З контори сьогодні сам Макар Макарович привіз. Дванадцять листів, онуко!
Улянка не знала — уві сні це їй таке чи насправді. Та листи — справжнісінькі, шамотливі, лежали, розсипавшись, на столі. Дівчинка згребла їх обома руками, мов боялася, що вони пурхнуть у вікно. Вона не знала, який лист розкрити першим. Обличчя їй сполотніло, потім приснуло жаром. Яка звістка таїлася в цих білих трикутниках?
Усі листи були з фронту, з тієї частини, в якій перебував батько Марти. "Улянко,— писав він,— я твого листа дав прочитати всім своїм товаришам. Усі вони тобі відпишуть. Батько твій у нашій частиш не служив, та, може, нам пощастить його якось розшукати. Ось дійдемо до Берліна, то тоді вже напевне і твій батько повернеться з перемогою".
Останні одинадцять листів були від зовсім незнайомих Улянці червоноармійців і командирів. Усі вони писали, що будуть дізнаватись про долю її батька.
"Ти не журись, дорога Улянко,—прочитала дівчинка в одному з листів.—Тато твій повернеться. Але війна страшна й кривава, і, якщо твій батько й загинув смертю хоробрих, ти повинна пам'ятати, що він віддав своє життя за свою матір-Вітчизну, за всіх нас, і за те, щоб ти виросла вільною радянською людиною. Що б не трапилось, ти не залишишся сама. Після війни я повернуся додому, в рідну Грузію. Я був би дуже радий, коли б ти приїхала до мене жити. У мене теж є дочка, її звуть Ніна. Мені здається, що ти з нею щиро б подружилась. Я міг би приїхати за тобою на Україну у твій ліс". Внизу стояв підпис: "Ст. лейтенант Георгій Бугашвілі".
Один по одному розгортала Улянка листи, їй писав казах-сержант, родом із Акмоли. Писав червоноармієць-москвич. Лейтенант Денис Лушня, полтавчанин. І всі обзивались до неї, як до рідної доньки.
Дивно вплинули ці листи на дівчинку. Наче зійшла вона на високу-високу гору і побачила звідти безліч доріг. Який же широкий світ! Який же безмежний рідний край! Та якою б дорогою вона не пішла, всюди її стрінуть привітно друзі...
Улянка не знаходила місця, не знала, за що взятись, усе в ній співало. Відразу скільки друзів вона придбала! Вони напевне розшукають її батька! Не ходила, а літала.
Надійшла пора весняних робіт. Земля підсохла, просила рук. Улянка добре скопала город, розбила на грядки. Пухкою землею притрушувала біле насіння квасолі та гарбузів, увесь город обсадила навколо кукурудзою. Картоплю посадила найкращу — повернеться батько, а з городу йому замайорять білі хусточки цвіту, вітатимуть дорогого гостя.
Одна курка заквоктала, не сходила з гнізда. Улянка зраділа: це як підсипати — будуть ранні курчата. Дід Маврикій обдивився кожне яйце, прикривши його зверху долонею і ставши проти світла.
— Вчись, онуко,— сказав він,— щоб кожне було свіже і з зародком, бо замість курчат самі бовтуни матимеш. Ач, як сонечко пригріва. На теплого Олексія, кажуть, щука-риба лід хвостом розбиває. Ось тоді й треба підсипати, щоб кожне курчатко шкаралупу благополучно розбило та й на світ ясний вилізло, Трохи ми спізнились, та не біда...
* * *
Якось вранці весняний ліс сповнився дзвінким гамором. Макар Макарович привіз саджанці — ще голі, але вже обсипані тугими бруньками. Піонери прийшли з заступами. Микола Суховій вибивав дріб на барабані. Луна обізвалась у лісових закутках.
Макар Макарович показував, як треба садити. Дитячі руки спритно пригортали до корінців пухку землю, весело блискали на сонці леза заступів.
Звідусюди школярі гукали до лісничого:
— Макаре Макаровичу, а я правильно саджу?
— А в мене як?
