Минулого разу незнайомі мандрівники теж нас облесливими словами заговорювали. А вслід за тим наші отари були зайняті, а пастухи опинилися в рабстві. їхній басилевс ще й потішався, що так одурив нас.
Озброєні воїни допровадили їх до самого державця. У того розмова була коротка:
— Штовхнути їх із скелі — та й по всьому. Чого-чого, а такого повороту справи Гомер з Бантом не
чекали.
— Ми люди вільні, — сказав Еант.— Якщо вже ти приймаєш нас за ворогів, то ми вимагаємо відкритого і чесного СУДУ-
Державець набундючився:
— Я теж не невільник. Але оскільки не я до вас, а ви до мене приблукалися, то знайте: тут в усьому воля моя. І хотів би я бачити того, хто посміє сказати мені, що це не так!
— Олімпійців побійся! — розпачливо вигукнув аед.— Вони не пробачать тобі загублених невинних людей.
— Поживемо — побачимо,— прорік на те державець. Все ж нагадування про безсмертних олімпійців, певно,
зачепило його за живе. Бо він плутано пояснив, хоч, правда, скоріше самому собі, а не затриманим мандрівникам:
— Якщо ви вивідуни — то за вас і гріха ніякого не буде. А коли вас не засилав сюди мій ворог, а ви самі приблудилися — то теж буде невеликий гріх. Бо якби вас любили олімпійці, то хіба вони спровадили б у світ без обола в кишені і без хлібини в торбині?
На цьому розмова закінчилася. Державець повернувся і пішов у дім, а два озброєні мечами воїни грубо штурхонули їх і погнали за околицю — певно, саме там була та скеля, звідки їх мали зіштовхнути.
Тоскна байдужість охопила Гомера. Здавалося, ніби це не з ним діялося, а з кимось іншим. За всю дорогу озвався єдиний раз, коли випадково ступив убік і один із озброєних супровідників стусонув у плече.
— Обережніше, формінгу поламаєш.
— Тумак якийсь! — здивувався воїн. — Знайшов час про свою бренькавку опевнятися...
Вели довго. Вели до безкінечності довго. Уже коли здавалося, що їхній дорозі не буде кінця-краю, почув Бантів шепіт:
— Попросиш, щоб тобі дозволили наостанок заспівати гімн на честь Аполлона. Чуєш?!
Змигнула надія: невже Еант щось надумав?.. Але тут же й згасла. Бо що могли вдіяти вони проти двох озброєних воїнів?
Проте коли Еант подав знак, почав, як міг щиро, благати своїх убивць:
— Дозвольте наостанок... Один-єдиний гімн... Аполлону, моєму покровителеві...
— Ніколи! — відмахнувся один із воїнів.
Певно, він був ревним служакою і йому нетерпеливилося чимскоріше виконати доручення державця. Однак другий нагадав:
— Але ж це гімн самому Аполлону!
— Ну, хай уже... Тільки недовго,— буркнув перший.
Еант допоміг Гомерові зручніше сісти, і той здерев'янілими пальцями провів по струнах формінги, пригадуючи слова Оріфієвого гімну — чомусь саме його надумав співати.
В наступну мить... Якби лише Гомер міг бачити, що трапилося в наступну мить!
Еант, який всю дорогу від дому державця і аж сюди являв собою німу покору і крайню безвольність, враз блискавкою метнувся під ноги воїнові, що стояв ближче до нього. Незграбним лантухом той гепнувся на землю, а його меч тут же опинився в руці Еанта. Другий воїн прийшов до тями швидко, посунув, було, на Еанта, але той зробив якийсь ледь вловимий рух, і нападник розпластався на стежці, брязнувши обладунком.
— Скоріше!..— підхопив Еант під руку аеда.— Тепер аби ноги витримали, то й залишимося живі.
Ноги витримали. Погоні за ними не спорядили. Державець був упевнений, що воїни виконають його наказ як слід, тож не скоро спохопився.
