Перед хатиною була, як і перед другими, голотеча: ні городця, ні муравнику, як се водиться деінде. Аж по хвилі рішивсь Бенедьо не минати і сеї хати.
Дверці скрипнули, і Бенедьо ввійшов до малесеньких темних сінців, а відти до обіленої світлиці. Він здивувавсь, заставши тут не жидів, а старого ріпника і молодицю. Молодиця, около тридцяти літ, в білій сорочці з червоними застіжками, сиділа на лаві під вікном, оперши голову на лікоть, і плакала. Старий ріпник сидів насеред хати на низенькім стільчику, з люлькою в зубах, і, очевидно, потішав її. Коли Бенедьо ввійшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози, а старий ріпник зачав кашляти і довбати люльку. Бенедьо поздоровив їх і запитав, чи не прийняли б його на довший час на мешкання. Ріпник і молодиця глянули по собі і хвилю мовчали. Далі відозвався ріпник:
— Га, або я знаю. Ось молодиця; се її хата, — як вона скаже, так і буде.
— Бодай вас, — відказала різко молодиця. — Як я скажу! Я ту вже цілий рік не сиджу, і бог знає, чи буду сидіти, — і вона рукавом обтерла знов сльози, — а ви мене в то вдаєте. То як ви скажете, бо ви ту сидите. Як вам буде до вигоди, то так і робіть, а я ту що можу сказати!
Старий ріпник трохи змішався і почав ще пильніше довбати свою череп'яну люльку, хоть в ній і нічо вже не було. Бенедьо все ще стояв край порога з мішком на плечах. Ріпник мовчав.
— Хатина тісненька, як бачите, — зачала знов молодиця, — може, вам і невигідно буде. Ви, як виджу, з міста, не привикли до такого, як ту у нас…
Молодиця говорила так, вгадуючи по нахмурених бровах думку ріпника, буцімто він хоче відмовити Бенедьові.
— Е, що з того, що я з міста, — відповів Бенедьо, — а я, не бійтеся, привик також до всякої біди. От як кождий зарібний чоловік. Тілько, видите, тут така причина за мною, що я троха слабий в ногах через нещасливий трафунок, — у нас, у мулярів, усяко буває, — а маю роботу он ту недалічко над рікою, на тім зарінку. Там буде ставитись новий… нова нафтарня. То, видите, хтів би-м найти де поблизько помешкання — яке-будь, от аби переночувати, адже я цілісінький день на роботі, — бо здалека таки не зможу лазити по вашім бориславськім болоті. Ну, а ту жиди не хотять ніде приймити на довший час: а для мене би то все було ліпше жити у свого чоловіка, ніж у жида. Тілько як для вас…
В тій хвилі старий ріпник перервав йому бесіду. Він кинув нараз люльку на землю, схопився з стільчика, прискочив до Бенедя, одною рукою схопив йому з плечей мішок, а другою попхав його до лави.
— Але, чоловіче, бійся бога, — кричав з комічним гнівом старий, — не пендич нічого, тілько сідай! Стоїш ми ту коло порога, а в мене діти не поснуть. Сідай ту, і най з тобою все добре сідає в нашій хаті! Чому було так відразу не сказати, — а то я тепер і сам о собі готов подумати, що-м гірший від жида!…
Бенедьо видивився на старого дивака, немов не розумів його бесіди, а далі запитав:
— Ну, а що, то приймаєте мя до себе?
— Таже чуєш, що приймаю, — сказав старий. — Тілько, розумієся, як будеш добрий. Як будеш злий, то таки завтра вижену.
— Га, чень ми вже якось погодимося, — сказав Бенодьо.
— Ну, як погодимося, то будеш моїм сином, хоть то мені з тими синами, правду рікши, не ведеся!… (Молодиця знов обтерла очі).
— А почому ж ви озьмете від мене?
— А є в тебе який рід?
— Мама є.
— Стара?
— Стара.