Макар Макарович встигав до кожного підійти, глянути, як він садить, кожному дати пораду. Він так заклопотався, що забув навіть про свою поговірку і ні разу не промовив "калина-малина".
Малі дубові саджанці немов самі виростали з землі і заповнювали щіткою галявину.
— Знаєш,— сказала Улянка Марті,— як би це зраділа моя мама…
Дівчинка з запалом садила молоді деревця, і було в неї на серці радісно і смутно...
Витираючи хусткою лоба, Макар Макарович сів на пенька й дістав з кишені карту.
— Ану, лісоводи,— покликав,— до мене! Він розгорнув карту і розправив її на колінах.
— Ось, мої друзі, гляньте!
— Карта Радянського Союзу,— сказала Улянка.
— Правильно, лісничихо,— посміхнувся Макар Макарович.—А хто скаже, що це помічено на ній зеленими кружальцями?
— Ліси!—вихопився Микола. Макар Макарович підняв угору палець, обвів очима школярів і з притиском промовив:
— Ліси! Це карта лісових масивів нашої Батьківщини. Бачите, скільки їх на Уралі і ось тут на сході? Тут, на тисячі кілометрів розкинулась тайга. Уявляєте? На тисячі кілометрів. А подивіться тепер на європейську частину СРСР.
— Мало лісів! — зауважив Демко.
— Мало! — повторив лісничий.— Степи, чорноземний край. Тут, дорогі мої, хвилюються пшеничні і житні океани... Та біда в тому, що з південного сходу дмуть улітку палючі суховії, і вони часто знищують посіви хлібів. Десятки тисяч тракторів щороку обробляють землю, ціла армія колгоспників працює на полях. Ну, і ось починають зеленіти сходи — пшениця, жито, ячмінь. Густі, як щітка. Ось уже пішли хліба в стрілку, ростуть вище й вище... І раптом... Раптом, калина-малина, ось звідси, з-за Каспію, вихопиться палючий вітер. Дме він день, другий, третій — гарячий, немов дихає велетенська піч... І спалені посіви гинуть...
— От проклятий! — щиро вихопилося в Улянки.
— А можна збудувати таку високу-високу стіну,— спитала Марта,— щоб через неї не міг перелетіти вітер?
— Стіну? — засміявся Демко.— Ану, спробуй, збудуй! Ліси треба садити!
— Правильно, синку,— сказав лісничий.— Немає надійнішого захисту від суховіїв, як зелена стіна лісу. Він уважно подивився на карту.
— Буде час,— продовжував Макар Макарович,— і. ось тут (він провів по карті пальцем) виростуть смугою могутні ліси. їх посадять наші радянські люди.
І ми з вами теж будемо садити... Настане скоро час, діти, народ наш остаточно розгромить ненависних ворогів-фашистів, почнеться знову по всій Радянській країні величезне будівництво. Знову прийде на нашу землю мирний труд... Труд! Ми зовсім змінимо обличчя землі. І тоді ніколи не буде в нас недородів.
Він замислився, наче вже бачив перед собою густі зелені прекрасні ліси, які стоятимуть на варті урожаю. І всі піонери теж побачили в уяві ці ліси...
А навколо дихала весною могутня родюча земля, співали пташки і так солодко і тривожно пахло молодим рястом і торішнім вогким листям...
Розділ сімнадцятий
НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ
Не встигли одійти проліски, а вже на сонячних галявинах вітрець обвівав щоки пахощами фіалок. У затінених вологих місцях тихо коливались білі, воскові чашечки конвалій.
Улянка навіть не помітила, як весна перейшла в літо, як заграла на сопілці золота іволга в гущавині лип. У травні весь ліс солодко гримів від солов'їного тьохкання й свисту, сходили молоком розквітлі дикі груші, вечорами повітря гуло від хрущів.
Дуже багато розплодилося їх тієї весни. Як придивишся до дерева — всюди на молодому листі темніють жовтокрилі жуки з чіпкими лапками.
