От у цім ящику. Замкнене.
Лобкович. Треба вкрасти, Антипович. Неодмінно!
Антипович. Та як? Ключ треба підібрати. Або в його вкрасти ключ? Я вже думав: уночі, як роздягнеться, візьму одежу й вийму ключ. Помітить, що пляшечка пропала? Помітить. Другу, таку саму підкласти з водою? Га? Так я думав.
Лобкович. Правда, другу.
Антипович. Не інакше, як другу. Тільки б найти таку саму, сходственну.
Лобкович. Це найдемо. Швидше тільки, Антипович.
Антипович. До ночі треба постараться. Вдень нічого, вдень йому легше. Сонечко побачив, людей, собачок, і зразу йому вияснилось. Веселіше й чай пішов пить. От тільки не пойму я, Тимофій Наумович, навіщо він звелів не пускать до себе панночку Калерію Семенівну?
Лобкович. Звелів не пускать?
Антипович. А ні боже мій! Дома, каже, говори — нема.
Лобкович. Був я оце в неї. Листа він їй написав. Ти одсилав?
Антипович. Я, я!
Лобкович. Прощається з нею в листі. Антипович. Прощається?
Лобкович. Атож. Ну, ми з нею побалакали. Любить, видно, його.
Антипович. Любить?
Лобкович. Любить. Так не одійде. Не така. Сказала, що зараз приїде сюди. "Одвойовувать,— каже,— приїду".
Антипович. А диви! Одвойовувать? А що ж, Тимофій Наумович, і одвоює. Хто-хто, а вона може. І це ви правильно, Тимофій Наумович, що до неї. Йому, може, страшніш усього, що од неї одказується. Це правильно. Е, вона воєвода! Одвоює!
Лобкович. Так ти, звичайно, пусти, але йому щось вигадай.
Антипович. Та й вигадувать не треба. Аби прийшла, аби побачив її. Чого ж так і боїться, щоб не впустили? Лобкович. Ну, а більше чого?
Антипович. Приказав по телефону Миколу Івановича, жениха, значить, Ліми Тимофіївни для чогось визвать. Лобкович. Навіщо? Не знаєш?
Антипович. Не сказав. І Микола Іванович теж питали навіщо. Ну, обіцяли приїхать перед нівірсітетом. Зараз, мабуть. Ну, і знов же Настя Тимофіївна хоче бачить Родю. Питала, чи встав. Навіщо, не знаю.
Лобкович. Не знаєш? У^у, поганка! Це вона, вона за все винна! Усе, за тим же! їй діла нема, що людина гине, їй давай, їй. Ну, добре. Хай явиться сьогодні з векселями! Кажу: гроші Родіонові, він хазяїн. Так вона тепер до нього. Через його на мене. Мати вже не...
Входить Родіон.
Родіон (побачивши батька, говорить весело, безтурботно). А-а, батьку! Здоров, здоров! Дякую, що зайшов. Ну, як справа?
Лобкович. Нічого. Ти як?
Р о д і о н. Я? Я — чудесно! Знаменито спав, оце поснідав. Гулять піду або на велосипеді махну куди-небудь. А то Антипович мене тут зовсім заганяв своїм доглядом. Все підглядає, чи не закукурікаю або чи не лізтиму на стінку з піною в роті... Ну-ну, я жартую, Антипович. Я жартую. Я ж розумію: цілком натурально чекати від мене чогось такого після вчорашнього. Сам злякався вчора. Ну, як мама? Заспокоїлась?
Лобкович. Заспокоїлась.
Родіон. Ну, й чудесно. І не було чого хвилюватись. А що сказала, так це тільки добре. Принаймні, одної дурниці не зроблю. А ти мені гроші, батьку, все ж таки давай. Давай, давай.
Лобкович. Хоч сьогодні.
Родіон. Дуже добре. Справи я все ж таки не покину. Та й взагалі — усе нісенітниця!.. Ну, піти погуляти, чи що? Ти куди? В університет?
Лобкович. Ні, сьогодні не йду. Так вийшов...
Входить Настасія, пильно вдивляється в Родіона.
Настасія. Можна? (Вигляд стриманий, похмурий).
Родіон. Можна, можна! Здорова, Насте, здорова!
Настасія. Можна тебе на хвилинку?..
Родіон. Хоч і на десять, Насте. До твоїх послуг. Секрет чи й при батькові можеш?
