Приїжджі дістали ножі і, спритно очистивши рибу, їли її маленькими шматочками.
— їж, смачне! — звернувся Кузьма до Юри. Хлопець несміливо обчистив рибину і взяв у рот.
— Холодна яка! — скрикнув Юра, ледве не виплюнувши рибу з рота.
— А ти не жуй, а ковтай, — порадив Чакар.
Щоб не образити господаря, бо орочі дуже ображаються, коли гість відмовляється від страви, Юра доїв рибину і прийшов до висновку, що сира риба не така вже несмачна, особливо коли людина голодна.
Раптом шкіряна завіска, що правила за двері, піднялась, і до юрти, зігнувшись, вліз незнайомий чоловік. Він привітався з господарем, поцілувався з новоприбулими і мовчки сів до вогнища.
— Голова кочової ради Пилип Биякан, — сказав Чакар.
Тепер Юра уважніше оглянув цього чоловіка і помітив, що обличчя в Биякана хитре, улесливе.
Незважаючи на те, що "новин не було аж ніяких", орочі не замовкаючи розповідали про новини. Юра, який уже трохи розумів їхню мову, довідався, що з'явилося багато вовків.
— Я бачив тридцять двох вовків, — казав Кузьма, —-вони вже задушили двісті сорок трьох оленів.
— Ей-є-є, — співчували гості, — двісті сорок три олені, ей-є-є-єі
— Ви самі бачили тридцять двох вовків? — спитав Юра, дивлячись на Кузьму широко розкритими очима.
— Сам бачив.
— Страшно?
Орочі засміялися. Чакар пояснив:
— Ороч каже: бачив вовка, а справді він бачив тільки його слід. Кузьма бачив тридцять два вовчі сліди. Живого вовка рідко хто бачить. Вовк швидко бігає і дуже обережний.
Після чаю Ілля розповів про постанову районного з'їзду Рад.
— Ти хіба не чув про це? — спитав Чакар Биякана.
— Я був хворий, коли мені розповідали про неї, і все забув.
— У нас є писана постанова, — сказав Юра і витяг папір. 1
— Хто це такий? — спитав Биякан у Гаврила, не звертаючи уваги на документ. — Яке йому діло до нас?
В юрті всі замовкли. Чоловіки якось особливо уважно почали набивати люльки, а жінки взялися до хатньої роботи.
-— Це постанова працюючих орочів, — сказав нарешті дід Чакар, — я був на цих зборах.
— Істап і Кирик не дадуть оленів, — відповів Биякап і, витягши ножа, став ретельно вищипувати ним поодинокі волосинки у себе на бороді.
— Не дадуть? — з загрозою в голосі спитав Кузьма і гостро глянув на Биякана.
— Чого ти до мене пристав? — раптом розсердився Пилип. — Хіба олені мої? У Істапа питай — дасть чи ні.
Пастухи з цікавістю стежили за розмовою. Вони веселішали, коли говорив Кузьма, і враз хмурніли, слухаючи відповіді голови кочової ради.
— Почекаємо до весни, — сказав Биякан, — на узбережжі багато руських, вони допоможуть, без них — страшно.
—■ У нас є руський,—відповів Ілля, показуючи на Юру. Кузьма енергійно і радісно захитав головою:
— І не будемо чекати до весни. У нас є руський!
— Ти дурний, — сердито відповів Биякан, — ти вперше бачиш руського і думаєш, що його послухають Істап і Кирик. Це ж хлопчик!
— Цей хлопчик уміє читати! — з гордістю сказав Гаврило.
Юра почував себе трохи ніяково. Він засоромився, помітивши, з якою надією дивляться на нього Кузьма і Гаврило, але справа вимагала дії.
— Треба скликати збори всіх наймитів і потім усім разом поставити вимогу куркулям, — сказав Юра.
— Правильно! Самий правильно, — по-російському підтвердив Кузьма.
— Завтра зберемося всі! — загомоніли наймити.