Улянка знала, що вони великі шкідники: самі хрущі їдять листя, та найстрашніше хрущові личинки. Скільки їх було викопує на вгороді дівчинка — великих білих хробаків, які під'їдають стебла городніх овочів.
— Дідусю,— питала вона Маврикія,— а як з ними боротися, з цими клятими хрущами? Старий кахикав, поглядав навколо.
— Хрущів, думаю, мільйони, як сарана, їх не обтрусиш з усіх дерев, не визбираєш, онуко. Та ось, чекай, помічники з'являться.
— А які?
— Побачиш скоро сама.
І справді, якось Улянка проснулась від несамовитого крику гайвороння. Вискочила з хати — що таке?
А дід Маврикій посміхається:
— Помічники, онуко, прилетіли.
Глянула — ахнула: чорна зграя галок з карканням, шумно хлопаючи крилами, перелітала з дерев на дерево. Кожна галка щось жадібно хапала дзьобом.
— Хрущів нищать! — скрикнула Улянка. А вона ж то не раз думала: яка користь від тих галок?
...Прийшов уранці Макар Макарович.
— Ну, лісничихо, біда! Короїди напали, а з ними ще всякі жуки-жучищі!
— Ой, ой,— сплеснула Улянка долонями,— що ж буде? Хрущів галки хапають, а короїди...
— Воювати треба! Лісу не віддамо ворогам на поталу. Вірно, дочко? Ну, то-то. Ти ось що: відміть на своїй дільниці дерева, які зрубати можна — пошкоджені, знаєш, з дуплами, або з сухою верхівкою. Краще десь на галявині. Зрозуміла?
Тут Улянка і згадала, як Демко розповідав на зборі про ловчі дерева. Вона відразу догадалась, у чому справа.
— Принаду готуватимем? Правда, Макаре Макаровичу?
— Атож, атож. ДєйствуйІ
Важко було відшукати потрібне дерево. Ось у цьому хоч і є дупло, та дуже вже хороша крона — гілляста, густа! Шкода ще рубати таке дерево. Хіба, може, ось це? Знесло осколком снаряда шапку у старого дуба. І стоїть дід, наче без голови. А що ж цього, мабуть, можна! Дід Маврикій допоміг онуці. Старий добре знав, яке дерево не довго стоятиме.
— Ось це відмічай, Улянко. Вірно кажу. Не жилець воно. І дупляве, і коренева шийка підгниває.
Улянка уважно записала на клаптику паперу, де і які дерева можна зрубати.
— Ось і гаразд! — похвалив Макар Макарович.— Після школи підеш учитися в лісний технікум. Тоді вже станеш справжнім лісоводом!
Щодня навідувалася дівчинка до ловчих дерев на лісових галявинах. Здавалось, що на їхні звалені стовбури злетілися жуки з усього лісу.
— Скоро палити будемо? — питала Улянка в Макара Макаровича.— Шкідників зібралося вже, мабуть, мільйони. І під корою сидять, і стовбур точать...
— Почекай,— посміхався Макар Макарович.— Хай ще з місяць полежать...
Потім ці дерева з комахами-шкідниками спалили.
...Краса в лісі влітку, скільки пташиного дзвону-передзвону! Та всі голоси — і зяблика, і вівсянки, і зеленушки і навіть одуда — заглушувало кування зозулі. Не раз стежила Улянка за цим птахом. Літ зозулячий безшумний, потайний, як у злодюжки. Підкрадеться Улянка до зозулі, яка кує на гілці, і нишком, затамувавши подих, слухає. А птах кує, кланяється, від крику в нього немов бульбашка перекочується під шкірою на витягненій шиї. І ніхто, мабуть, крім Улянки, не підслухав, що зозуля не тільки кує, а, захопившись, ще й хававкає, ось так: хав-хав-хав... А то бувало летить і на льоту: ку-ку! ку-ку!
А потім стихли зозулі, замовкли солов'ї, і тільки іноді обізветься пізній соловейко — почне колінце й раптом обірве, наче засоромиться.