— І це греки! Подумати тільки! — хапався за голову Гомер.— Ніби якісь найостанніші розбійники!..
— Розбійники, які гналися за нами в морі, теж не єгиптяни, а таки греки,— нагадав Еант.
— До чого ти докотилася, Елладо!..
Врешті пощастило: натрапили на купця із Фокеї. І що особливо порадувало — його навіть упрошувати не треба було. Щойно завели мову про те, чи не взяв би він їх на корабель, як той одразу ж погодився:
— У нашій Фокеї кажуть, що аед кожному дому приносить удачу. Поганим я був би купцем, якби удачі не прагнув. А тобі (це вже до Еанта) діло на кораблі теж знайдеться. Бачу, силу в руках маєш — чого ж іще?
Вже на купецькому кораблі, коли в тугому вітрилі радо наспівував теплий Зефір 18, коли береги Евбеї сховалися за голубим серпанком, Гомер, згадуючи недавно пережите, поцікавився в Еанта:
— Чому все-таки тоді я мав співати гімн Аполлону, а не, скажімо, Зевсові, Деметрі чи комусь іншому із безсмертних?
Еант усміхнувся:
— Я ж маю очі. А як вели нас ті двоє, то помітив скульптуру Аполлона і жертовник. Значить, охоронцем того поліса був не хто інший, як сам срібнолукий бог. Тоді й поду-малося: а що, коли спробувати приспати пильність наших оружних убивць? Не посміють же вони відмовити, якщо ти попросиш дозволу заспівати гімн на честь Аполлона... І я радий, що так воно й сталося.
— Виходить, Аполлон все ж таки не їх, а нас узяв під свій захист. Виходить, богові аед миліший, ніж воїн.
* * *
Двоє хлопчаків борюкаються на траві, в затінку розлогої смоківниці. Один явно сильніший: і на зріст вищий, і в плечах ширший. Зате другий спритніший — він раз у раз вислизає з обіймів товариша і або опиняється зверху, або клубком скочується до самого джерела, сміючись, бризкає водою. Вода холодна, вайлуватий голосно ойкає, погрожує: "Я тобі покажу!" Але насправді йому приємне оте хлюпання, і він аж очі мружить від насолоди.
Зефір — західний вітер.
Подорожніх хлопчаки помітили, уже аж коли ті стали біля них і привіталися — тоді посхоплювалися, шаснули за джерело і звідти насторожено зирять: що це за люди раптом з'явилися тут і чого від них можна чекати? Ступи Еант хоч крок слідом — дременули б, тільки закуріло б за ними.
— Можна, ми спочинемо біля вашого джерела? Хлопчаки мовчать. Добре бачать, що чужинці ніякі не
розбійники, що в них зброї немає, що це просто мандрівники-прохачі. Проте не озиваються: а раптом тут криється якась каверза?
— Ого які настовбурчені! — дивується Еант.
Він завважує, що неподалік струменить ще одне джерело, до того ж чимале. І, щоб остаточно заспокоїти хлопчаків, мовить до Гомера:
— А ми можемо відпочити і он біля того, другого. Нижчий із тих двох не стримується, хмикає:
— Біля тієї криниці не посидите.
— А то ж чому?
— Не посидите: у ній вода тепла, аж гаряча.
— Хм, дійсно,— каже Еант. Тепер він і сам бачить, що вода у тій криниці і в струмку, що плюскотить із неї, безперервно парує.— Ну тоді все ж таки присусідимося біля вас.
Розважлива мова Еанта, його добрий намір не турбувати хлопчаків остаточно заспокоюють тих. Вони, з неприхованою цікавістю розглядаючи стомлених мандрівників, які вмостилися біля джерела в затінку, розповідають, що разом з пастухом Пелагоном пасуть кіз та овець, що їхнє поселення ось там, де річка Скамандр завертає за лисий пагорб...
— Скамандр? — тремтячим голосом перепитує Гомер.
— Еге, за поворотом,— киває нижчий. — Там ще якраз у Скамандр вливається потічок Сімоент.