Настасія. При батькові навіть краще.
Родіон. Тим краще, коли краще. Про гроші балачка буде? Так?
Настасія. Про вексель. Попрохай батька підписати вексель.
Родіон. Таки хочеш іти до нього? Настасія. Хочу. Іншого виходу нема. Попрохай батька.
Лобкович встає, ходить, понуро мугиче.
Р о д і о н. Та невже іншого виходу немає? Жаль мені тебе, Насте. Нічого ж не вийде з цього.
Настасія. Я грошей не прохаю. Тільки вексель підписать.
Лобкович. Це все одно.
Настасія. Ні, не все одно. Я не піду вже від нього. Розумієш? Не піду. А вексель тільки в тім разі пред'явить, коли піду.
Р о д і о н. Та ти ж сама казала, що він примусить тебе піти. Таке життя тобі зробить, що не видержиш і втечеш. І вийде те саме, тільки гроші пропадуть.
Н а с т а с і я. Не втечу! Не втечу, бо сама йду до нього, по своїй волі, свідомо. Знаю, що йду на розп'яття, як ти колись сказав. І через те не втечу. Хай робить, що хоче. Коли знатиму, навіщо робить, мені легше буде... Родіоне, ти повинен мене зрозуміти, ти ж стільки говорив про дітей. Для сина йду на розп'яття! Він же погубить його! Хай моє життя гине, а не дам хоч дитину загубить!
Родіон. Підпиши, батьку.
Лобкович не відповідає, мугиче.
Настасія. Кажу, грошей не прийдеться платить. Знаю, на що йду. Знаю навіть, що буде гірше, ніж було. Але не втечу! Та повірте ж ви мені, повірте муці моїй!!!
Родіон. Підпиши, батьку! Підпиши!
Лобкович. Підпишу.
Настасія. Слово?
Лобкович. Сказав — підпишу. Якого ще слова? Настасія. Добре. Дякую, Родіоне. Прощай. (Простягає руку).
Родіон. Бувай здорова, Насте. Бажаю тобі. Просто до нього йдеш?
Настасія. Так. До нього. Спасибі. Прощайте. (Виходить, тримаючись рівно, урочисто, суворо).
Родіон (дивлячись їй услід). Дійсно, як на розп'яття пішла.
Лобкович. Ну, я теж піду. Родіон. Чекай, разом вийдемо.
Лобкович. Мати хотіла до тебе зайти. Підожди її. Потім підеш. Зараз має бути.
Родіон. Ну, добре. А ти куди поспішаєш?
Лобкович. Невеличку справу тут маю. Хутко прийду. Бувай. (Іде в сіни).
Родіон. Швидше приходь! Бувай!
Лобкович. Антипович!.. Сказати треба...
Видко, як у сінях щось говорить Антиповичу. Той хитає головою. Родіон, наспівуючи та посвистуючи, бадьорячись, ходить по хаті: поглядає на вікна, переставляє меблі. Швидко входить Прокопенкова. Прямує до Родіона, весело посміхається.
Родіон. Кіля?! Калерія Семенівна?!
Прокопенкова. Доброго здоров'ячка! Не ждали? Думали, так я вас і послухалась? Ну? Руку давайте! Ач який! (Гладить його руку, пригортає її до грудей). Ну, чого так дивитесь? Думаєте, вашого Антиповича злякалась? Аякже! Взяла та й увійшла. Бо маю повне право! Ну?
Родіон. Навіщо?
Прокопенкова. Бо хочу! Хочу, от і все! Родіон. Я ж писав...
Прокопенкова. Ая читала! Прочитала та зараз же й пішла. Добре зробила? А писали ви дурниці. Чи той, простіть, любий, хороший, я не так сказала. Писали ви неправильно, під першим вражінням, І я розумію це. Але не згоджуюсь, розуміється. Та ви самі, вже, напевне, так не думаєте. Розходитись нам нема ніяких причин. Рішуче ніяких. А навпаки, розумієте: нав-па-ки.
Р о д і о н. Ну що ви! Що ви! Не треба цього казати, не треба! Не треба, не треба, Кілю, ради бога! Дуже добре, що прийшли, але більше нічого не треба.
Прокопенкова. Та через що не треба? Через що? Вчора треба було, а сьогодні ні? Треба й буду.
