Вона те чула від подруги Насті, що все підслухала, як сотник говорив. Понад ці сточування його лихій долі, вона не почувала більше нічого. То ще була дитина.
Серпанки сподівались Олексія другого дня, та він не приходив п'ять днів. Може, знову занедужав?
Катруся догадувалась того самого, а хотіла знати напевне. Сказала це у великій тайні своїй подрузі Насті і післала її розвідати. Та про те не може ніхто знати, лише вони самі. Настя зайшла до Горпини того самого дня, коли няня з Олексієм про Катрусю розмовляла.
Настя привіталася з Горпиною та тільки хотіла спитати про Олексія, як він сам з'явився. Пізнав її й спаленів.
— Здорові у вас всі, Настусю? — спитав Олексій.
— Слава богу, усі здорові, та вони були б раді, коли б ви самі зайшли їх про це поспитати,— вона хитро всміхнулася...
Посиділа ще хвилинку, вигадала якусь зачіпку та й пішла.
Тобі треба, Олексію, туди піти,— каже Горпина.
Чи вона що говорила?
— Нічого не казала, але й сліпий побачив би, що її хтось післав розвідати, що з тобою? А ти не ходив туди п'ять днів. Та сьогодні не ялось тобі йти, так через політику. Завтра неділя, будеш в церкві, стрінеш Серпанків, а вони, певне, тебе запросять обідати. Я вже не буду тебе з обідом ждати. А там не соромись, мов дівчина, а покажи себе козаком, а то будуть кури з тебе сміятися.
V
ЩАСЛИВІ ДНІ
Усе так склалося, як говорила Горпина. Олексій був у церкві, співав на крилосі, прочитав апостола. Його дзвінкий голос усім сподобався. Міщани дивилися на нього й перешіптувалися, що то хрещеник пана Хмельницького, що приїхав до хресного батька з Києва, із школи на відпочинок. Кидала у крилос свої погляди й Катруся, хоч як того не хотіла, і силкувалась не відривати очей від образів... Та коли його гарний голос вибивавсь понад другі голоси, вона не видержала, щоб не поглянуть. Аж їй совісно стало за таку неувагу в церкві. Це ж гріх, і треба буде з цього сповідатися панотцеві, а такі гріхи страх соромно говорити.
На Олексія поглядав і старий Серпанка, та коли проспівали: "Буде ім'я господнє благословенно", він передав свою свічку товаришеві Г вийшов перед церкву, щоб з Олексієм не розминутися. Люди виходили з церкви, вклонялися Серпанці, а він вітався з усіми. Надійшов Олексій і привітався.
Підождімо тут, поки наше жіноцтво вийде... Надійшла Серпанчиха з невістками і дочкою.
Чого ви згорділи, що про нас забули?
— Вибачте, паніматко, я таки нездужаю і ноги ще непевні.
— Ну, ходімо вже,— каже Серпанка,— обідати пора. Олексій для політики хотів попрощатися, та Серпанка
не пустив.
— Не годиться так, юначе, обіцяв, та й не прийшов, а тепер не пустимо.
Олексій поглянув на Катрусю. Вона зачервонілася й промовила ледве чутно:
— Дуже просимо, будемо гостеві раді.
Тепер вже не випадало відмовлятись. Пішли всі додому. Жіноцтво йшло попереду. Олексій йшов поруч з Сер-панкою.
— За пана сотника нічого не чували? — запитав Олексій.
— Не турбуйсь, між низовим товариством він безпечний, а де він саме зараз, того ніхто не знає. Коли б тільки не давав задовго ждати на себе. Тоді привітаємо його в Чигирині не як сотника або генерального писаря, а як самого гетьмана. Тоді-то пан староста з Чаплінським, з панами, з ксьондзами та жидовою втікати будуть. А поки що треба нам сидіти тихо і прислухатися, коли покличуть.
Вони говорили так тихо, що ніхто цього не міг почути.
