День шостий

Знизу, із Херсона, йшли неоковирні берлини з ка­вунами, а згори нечутно спускадися білоруські пло­ти, і півні співали на них, вогонь завжди горів (сте­повим дітям незмога було уявити, як може горіти вогонь на дерев'яних плотах!), і це теж сприймало­ся, як незнищенність і вічність життя.

Найстрашнішими для життя ріки були тумани. Для людей у туманах завжди щось є ласкаве, заспо­кійливе, в них приховуються несподіванки і надії, але це тільки для тих, хто живе на березі, хто може очікувати й перечікувати, хто має куди відступати, над ким не тяжіє обов'язок. А ті, хто живе на водах? Навіть бакенщики не могли знайти своїх бакенів у густому тумані, а коли й знаходили і запалювали їхні сигнальні огні, то кволе світло не пробивалося крізь густу білу пітьму, і баржі лякливо тулилися до бе­регів, плоти застрявали на мілинах, пасажирські па­роплави не відходили від пристаней, і тільки вперті буксири стогнали в тумані "бугу! бу-гу!" і пробували прочалапкуватися туди або сюди.

Війна осамітнила ріку, і самотність та була тяжка і страшна. Тому сьогодні, після безладного рапорту­вання Ардаб'єва, перемірюючи разом із своїми то­варишами прибережні піски, Козак з особливим піднесенням прямував до Дніпра. Кортіло йому зірва­тися і бігти поперед усіх, ш;об першому стати на бе­резі і побачити, як пливуть по Дніпру баржі з людь­ми, махати їм руками, гукати щ;ось радісне, безладне, стати знову малим хлоп'ям, безжурним і вільним.

Але хлоп'яцтво скінчилося, скований залізними путами обов'язку й дисципліни. Козак ішов услід за сержантом, гамуючи своє серце, не виказуючи нікому того, що кипіло в його душі.

Прийшли і запізнилися!

Буксир уже проплив побіля їхнього берега, поми­нув острів з розложистими вербами, виводив баржі на вільні розливи вод, густо димів і щосили виляпу­вав плицями своїх величезних гребних коліс. Палуби обох барж були всуціль заставлені тяжким залізом, верстатами, якимись пристроями, одне прикривало­ся брезентами і дерев'яними коробками, інше ви­ставляло свої металеві тіла з неприкритою байдужістю, а поміж усім тим залізом, у твердій його тісняві рясніли люди: чоловіки, жінки, діти, привітно маха­ли солдатам, безжурні і радісні, так ніби й не від війни вони рятувалися, не від загроз найстрашніших. І сол­дати теж махали услід караванові, бігли по березі, по— хлоп'ячому підстрибували, підкидали пілотки, раділи так, нібито вони на отих баржах, ніби не буксир з двома неповороткими суденцями пливе вниз по ріці, а відпливають у тишу і мирний спокій, і ці піски, й трави, і високі глиняні кручі, і стара хата під горою, і садочок за нею, і город, і дерева, і все-все. Козак теж біг і теж кричав зраділо, забувши, що лишається він на тривожному, може, й смертному рубежі, за­бувши про хату вгорі і про тих, хто в хаті.

Султанов не перешкоджав їм, давав вишумітися, хоч сам не дозволяв собі розслабленості й на мить. Прекрасною була ця мирна картина пливучого по тихій воді каравану в барвистих кетягах люду, але досвідчене око помічало, який це непростий, дале­кий від радості, тривожний рейс. Тривога відчува­лася в усьому. І в оцій незвичній пустельності ши­рокої ріки, на якій уперше за три дні з'явилися судна, і в отому трагічному димінні буксира, і в страшній перевантаженості барж, палуби яких зрівнювалися з поверхнею води. Караван відпливав далі й далі, його бійці теж одбігали вже на добру сотню метрів, Сул­танов на мить склепив повіки, мовби творячи добре закляття, і коли розплющив очі, довкола не зміни­лося нічого: сяяло сонце, бігли на берег здійняті буксиром круті хвилі дніпровської води, плив за­клопотаний караван, кидали в повітря пілотки його артилеристи.

