, нічого мені не треба".
"Ну й порося ти, Сашко Непорожній, Циган по-вуличному, п'ятикласник. До тебе з усією душею, як до рідного, а ти…"
Очі в царя і в цариці враз стали холодними, мов крижинки. І обличчя закам'яніли і стали вже не як з вати, а як з мармуру.
"Знаєте, — кажу, — ви краще мені не перебаранчайте, бо час іде, а мені ще треба он скільки бур'янища вирвати".
І, не зважаючи на них, знову взявся до роботи.
Рву бур'ян, а сам краєм ока на царя й царицю позираю.
Бачу — шепочуться про щось, радяться. Потім, видно, до якогось спільного рішення прийшли. Цариця рукою махнула: "Давай!" Цар Добрило, мов стара баба-шептуха, пошептав собі під ніс якесь заклинання, на чотири боки сплюнув, хукнув, хекнув, на одній нозі крутнувся…
Я бур'янину — смик, а разом із землею з коріння золоті монети як сипонули. Тьху! Я другу бур'янину за чуба, а вона просто в моїх руках на хокейну клюшку перетворилася. З автографами чемпіонів світу, гравців нашої збірної… От!
"Та не той!.. — кричу. — Що ви як діти! Однак нічого не візьму. Сказав — значить, усе!"
Клюшку в бур'яни закинув, золоті монети землею присипав.
А цар і цариця всміхаються медово.
"Не гарячкуй, синку. Ти ще сам себе не знаєш", — каже цар.
"Так уже людина створена, що не в силі вона відмовитися від благ земних, — каже цариця. — Та ще й безплатно…"
"Ні,— кажу, — то тільки людей вашого царського режиму стосується. А я зовсім з іншого суспільства".
"От упертий, черевик!" — лайнувся цар.
"А лаятись, — кажу, — негарно. А ще в короні".
"Він мене повчає, ну!" — плаксиво скривився цар.
"Не хвилюйся, любий! — обняла й пригорнула його цариця. — Нічого-нічого. Він іще пошкодує, він іще поплаче, він іще у нас у ногах валятиметься, як щось захоче, а дістати не зможе".
"Не діждете!" — хотів я гукнути, аж це несподівано залопотіли крила, де не взявся сів біля мене чорний ворон, обернувся на кота Лаврентія й каже:
"Ходімо швидше! Там у селі таке трапилося… таке трапилося…"
І я прокинувся.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
в якому наші герої дізнаються про секретну справу.