З цим рішенням люди стали розходитися по домівках, а ввечері кілька дівчат і хлопців, хто верхи на оленях, хто на лижах, спустилися вниз по річці, щоб сповістити пастухів про наступні збори. Ілля, Чакар і Мача теж поїхали, і в юрті залишились тільки Гаврило, Юра і дві жінки. Вже зовсім стемніло, всі четверо сиділи коло вогнища, кожен думаючи про своє. Раптом завіска коло дверей піднялась, і до юрти зайшов посланець Істапа. Хазяїн викликає до себе Гаврила. Мачийа мати схопилася руками за груди:
— Умене болить серце, — промовила вона стривожено. — Я чогось боюсь!
Всі замовкли, і Юра відчув, як передається йому тривога і неспокій жінки.
— Пусте, — сказав Гаврило і вийшов з юрти.
Мачина мати сиділа, тримаючи руку на серці і час від часу кривилась від болю.
— Погано мені, — сказала вона Юрі, — доглянь за багаттям, — і, спустивши завіску, сховалася під ковдрою.
Юра залишився удвох із сліпою коло вогнища.
Мимоволі згадалося життя вдома. Як там усе було легко і ясно! А тут — все треба вирішувати самому, все думати і думати, і ні в кого спитати поради.
— Навіщо Істап покликав Гаврила? — звернувся він до старої.
— Хазяїн кличе наймита, коли той йому потрібен. Юра схилив голову на руки і глибоко замислився. ...Тільки опівночі повернулися посланці. Завтра ранком сюди з'їдуться всі наймити.
— Чи бояться вони Істапа і Кирика?
— Ні. Чому боятися? Нас більше.
— Правильно, — сказав Юра, але тривожне хвилювання не покидало його.
— Старий, — сказала, прислухаючись, сліпа, почувши кроки знадвору.
Дійсно, увійшов Гаврило. Не поспішаючи, він обтрусив з шапки іній і сів до вогню. Всі мовчки чекали, що він скаже. Гаврило прокашлявся, запалив люльку і витяг з-за пазухи дві пляшки з кров'ю. Юра нерозуміючими очима дивився На кров.
— Стрихнін, — усміхнувся старий, ■— знаєш?
— Ні.
— Хазяїн наказав отруїти вовків стрихніном. У Юри відлягло від серця.
— Сьогодні недалеко звідси вовки розірвали вісім оленів. Я зараз піду і обіллю оцією кров'ю з розчином отрути те, що не доїли вовки. Вони повернуться доїдати і...
■— А ще як полюють на вовків? — спитав хлопець.
— Завтра побачиш. Будемо ставити самостріли.
— А як це ставити самостріли?
— На тій стежці, де ходять вовки, протягають тонкий шнур на півметра від землі. Цей шнур прив'язують одним кінцем до дерева, а другим—до курка гвинтівки, яку міцно прикріпляють до стовбура чи до якогось кілка. Гвинтівку установлюють вздовж шнура так, що, коли вовк зачепить шнур, гвинтівка сама стрельне і влучить у вовка.
— Л коли людина потрапить на цю стежку? Людей у нас мало. Всім відомо, де стоять само-
гтріли. Хто ж туди піде?
— Цікаво, — задумливо промовив Юра, — а мені можна поїхати з вами зараз? Я хочу подивитися, як ви готуватимете принаду для вовків.
— А чому ні? Як не хочеш спати, то ходімо, — засміявся Гаврило.
...Надворі від повного місяця було видно, як удень. Високі модрини в місячнім сяйві здавалися бузковими. Уквітчані інеєм, вони блищали тисячами діамантів, наче прибралися на якесь свято. Кругом було зовсім тихо, а холодне небо було синє-синє, як буває синім тепле південне море.
Мисливці стали на лижі і вирушили до однієї з бокових долин. Від страшенного морозу сніг не рипів, а скреготав під лижами, ніби розпилювали залізо. За півгодини Юра побачив геть стоптаний оленями схил гори, а ще через кілька хвилин вісім темних плям.
— Ось вони, — сказав Гаврило і витяг з-за пазухи пляшки.
Він пообливав кров'ю ті місця на тушах, де зідрана була шкура, сховав пляшки і, витягши люльку, оглянувся, де б присісти покурити.
