Колиб цей дурний процес не скінчився, будете мешкати у мене. В мене хата простора і для вас буде доволі, місця в алькирі, де вам поставиться велике ліжко, стіл і кілька крісел. Це не на довго, і буде з вас досить.
Андрія начеб студеною водою обляв. Йому це не подобалося. Він мріяв про це, що по весіллю стане незалежним господарем в своїй хаті, а тут ось що виходить! Треба буде жити в комірнім хто зна, як довго, найменше через зиму. І чимже його доля п
Про це сказав Андрій Гачинському, та і він не знав ніякої ради. Оба вони пригадували Тучкови про суд, ну але тепер перед весіллям тільки всілякої роботи, Що ані думати про процес. А колиб так термін в суді випав як раз в день весілля? Так толкував Тучко обом і мусіли заспокоїтися і відложити процес на повесілля.
А коли, це та те,— час минав, плив наче вода рівним струмочком і зближався день весілля. Обі сторони ладились до його на всі руки, бо це весілля повинно бути богацьке, пишне, шумне, якого ще ні Вербинці ні За-річе не видали. Це мало бути шляхотське весілля від суботи до суботи з друщинами, сващинами, перено-синами, приданами так, як у богатої шляхти з діда прадіда водилося. Поспрошувано багато гостей і то саму чільну богату шляхту навіть з сусідних шляхот-ських сіл, а особливе з Підмочар бо там жила най-богатша шляхта.
Через дві неділі безупинно ладились. Різали кабани, на ковбаси і вудженину, привезли пива, вина, меду. Тачинська робила ріжні запіканки з медом і з овочами. Усе ішло гарно тільки, що в коморі Тучка при переливанню горівки при світлі вона запалилася і сливе що не згоріла Тучкова хата, а оден чоловік, що при тому порався небезпечно попарився.
Замовили також славну німецьку музику з кольонії, за що місцеві музики дуже обидилися. Вона була замовлена на цілий тиждень і в тім мала пообходити і старостів і дружок. А була це славна музика аж із пяти інструментів, бо був у сьому і клярнет.
Весілля відбулося справді після задуманої програми. Молоді шляхтичі кавалери стріляли під церквою з пістолів на віват, було що їсти і пити.
По приданих молоді перенеслися до хати Тучка і тут вже остали.
Алькир, котрий їм призначили на житло був трохи тьманий, бо лише з одним вікном зверненим до півночі. Тут промінь сонця ніколи не заходив. Тому було тут сумно, та нічого було робити.
Зараз по весіллю взявся Тучко до процесу з Людві-ком. Та той процес волікся пиняво, було кілька термінів, а кожний далеко оден від другого.
Аж раз Тучко забув на термін поїхати, бо навіть нічого про той термін Андрієви не згадував і римар виграв справу в заочности.
Андрій був лютий, та нічого не знав на це порадити. Йому приходило на думку якесь Тучкове крутійство, але не міг збагнути, в чім воно криється, і який може мати вуйко в цьому інтерес.
Андрій не бачив в дотеперішнім способі життя ніякої зміни. Робив усе так, як і перед слюбом. Зося помагала вуйні в господарстві, а згодом перебрала від неї ключі від шпіхліра, стодоли і комори. Тучко, як і попередно, тримав його коротко, а в недовзі його пе-редслюбна ласкавість і поблажливість геть кудись поділася. Він знова зачав за щонебудь на Андрія сварити і кричати.
Зося відразу стала невдоволена зі свого положення. Місто стати незалежною хозяйкою на своїм, вона була ключницею у вуйни тай жінкою молодого хлопця, що був у вуйка начеб гуменним. До того ще її страх разили крики і сварня Тучка, чого вона у свойого батька ніколи не чула. Обоє були невдоволені і сумні. Зразу потішалися та розважали співом, але згодом і до сього не стало охоти. Вони навіть у цім малім аль-кирі почували себе невольними. Тучко любив по обіді лягати спати, а тоді мусіло бути в хаті тихесенько мов маку посіяв, і всі мурли лише перешіптуватися і ходити на ціпочках. Не дай Боже, щоб хто у такий час голосніше заговорив, або чим стукнув, а вуйко від того пробудився. Тоді він кричав на всю губу і лаяв шпетним словом та частував усіх чортами. Давніше Андрій в таку хвилю виходив денебудь. Давніше сходилися у кухню Тучка вечерати зимою сусідні дівчата з кужелями і Андрій сидів з ними та балакав. Тепер і цього не було, бо жінка сама скучала, плакала і годі було її саму лишати. Так сходили довгі Зимові вечері, скучні та одноманітні.
Одного дня зимою пішов Андрій в поле з рушницею. Приніс аж два заяці і був дуже з польовання радий. Та не довго, бо як прийшов до свого гнізда, то застав Зосю заплакану. З разу не хотіла нічого говорити, аж полягали спати, а тоді вишептала йому до вуха, що вуйко насварив на неї за це, що не вспіла на час видати коням вівса з шпіхліра. її боліло горло і вона не хотіла виходити з хати в сніг у своїх черевиках, бо й так промочила собі ноги і з того занедужала. Вона передала ключі вуйні на цей оден раз. Вуйна стала їй докоряти, що це не її робота. В це вмішався вуйко і наговорив їй такого отченашу, що аж розплакалася. Він говорив, що тепер ніколи пеститися, і треба працювати, коли хочеться їсти, а коли вийшла за шляхтича, то повинна до всього привикати. Чому її ніякий пан не хотів брати, і булаб дівкою посивіла, колиб був шляхтич не трафився. Впрочім хай попросить тата, щоб їй справив чоботи з холявами, як инші шляхтянки хазяйки носять, то її ноги не промакалиби. Дальше він дуже розсипався що жадних фохів не стерпить...