І все ж щось змінилося. Ледь чутний звук, зло­вісний і ворожий, з'явився в повітрі, напливав з сте­пу, з далекої далечі, ніхто ще не вловлював того зву­ку, може, й сам Султанов нічого не почув, а тільки здогадався у своїй стривоженій напруженості, та й цього було досить, щоб він миттю гукнув:

— Планкін! До мене!

Планкін, який вистрибував разом з усіма, хоч і не підкидав свого дорогоцінного кашкета, трохи подивовано озирнувся на сержанта, але той ствер­див свій наказ рішучим жестом руки, і їздовий, за­хекавшись, прибіг, козирнув, притиснувши пальці до так дбайливо плеканого чубчика.

— За вашим розпорядженням...

— Негайно до кулеметників і хай готуються до відбиття атаки з повітря!

— Єсть!

Планкін кинувся до вогневої, а Султанов, зірвав­ши автомат з грудей, скомандував:

— Воз-дух! Всім у прикриття під берег! По воро­жому літаку і..

Ще нічого не було і ніхто не чув ніякого звуку. Задихані, розчервонілі, розхристані, вони хапливо ладнали карабіни, трохи недовірливо позирали на сержанта.

— Нудьга в залі, — порушив тишу Палярус, — у цю річечку б запустити китів і підводні човни.

— Для цього тебе треба зробити Богом і адміра­лом, — зауважив Грановський.

— Тихо! — засичав на них Султанов. — Слухати всім! Приготуватися! Вогонь!

Справді тої самої миті високо в небі з'явилася "рама", найпроклятіший фашистський літак, що не давав їм звести голову під час маршу через степи, з ранку до вечора висів над ними, як нещастя. Дві палички замість фюзеляжу, коробка замість хвоста, вузьке довге крило, два мотори, що гудуть занудливо, з катівською байдужістю "гу-гу-гу-гу!", летить повільно, не знижуючись, не набираючи висоти, не лякається ні зеніток, ні густої стрілянини з землі, політавши, зникає, але на тому місці неодмінно з'яв­ляються або ж "мессери", розстрілюючи з кулеметів усе живе внизу, або "юнкерси" з бомбами.

Султанов ударив по "рамі" з автомата, пролунав дружний залп з карабінів, ніякої шкоди "рамі" це, ясна річ, не завдало, не відвернуло її і від наміру наздогна­ти караван і нависнути над ним чорним круком.

— Високо! — тупнув спересердя Султанов. — Високо й далеко! Що ж там "Дегтярьов" мовчить? Може, хоч трохи полякав би фашиста!

— Та вона, зараза, броньована, товаришу сер­жант, — заганяючи новий патрон до патронника, сказав Палярус, — їй наша стрілянина, як дівці лоскіт!

— І не влучиш у цю "раму", — підтримав його Грановський.

Козак стріляв мовчки, вицілював у мотори, в кри­ло, бив і бив, задихався од бажання влучити, відігна­ти, збити, знищити проклятого фашиста і мало не плакав од марності своїх намагань.

Кулемет застрочив з-за високого берега. "Рама" летіла далі.

— З гармати б її ляснути! — сплюнув собі під ноги Палярус.

— Ми не можемо демаскувати позицію. — Сул­танов поміняв диск в автоматі. — У нас особливе завдання.

Козак хотів крикнути: "А це? А це хіба не зав­дання? Щоб порятувати людей — не завдання!"

Не крикнув, та й ніхто не встиг будь-що сказати, бо в цей час, перекриваючи їхні постріли, забубоні­ло згори.

— З кулемета б'є, сволота! — скреготнув зубами Палярус.

— Великокаліберний? — висловив здогад Гра­новський.

— А то ж який!

~ По нас б'є, чи що?