— Ну, то даш по шусці на місяць. Бенедьо оп'ять видивився на старого.
— Ви, певно, хтіли сказати "на тиждень"?
— Я вже ліпше знаю, що я хтів сказати, — відрізав старий. — Так буде, як я сказав, та й досить о тім балакати.
Бенедьо з дива не виходив. Старий тим часом знов сів на свій стільчик і, нахмурившись, почав накладати люльку.
— Та, може б, на згоду принести горівки? — заговорив Бенедьо. Старий глянув на нього спідлоб'я.
— Ти мені, небоже, з тим зіллям не виїзди ані ся з ним до хати не показуй, бо геть вивержу вас обоє! — відрізав він гнівно.
— Але я чув, що в Бориславі кождий мусить пити, хто при кип'ячці робить, то я й за про теє…
— Правду казав, хто се казав, а тілько, як бачиш, при правді є й брехні капинка. То завсігди так буває. Ну, а тепер ти не пендич, тілько роздягнися та спочинь з дороги, коли-сь слабий!
В тій хвилі молодиця встала.
— Ну, дай вам боже щастя та заробок добрий, — сказала вона до Бенедя. — Бувайте здорові, пора мені йти.
Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю вернув.
— Служить в Тустановичах, то мусить бічи до роботи. Та й дитина мала… — проворкотів він, немов сам до себе, і знов сів напихати свою черепаньку.
— Донька ваша? — спитав Бенедьо.
— Ніби донька, але не рідна.
— Пасербиця?
— Ні, небоже. Вона тутешна, а я не тутешний. Але то довга гісторія, — буде час, то й почуєш. А тепер спочивай!
Тота молодиця була Півторачка, вдова по Івані Півтораку, погибшім в бориславській ямі, а той ріпник — то був старий Матій.
ІV
Бенедьо зняв з себе петек, постелив його на лавку під вікном і ліг спочивати. Він і справді був дуже втомлений; ноги під ним тряслися від довгого і надсильного ходу. А прецінь сон його не брався. Думка, мов непосидюча ластівка, шибала то до Дрогобича до старої матері, то до Борислава, де відтепер прийдеться йому жити. Йому пригадувались оповідання ріпників, котрі він чув по дорозі; в його уяві вони перелітали не як слова, а як живі образи. Тут всіми забутий ріпник, хорий, безпомічний, конає сам на берлозі десь у якімось скритім закамарку і дармо пищить їсти, дармо просить води, — нема кому подати!… Тут жид витручує робітника з роботи, кривдить його при виплаті, обдурює і ганьбить; нема кому впімнутися за робітником, зарятувати його в нужді. "Ніхто ні про що не дбає, крім себе самого, — думав Бенедьо, — та й тому так усі бідують. Але якби всі взялися докупи… То що би зробили?…" Бенедьо не міг того знати. "Та й як їм взятися докупи?…" І сього Бенедьо не знав. "Господи боже, — зітхнув він вкінці з звичайною у наших простих людей безрадністю, — наведи мене на яку добру думку!…"
В тій хвилі Бенедьове думкування мусило перерватися. До хати ввійшло кілька людей ріпників і, привітавшися коротко з Матієм, посідали на лаві. Бенедьо встав і почав розглядати прибувших. Були тут передовсім два хлопи, котрі відразу мусили кождого увагу звернути на себе. Високі, рослі та крепкі, мов два дуби, з широкими червоними, немов надутими лицями і невеликими сірими очима, — вони виглядали в тій маленькій хатині, мов два велети. А при тім з лиця, росту, волосся, очей були вони так подібні до себе, що треба було добре приглядітися і прислухатися їм, щоби їх розпізнати. Один з них сидів на лаві під вікном, заступивши своїми широкими плечима все світло, яке від заходячого вже сонця лилося вікном у хатину. Другий намістився на невеликім дзидлику коло дверей і, не кажучи ні до кого й слова, почав спокійно накладати люльку, немов там, на тім зидличку і коло того порога, було його предковічне місце.