Зося оповідаючи це стала знова плакати:
— От що мене стрінуло за кілька місяців мого панування, місто своєї хазяйки мене зробили ключницею у пані Тучкової...
Андрій заспокоював її як міг, та потішав, що з весною їх біда певно скінчиться, бо він сього не стерпить.
Другої днини він пішов до роботи, а Зосі не казав вставати з постелі. Пішов у кухню, натер терком бурака, процідив бураковий сік, домішав оцту і подав жінці полоскати горло, та підвязав їй шию хустиною. Вуйні сказав, що Зося нездужає і нині вставати не буде.
Тучко довідавшись за це, крутив носом і пішов до алькира подивитися до Зосі.
Що тебе болить?
Горло мене болить.
Овва! На біль горла не треба в постелі лежати.
Я їй каза^ в постелі лежати,— каже Андрій, що якраз станув на порозі алькира.
Тиби краще зробив і не розпещував та не розніжував жінки. Не велике діло, щоб два рази на день пішла з ключами до шпіхліра, і так більше нічого не робить...
Моя жінка на ключницю не наймалася.
У мене в хаті неробів не сміє бути,— гримнув грізно Тучко — впрочім не ти тут маєш приказувати, чи заказувати, лише я... А ти також за багато часу втрачаєш коло спідниці і час взятибся до роботи...
Я також на гуменного не годився.
Мовчи! — крикнув Тучко — бо я тебе потрафлю ще приборкати, ти мене знаєш...
Зося почувши таке стала плакати, Андрій закусив губи, але не сказав нічого. Він підійшов до Зосі і став її вспокоювати.
Щось ти панно дуже плаксива,— крикнув Тучко,— а я цего не люблю. Шкода, що ти вже така стара, час би вже розум мати.
Вуйку! Чи той алькир до нас належить?
А хибаж я тобі цього не говорив?
Саме для того я питаю. А коли то наш кут, то прошу нам дати спокій.
Що ти собі гадаєш, смаркачу? — крикнув вуйко, аж стіни задріжали і всім залящало в ухах.— Це моя хата, і я тут пан, і не дам себе такому жовто-дзьобови за чуба брати.
Андрій аж дріжав такий був лютий, але здержався. У його в голові виринула думка, яка мусить зробити цій біді кінець.
Тучко бувби ще кричав, якби вуйна не була його вивела з алькира і не уговорила. Андрій шепнув жінці: терпи до завтра,— і вийшов до стодоли...
На другий день Андрій ранісенько убрав жінку в кожух, позавивав хустками, посадив на візок і повіз до Вербинців до тата,
— Або зробіть щось, тату, щоб ми позбулися ри-мара і перейшли до себе жити, а ні то ми з відсіля не рушимося. Так довше видержати не можна. Не то що працюємо я за гуменного, а Зося за ключницю, та ще в^с^а, не знаю, який чорт стався вуйкови, і такого вереску та крику наробив, що Господи! Ми так у тім алькири живемо як в ямі, та ще треба примхи та крики зносити. Властиво ми гірше комірників, бо спокійного кутка не маємо. Я сам від такого к^ику відвик, а Зося не мала ще часу привикнути.
Зося знова розплакалась, а Андрій розповів всьо подрібно, як воно сталося. Відтак порадились, що Зося остане тут, а Тачинський з Андрієм поїдуть до Заріча і поговорять з Тучком на розум...
Тучко приняв Тачинського дуже гарно. Він радів, що пан кум його не забуває, питав про здоровля Зосі. Він дуже бідкав, що вона небога нездужає. Тучко, начеб ніколи, нічого не сталося, був супроти гостя дуже солоденький і почастував вином, та ще обідати задержував. Він так вмів Тачинського заговорити, що цей не знав, як зачинати це, з чим сюди приїхав. Тачинський лише плечима здвигав і дививсь на Андрія питаючо... Тучко поводився і говорив так, що здавалося неможливим, щоб цей чоловік коли небудь міг забутися, і бути нечемним супроти його дитини.
Посидівши так трохи після обіду від'їхав, а Андрій супроводжав його.
— Я того всього не розумію,— каже.
— Я теж не розумію. Яж вчера не був пяний, щоби мені привиділось або прочулося. Дідько його знає, що він є, і чого хоче? Але робіть, тату, конче так, щоб римар вступився, хай коштує, що хоче.
Це все, що Тучко був такий солоденький, зробила Тучкова. Вона знала, що Тучкови залежить на цім, щоб Андрій з жінкою при них жив, бо з цього велика користь. Тепер вони самі можуть нічого не робити, а лише вилежуватися, спати, та їсти, бо обоє мають щирих заступників, котрим не треба на пальці дивитися. Отож коли Тучко буде так гостро з ними поводитися, то вони, хочби римар і далі сидів в хаті, втечуть до Вербинців, і грунт Андрія певно відберуть, стануть дзявкати за рахунками і т. і.
Тучко признав слушність жінці, признався, що справі "пересадив сакрамента". Але він хотів їм лише показати свою тверду руку, а більше він цього не зробить і буде міркуватися.
Тачйнський вертаючи від Тучка поступив до рима-ра, та зачав від разу говорити про діло.
Пане Людвіку, я не маю часу на довге говорення скажіть мені, скільки хочете за це, щоб ви мойому зятеви вступилися з хати.
Не вступлюся, бо я виграв процес...
Я це знаю, і тому питаюся, скільки хочете за це, щоб уступилися по доброму.
Я не маю де подітися, у мене дрібні діти...
Це вже моя буде річ.