— По баржах, — тихо промовив Султанов, і Ко­зак побачив, як потемніло від горя його обличчя.

— Товаришу сержант, — благально притиснув він руки до грудей, — треба ж щось робити! Треба ж...

— Треба, — сказав Султанов. — Звичайно треба. За мною! Бігом! Вогонь!

Вони побігли навздогін за караваном, так ніби могли стати ближче до "рами" і таки дошкулити їй.

А може, Султанов сподівався, що повітряний пірат облишить беззахисних мирних людей і відкриє во­гонь по солдатах?

Даремно він сподівався.

Новий звук додався до бубоніння фашистського кулемета, ниючий, гострий, так ніби хтось про­свердлював у повітрі дірки, а тоді все повітря над караваном обірвалося, шелеснуло, накрило баржі й буксир спалахами чорного вогню, розірвало ревучи­ми вибухами. Люди з барж стали стрибати в воду, інші металися по палубах, на буксирі ревнуло ще й ще, висока його труба дивно підстрибнула, перехи­лилася і полетіла в повітря, ще повна чорного диму, викреслюючи за собою жалібний слід, а тоді й увесь буксир, охнувши на всю ріку, розверзся до найглиб­ших своїх нутрощів і повився густою білою хмарою, димом, туманом, і той страшний туман потік і до барж, став накривати їх, ховаючи від ока фашист­ського льотчика.

— Ардаб'єв! Будник! — скомандував Султанов. — Запрягати воза — і туди! Рятувати людей. Грановський! Негайно в село, знайти голову сільради, хай організує допомогу потерпілим! Знайти командира роти, доповісти, що тут. Я з Козаком і Палярусом — туди! Всім ясно? Виконувати!

Коли вже бігли до страшного того місця, Султа­нов озирнувся на Козака, махнув йому рукою:

— Вернися назад, знайди Саньку, попроси, щоб Наді — нічого. Коли й сама не бачила, скажеш, а сестрі щоб ні слова. І назад! Ясно?

Бігти Козакові далеко не довелося. Санька стоя­ла біля живоплоту на краю свого садка і мовчки ди­вилася на те, що діється на Дніпрі.

— Все бачила? — насилу вхоплюючи віддих, по­спитав Козак.

— Не сліпа.

— Ти... ото... Надьці... Не треба, щоб вона зна­ла...

— Що я — дурна?

— Ну, я побіг!

Вона мовчки дивилася йому вслід.

До вечора рятували вцілілих з каравану. З села приїхали підводи, запряжені волами, командир роти прислав взвод піхотинців, артилеристи Султанова, хоч самі пережили весь жах того, що відбувалося у них перед очима, теж помагали людям, перев'язува­ли поранених, заспокоювали жінок, сушили одяг дітям.

У Козака було відчуття, ніби сам побував у справж­ньому бою, ніби то його розстрілював фашистський нелюд, розбомблював, палив вогнем, топив у воді, добивав ще й на березі.

Не було в них жартів і кпинів того вечора і роз­мов теж не було, вимучені й виснажені, ховаючи один від одного ніяковість од власного безсилля, з яким довелося зіткнутися у всій жорстокій відвертості, вони й спати влягалися не поряд, а порозбрідалися по всьому городу і заснули одразу, мовчки, рятую­чись од можливих докорів і оскаржень.

Самі ж не могли ні докоряти світові, ні оскаржу­вати його.

Козакові приснився страшний сон. Ніби йде він до свого діда Дійона, а в дворі у Трохимів притаїв­ся вбивця з двостволкою і жде, коли Веніамін за­верне в провулок, пригинцем, поза тином біжить по двору, виставляючи поперед себе довгу рушни­цю. Але хлопець побачив темну спину і чорну руш­ницю теж побачив, і хоч не знав, за що його мож­на вбивати, все ж притаївся, проповз до провулку попід бузиною, тоді, притискуючись до стіни Трохимового сарая, прослизнув далі, опинився навпро­ти дідового перелазу під шовковицею.