Крім тих двох велетів, найбільше звернув на себе Бенедьову увагу немолодий уже, низенький і, очевидячки, дуже говірливий та рухливий чоловічок. Відколи ввійшов до хати, він не переставав шниряти з кута до кута, то ніби чогось шукаючи, то ніби добираючи собі місця до сидження. Він кілька разів обіздрів Бенедя, переглипувався з Матієм, котрий з усміхом слідив за його рухами, а навіть шепнув щось до вуха одному в велетів, тому, що сидів на дзидлику підо дверми. Велет тілько головою махнув, а затим встав, відоткав дерев'яну затканицю від печі і встромив свою люльку в попіл, щоби запеклася. Рухливий чоловічок за той час знов уже обшниряв усі кути, то потираючи собі настовбурчену, мов щітка, чуприну, то поправляючи на собі ремінь, то вкінці-таки розмахуючи руками…
Крім тих трьох людей, було в хаті ще зо три. Бенедьо розглядів на лаві в півтіні одного старого діда з довгою сивою бородою, але з здоровим лицем і кремезним виглядом, мов у молодого. Побіч нього сидів молодий парубок, круглолиций і рум'яний, мов дівочка, тільки що сумний і понурий, мов засуджений на смерть. Далі в куті, зовсім в тіні, сиділи ще якісь люди, котрих лиць не міг розглянути Бенедьо. Ввійшло ще кілька ріпників до хати, — зчинився гамір.
— А се що, возний на здекуції у вас? — промовив грубим, мов труба, голосом до Матія один з велетів, той, що сидів під вікном.
— Ні, богу дякувати, — відповів Матій, — се, бачу, уцтивий чоловік, робітник, мулярський майстер. Прийшов нині з Дрогобича до нової фабрики, — ту ось, на зарінку, будуть нову нафтарню ставити.
— Так? — відповів велет, протягаючи голос. — Ну, то про мене. А чия то буде нафтарня? — додав він, звертаючися до Бенедя.
— Леона Гаммершляга, знаєте, того віденського жида, що щось два раки тому прибув сюда.
— Ага, того! О, той у нас закарбований віддавна. Правда, побратиме Деркачу?
Рухливий чоловічок в тій хвилі найшовся коло велета, дрібцюючи довкола нього.
— Правда, правда, закарбований моцно, — він засміявся, — але нічо не пошкодить, як буде мав і більше карбів!
— Певно, що не пошкодить, — потвердив велет. — Ну, але як же, побратиме Матію, можем ми нині ту балакати своє? Чи, може, як маєш нового жильця, то нас наженеш із хати шукати нового місця?
Велет грізно глянув на Матія, і, очевидячки, ся бесіда мала бути доганою. Матій почув се і змішався трохи, а далі сказав, устаючи зо стільця і виймаючи люльку з рота:
— Але господи борони, щоби я вас виганяв! Мої побратими любі, раз я пристав до вас, то вже й не попущуся вас, о те не бійтеся. І моя хата зовсігди для вас отвором. А про нового жильця… правда, я зле зробив, приймаючи його, а не зарадившись уперед з вами, але ж бо, видите, приходить чоловік змучений, слабий, жиди го не хотять приймати, а з лиця му видно, — знаєте, я на те старий практик, — що людина добра, ну, що я мав робити?… Впрочім, як гадаєте? Не мож йому бути з нами, то я го відправлю. Але мені здався, що він би був і для нас добрий… Каже, що горівки не п'є, — значиться, одно добре. Ну, а, по-друге — робити буде при новій фабриці, то і відтам зможе нам що часом сказати…
— Горівки, кажеш, не п'є? — питав велет.
— Сам-єм то чув від него, а втім, ось він ту, питай го сам.
Мовчанка стояла в хаті. Бенедьо сидів в куті на своїм петеку і дивувався дивним дивом, що се все має значитися, чого зійшлися ті люди і чого хочуть від нього.