— Що казав Істап? — спитав Юра.
— Істап нічого не казав. Але він усе знає! Він сказав, що одержав листа з далеких гір.
Юра не все розумів із сказаного старим, але суть йому була ясна.
— Від кого листа?
— Від кого? Істап не сказав. Хазяїн сказав тільки, що тих, які слухатимуться червоного закону, буде покарано— Так написано в листі.
— Я нічого не розумію, — сказав Юра.
— Хо-го! Ти багато чого не знаєш з того, що робиться в горах, — зітхнув старий, і ми не все знаємо...
— Ти боїшся? — спитав Юра.
— Я не боюсь, але інші боятимуться.
— Що ж робити? — сумно промовив Юра.
— Завтра побачимо, — відповів Гаврило і став на лижі.
Вони повернулися додому, коли в юрті вже всі спали. Тільки Ілля сидів, підкладаючи дрова в огонь.
— Віра хвора, — кивнув він на завіску, звідки чути було стогін жінки.
Чоловіки мовчки запалили люльки і, покуривши, почали вкладатися спати. Юра заліз у мішок до Мачі і заснув неспокійним, тривожним сном.
САМОСТРІЛ У ДІЇ
Прокинувшись, Юра здивувався. Всі речі були запаковані, як для кочування.
— Хіба сьогодні не буде зборів? — хотів спитати він, але промовчав.
Жінки стали розбирати юрти, а чоловіки пішли до лісу і принесли звідти кілька нових жердин. Віра сиділа на пакунку з постелі сумна і бліда.
— Погано? — спитав Юра.
— Погано, — відповіла вона.
"Куди ж кочувати з такою хворою?" подумав хлопчик. Мача тим часом скочив на оленя, щоб їхати.
— Куди ти? — здивувався Юра, що товариш не запрошує його з собою.
Та Мача лише махнув рукою.
— Пасти оленів, — відповіла за нього Віра. — Тепер він щодня буде їздити по долині і завертати оленів, коли вони відіб'ються від табуна.
Незабаром з принесених жердин орочі зробили великий каркас і нап'яли на нього замшу з усіх чотирьох юрт. В цім помешканні могло вміститися і п'ятдесят чоловік.
Над спільним вогнищем повісили всі чайники і всі казани, що були в окремих господарів.
— У нас тепер чайників, як у багатія, — засміявся Гаврило.
Почали з'їжджатися наймити. Тут були старі діди, сиві, з потухлими очима, були веселі юнаки, стрункі і моторні, були поважні чоловіки середніх літ.
— Всі приїхали, — сказав Гаврило до Юри.
— Нехай голова кочової ради починає збори, — пошепки сказав Юра Чакарові.
Орочі заговорили всі разом: голова не хоче відкривати зборів, він радить розпочати зібрання найстаршому віком. Довго з'ясовували, хто ж тут найстарший.
ІІ.ірспігі пишнілось, що дідові Макарові вісімдесят чотири роки, псі інші молодші за нього.
— Хай етикан1 починає! — залунало навкруги. Друзі! —■ сказав Чакар.
Всі притихли, і старий наказав Юрі читати поста-мону. Після кожної фрази хлопчик піднімав голову і бачим радісні обличчя наймитів. Час від часу Юра вставляв своє зауваження або вираховував, скільки кому припадає оленів. Збори дивилися на нього з неприхованою симпатією і пошаною.
Читання постанови наближалося до кінця, коли надворі почувся галас. Збори замовкли, ніби злякавшися. Хтось невідомий рвонув завіску, і до юрти просунулось спотворене гнівом обличчя. З-під верхньої губи стирчало жовте ікло. Юра враз пригадав зустріч на Видровій і здригнувся. Це був той самий чоловік, що перевозив дивний вантаж і заборонив йому і Мачі розповідати про зустріч з ним.
— Собаки! — гукнув невідомий. — Собаки рвуть оленів!
Всі орочі схопилися на ноги і, товплячись, кинулись до виходу.
— Собаки! Собаки! — лунали злякані голоси.
Юра вискочив надвір останнім.