— О, боги! — вихоплюється в аеда.— Скамандр... Де Скамандр?
Пастушки здивовано переглядаються:
— Як де? Осьдечки. Від цих джерел річка і біжить. Гомер схоплюється з місця:
— Ти чуєш, Еанте?! Скамандр!.. Виходить, прийшли?!
Звідки було хлопчикам знати, яку хвилю почуттів викликала в Гомера щойно почута ним назва їхньої рідної річки?! Зате Еант добре розумів свого супутника. Він і сам розхвилювався. Бо за дні спільних мандрів пройнявся Гоме-ровим стремлінням; жагуче співцеве прагнення дістатися до Трої передалося йому, стало і його прагненням, наповнивши врешті-решт змістом його бродяче існування.
— Виходить, прийшли, Гомере!..
Еант радо обнімає Гомера. А той, знявши руки до неба, затягує гімн Зевсові — схвильовану, щиру і натхненну пісню вдячності повелителеві людей і богів, який уберіг у довгій дорозі від усього злого, дав сили здолати шлях і прийти до Трої. Еант підхоплює гімн. Голос у нього глухий, хрипкуватий, з урочистою тремтинкою. Прийшли...
Пастуха Пелагона, який теж незабаром нагодився до джерела, вони буквально засипають запитаннями. Вірніше, розпитував Гомер, а Еант щоразу лише підтакував: "Еге, скажи", "Еге, покажи", "Еге, як-то воно"... Пелагон, розповідав, як знав і що знав.
Однак знав Пелагон зовсім небагато.
Так, давнє місто Іліон, ствердив він, було тут. Де саме? Та ось же зразу за джерелами пагорб. Еге ж, оцей, що так поріс колючником та всяким іншим хмереччям. Мури? Ні, навіть дід його не пам'ятав, щоб тут були якісь мури. Каміння було, але його потроху повивозили в поселення — люди будувалися, то камінь був потрібний. Звідси ж легше брати, ніж бити в каменоломні. Тепер уже немає чого возити, вже все забрано. А що не забрано, те піском занесло, вже й не видно. Хіба що он ота одна каменюка випинається із землі. Лишилася, бо її ніяк покласти на віз — вельми тяжірна. Казали старі люди, що саме тут Скейська брама була і що вежа над нею вся була викладена з таких каменів. Але то, певно, неправда. Бо де ж таку тяжінь та комусь підняти!
— Як неправда? Як це неправда?! — аж кипить Гомер.— Та ти хіба не знаєш, хто будував стіни Трої?
Пелагон це знає — ще б не знати! Де-де, а в їхньому поселенні кожному відомо, що давно-давно, ще коли Троєю правив син їла славний Лаомедонт, за велінням богів йому служили потряситель землі Посейдон і срібнолукий Аполлон. Ото вони і звели довкруг міста величезний незламний мур-
Але дуже вже здоровенний був цей камінь, тому й лишився. Випинався із землі майже на половину Пелагоново-го зросту. А ще ж у землю вгруз чи не вдвічі по стільки. Тож уявити собі мур із таких каменів пастух був просто не в змозі.
— Ану веди мене! — підводиться Гомер.
— Куди? — не розуміє Пелагон.
— Туди, до міста.
Пастух благально дивиться на Еанта:
— Скажи ти йому: немає міста. Немає! Ось же пагорб починається — грудкою докинеш. Там у колючнику тільки ті стежки, що їх кози попротоптували. І нічогісінько більше.
— Все одно веди!
І ходив Гомер — ходив довкруг пагорба, ходив по пагорбі, обдираючись на колючнику, обмацував скрізь руками.
А воно — пісок, а воно — рідка трава та терня. І нічого більше. І все німе, і ніщо-ніщо не нагадує й крихітки того, що бачилося його уяві, розпаленій яскравими розповідями співомовця Демодока.
Залишився німим і той камінь, що про нього говорив Пе-лагон. Камінь був дійсно велетенський, такого і вдесятьох не зрушиш з місця.