Р о д і о н. Та хоч через те не треба, що я вас не люблю.
Прокопенкова (по мовчанню). Ви мене не любите?
Родіон. Так, я вас не люблю. Цеї ночі я це виразно зрозумів і побачив. Не люблю.
Прокопенкова (сміється). Ух, як злякав! А коли ж ви розлюбили?
Родіон. Ніколи не любив! Захоплювався, як говориться, це так, але не любив. Серйозно кажу. Вибачте за щирість.
Прокопенкова. Охоче вибачаю. Але вибачте й ви мені за щирість, Родіоне: ви брешете. Але цього не треба, нема для чого.
Родіон. Ні, не брешу. Любити можна те, що знаєш. А я вас не знаю. І не хочу знать. Не хочу.
Прокопенкова. Через що?
Родіон. Через що? Я вам писав. Через те... що нема для чого.
Прокопенкова. Але ж нічого того, про що ви писали...
Родіон. А ви звідки знаєте?
Прокопенкова. Знаю. Про ваш стан давно знаю, про ваші галюцинації — так, навіть про галюцинації знаю! Родіон. Про галюцинації?!
Прокопенкова. Атож. Антипович мені сказав. Я теж, знаєте, не дурна. Я збирала про вас відомості, перше ніж згодитись узнавати вас тут.
Родіон. Неправда. Ви сьогодні це взнали. І з жалості говорите.
Прокопенкова. З жалості до кого б то не було я не маю бажання губити себе! Знайте це. От дістала й від Гордого листа. Пише, що коли не відповім йому згодою, застрелиться. А я навіть зовсім забула відповісти, хоч вірю, що він може зробити цю дурницю. І відповім, що не згоджуюсь, хоч мені й жаль його. Ну? Жалість? Чого ж до вас така, а до нього така жалість? Згоджуюсь, хоч мені й жаль його. Ну? Жалість? Чого?
Родіон. Де цей лист?
Прокопенкова. Не вірите? (Виймає з торбинки листа, розгортає, дає). От читайте: "Чекаю відповіді. Ви розумієте, що після цього листа я мушу себе вбити. Врятувать мене може тільки ваша згода. Ваш О. Гордий". Ну?
Родіон (ослаблено сідає). Але ж через що?!
Прокопенкова. Що "через що"? Через що до вас не те, що до нього?
Родіон. Так. І чому сьогодні? Вчора ж ще не було?
Прокопенкова. Не знаю — може, й було. Повинно було бути. Але сьогодні, після вашого листа, я зразу зрозуміла, що... ви — той. Зрозуміла через те, що ви в небезпеці. Не жалість, а небезпека. Розумієте? І коли я побачила вас у небезпеці, я почула такий жах, таку тугу за вами, так уся всередині беззвучно закричала, що... що ніякого сумніву у мене не може бути. Ви — той. От і все.
Родіон (схоплюючись). Не треба так говорить! Не треба, не треба! Та ви ж цими словами страх що робите зі мною!
Прокопенкова. Я роблю те, що каже мені моє велике чуття до вас, мій біль, моя любов. Родіон. Мовчіть! Та мовчіть же!!! Прокопенкова. Та чому мовчать?! Чому?!
Пауза.
Родіон (тихо). Та тому, що я тепер мушу вбити себе! Мушу. Чуєте? Жити тепер я вже не можу. Розумієте ви це?
Прокопенкова. Вбити себе? Тепер? Іменно тепер?
Родіон. Так, іменно тепер... Іменно тепер. Поки я не знав, що ви мене... що у вас є чуття до мене, я... я міг жити. Як-небудь, але жить. А тепер... А тепер хіба можливий наш союз, про який я стільки... Союз рівних, творящих, будуючих свою любов, свій шлюб? Хіба це тепер можливо? Яка ж тепер рівність, творчість, коли буде страх, жалість, брехня кожну хвилину. Та це ж буде те саме розп'яття! Господи, як же мені жити тепер? Як? Де взяти сил жити і знати, що ви... що я... Кілю, благаю вас життям своїм: поможіть, скажіть, що ви не любите мене, з жалості, що я гидкий вам, що я... Ну, скажіть, скажіть! Я не ображусь, мені буде боляче, але легше. І я буду... я зможу... Кілю, як ви не розумієте, як не розумієте?
Прокопенкова.