Звідкіля такі вісті прийшли та чи то певне?
Того я не смію сказати, але вони такі певні, як Бог на небі.
Поки прийшли додому, то жінки вже були на місці і приладжували обід.
Посідали за стіл. Олексія посадили поруч господаря. Катруся з Настею прислугували.
Нині Олексій був трохи сміливіший, хоч все ще червонів, коли Катруся його припрошувала.
Повеселив ти, юначе, сьогодні наше серце твоїм гарним співом. То ж бо ти співака неабиякий.
У мене тепер трохи звівся голос. Коли я втікав з Лубен, то перемок та простудився, від цього горло боліло, ну, а опісля я перележав на пропасницю, а це все для голосу дуже нездорове.
Подужаєш, то й голос поправиться, а ми таки тебе запросимо по обіді заспівати нам що-небудь.
Дуже просимо,— обізвалась Катруся і вклонилась.
Чому ні, я не одмовляюсь. Люблю співати й сам для себе тоді, як ніхто не слухає, а ще більше тоді, коли є такі, що люблять слухати. Коли б так ще бандура була... Я свою оставив в Києві.
Є у мене в коморі бандура,— говорив весело Серпанка.— Хоч давно я до неї не дивився і не знаю, яка вона. Буде тому, либонь, чотири роки, як впросився до мене ночувати якийсь сліпий бандурист. Я його прийняв, та він, сердега, вмирати до мене прийшов. Похоронив я його по-християнськи. Гроші, які при ньому були, віддав я на старців, а бандуру лишив у себе на спомин. Ану, Степане, ось тобі ключ від комори, принеси бандуру, вона висить на кілочку на задній стіні.
Покінчили обідати й попивали медом. Степан приніс бандуру, а Катруся обтирала з неї порох. Помолились і повставали від стола. Жінки прибирали, а Олексій строїв бандуру.
Коли метушня в хаті стихла, Олексій вдарив по струнах і заспівав "Думу про бурю на Чорному морі". Він її добре вивчив і любив її тому, що;він сам теж Олексій-попович. Усі слухали захоплені. Челядь зібралася в сінях, поприходили й сусіди, цілий двір заповнився. Було тихо, мов у церкві, а в цій тиші лунав дзвінкий голос київського спудея. За цею думою пішла друга й третя. Було й таке, що люди нишком втирали сльози. Такого кобзаря тут ще не було, бо Олексій неабиякий співака і знав орудувати своїм голосом, а до того підбирати на струнах супровід... Із тих струн під його пальцями гриміли громи, ревіло море бурею, чути було мушкетні стріли, стогін ранених і вмираючих. А в його голосі чути було голосіння матері за сином, тихий плач дівчини за козаком, сестри за братом. Олексій показав себе митцем. Сам захоплювався своїм співом і грою, забув про увесь світ, нікого не бачив, хіба ті картини, які в пісні виспівував. Люди слухали, мов зачаровані. Перестав, обтер рясний піт з чола, а Серпанка підсунув йому кухоль меду. Усі стали йому дякувати. Був дуже радий. Тепер знову став грати, та вже не такої. Заграв дрібненько, а при тім приспівував веселих пісеньок. І відразу все перемінилося. Лиця слухачів, які лише що слідкували у своїй уяві за бідними невольниками, відразу прояснились. Молодь не втерпіла. Зразу дехто притупцював ногою, а далі зібрались парами й пішли у танець. Старий Серпанка плескав в долоні до такту.
— Перестань, юначе, бо, далебі, не видержу і навприсядки піду...— говорив розвеселений Серпанка.
Але Олексій не переставав, хоч рука омлівала. Пальці бігали по струнах, мов несамовиті. В хаті, в сінях, на дворі все танцювало та вигукувало. Катруся, Настя та їх подруги танцювали з парубками й челядниками. Все веселилось, раділо. Народна музика заволоділа душею українського народу... Олексій грав, поки рука не охляла зовсім. Всі дякували і гукали:
— Спасибі, козаче, що повеселив душу...
Тепер приступила до нього Катруся. Вона була схвильована танком, щоки аж горіли, а груди піднімались високо, мов морські хвилі.
— Спасибі, козаче Олексію, я ще ніколи так весело не танцювала, як сьогодні!.. А твій голос... Господи!
Олексій не міг з неї очей звести.
— Який же мій голос, панночко?
— Такий гарний, що слухаєш і не наслухаєшся... Від цього признання зробилось Олексієві так любо на
серці, що й висказати годі. Навіть тоді, як в академії похвалив його отець ректор при всіх на екзамені, не було йому так любо на серці, як зараз,
— Заграєте нам ще,— питає хтось з гурту,— чи годі?..
— Годі, люди добрі,— каже Олексій.— Давно не грав, рука відвикла: та тепер так знемігся, начеб ціпом молотив. Ще дасть Бог не одну неділю матимемо.
— Так спасибі! Прощайте! Ходімо, люди, додому... Народ порозходився. Дівчата підмели долівку. Олексій
остався ще.
ч — Сховайте, батьку, бандуру до другого разу,— каже Олексій.
Нащо ховати, нащо вона мені? Візьми собі та часом повеселись на самоті.
Врадували ви мене, батьку, отсім дарунком, спасибі. Справді, не раз така нудьга береться, що нема сили, щоб за яку-небудь роботу взятися, та оця товаришка, певне, мене розважить та повеселить.
Олексій поміркував, що засидівся задовго. Став прощатися.
Олексію,— каже Серпанка,— не забувай нас і не жди, щоб тебе аж арканом тягти, заходь до нас як до своїх, коли лише душа забажа.
Певне, що зайду, спасибі, що запросили, та й не цураєтесь мене, бездомного сироти.
Та який ти бездомний! Вмер батько, царство йому небесне, бо так Богові подобалось. Усі батьки мусять колись вмирати. Перед тобою світ, бо ти вчена людина. Наша Україна велика, й знайдеться для тебе добре місце. Та ще у тебе такий славний опікун...
Олексій взяв бандуру і попрощався, шукав Катрусі, та її не було в хаті. Вона ждала його на ґанку.
Та коли б ти, козаче, був хоч дещо потанцював з нами, а то грав та й грав, аж рука омлівала, але не було кому тебе виручити. Другим разом, то попрошу тата, щоб музик прикликав, тоді й ти потанцюєш...
Ні, панночко, я ще не можу... хворість з'їла мою силу і підкосила мені ноги. Я ще дуже задихаюсь, як швидко ходжу...
Не називай мене панночкою, бо я не панського роду, зви мене так попросту Катрусею, бо так мене всі в місті кличуть... Та скажи мені, де ти так гарно на бандурі грати навчився? Тато казали, що ти в Києві вчився... хіба ж у тій великій школі й на бандурі вчать грати?
Не в школі, а таки в городі. Там є до цього окремі вчителі, а решту треба самому довчитися...
А співати?
Співати, то вже вчать і в школі, у кого є добрий голос. Там співають спудеї академії в Софійському соборі, у нашій братській церкві святого Михайла, у лаврі і де лише треба звеличати богослужіння... Там співають по нотах і до цього є окремі вчителі.. А ти, Катрусю, співаєш теж?
Деколи співаю, як є охота, та не все...
А сьогодні є охота?
Я люблю співати у нашому садочку. Там росте розлога калина, і я її дуже люблю...
— Так ходімо під цю калину, я дуже люблю слухати. Катруся не знала, що їй робити. Вона понизила очі
й перебирала пальцями мережений рубець хвартушини. Потім скочила з рундука і пішла в садочок.
— А мені можна піти? — питає Олексій.
Ні, ти останься тут. Я не можу співати, як хто на мене дивиться...
І соловейко так робить,— каже Олексій,— коли співає, то ховається поміж листочки.
Він присів на рундуку і слухав.